Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Зважаючи на те що основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля. Аби послабити його до моменту остаточної битви, командування АК провокувало антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації операції «Буря» зазначалося, що на першому етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише на українських теренах. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, щодо українців наказувалося: «Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами Схід, Захід і Південь і осередками самооборони, а також обсадженням виїздів з міста, особливо в північній і східній дільниці». Разом із тим, згідно з іншою інструкцією щодо реалізації «Бурі», командири загонів АК мали «допильнувати, аби не було ексцесів проти українців. Українців, що виступають проти нас, виловлювати і віддавати совєтам». Польське командування побоювалося втратити контроль над ситуацією у випадку масових самовільних виступів проти українців, що з політичного боку могла використати радянська влада, взявши на себе роль захисників.

Антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. «Вояки, ― читаємо у спеціальній листівці, ― йдете карати! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита /.../. За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви ― вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини. Українська інтелігенція, яка стоїть на чолі виконавців, є такими самими ж злочинцями, як селяни, що йдуть з ножами і сокирами. Всіх їх мусить досягнути караюча рука польського народу».

У дні, коли німці відступали зі Львова, а поляки розгортали «Бурю», не припиняли діяльності й українські підпільники, тим паче що на той момент вони вже мали розвинуту мережу осередків. У польському звіті ще з початку травня 1944 р. міститься інформація про творення відділів УПА в місті. «Як нас інформують із поважного джерела, ― читаємо тут, ― у Львові закінчилася мобілізація молодих українців до УПА. Мобілізацію проведено в найглибшій конспірації та таємниці <…> місто поділене на райони, у яких розміщені пости УПА. Окремі «станиці» мають відділи жандармерії, що проводять одночасно розвідку, зокрема й щодо нас».

Крім захисту власних структур чи українських населених пунктів, українські боївки проводили випереджальні операції проти польського підпілля.

Як СБ ОУН протистояла полякам, дізнаємося зі справи на одного з керівників служби Григорія Пришляка. Стефанія Кадоб’янська свідчить, що СБ ліквідувала близько 80 польських підпільників. Орієнтовно таку ж кількість українців Львова вбили поляки.

Картину подій у Львові під час відступу німців та в перші дні встановлення радянської влади відтворює звіт українського підпілля «Дещо про останні події й ситуацію у Львові й околиці».

«Польські партизанські відділи ― Армія Крайова, ― читаємо тут, ― помагають більшовикам у боротьбі з німцями. При цьому виявились проти-українсько грабуючи, а навіть вбиваючи українців. Перший день зайняття Львова ЧА був кульмінаційною точкою успіхів поляків. На домах повівали біло-червоні прапори, а по вулицях ходили з такими ж опасками молоді поляки. Вони то перебрали на себе міліційний обов’язок. Українці, хвилево прибиті виступами поляків, ― відітхнули і зараз тихо змагаються з поляками за опанування керівних і інших постів у шпиталях, фабриках, підприємствах, урядах і т. п. Моменти негативного наставлення до більшовиків у великій мірі уділились полякам, бо поляки почали нищити українців, а більшовики тому положили край. Поки що, крім взивання поодиноких осіб на НКВД, ніщо не роблять. Село боїться більшовиків, місто і підльвівські села ― поляків».

Цікаво описує Львів перших днів після відступу німецької влади сучасник тих подій, відомий український історик Ярослав Дашкевич: «У липні 1944 р. у Львові в останні дні перед та перші після втечі німців фактичним господарем була польська Армія Крайова. Штаб її південно-східного округу містився на вул. Зеленій. Пропагандистським центром став Інститут Осолінських, де видавалися відозви АК та пропагандистська література <…>. Маючи списки відомих українців, намагалися їх затримувати для подальшого знищення. Приходили й за моєю матір’ю Оленою Степанів до нашої домівки на вул. Пісковій 5, але її взяли під захист сусіди-поляки. В українському середовищі загальноприйнятою була версія про вбивство аківцями у ці дні в місті близько 150 українців».

Оунівський огляд говорить про 50—100 українців, вбитих тоді польською міліцією міста. Ці факти підтверджують і документи НКВД. У звіті про ліквідацію Делегатури уряду та Армії Крайової у місті зокрема читаємо: «Учасники організації [43] у перші дні звільнення м. Львова, озброївшись гвинтівками, револьверами і гранатами, проводили незаконні обшуки, облави і арешти серед українського населення. Мали місце окремі випадки самовільних розстрілів українців».

Попри посилення виступів поляків, для керівництва ОУН очевидним було, що головним ворогом українського визвольного руху є радянська влада. Антипольську боротьбу в новій політичній ситуації слід було згортати. Тому в інструкціях із самооборони зазначалося: «Польський відтинок уважати другорядним». Разом із тим наказувалося проводити негайні відплатні акції у випадку польського терору: «б. На польський терор відносно українців дати негайну відповідь і повідомити за що; в. Не вбивати жінок і дітей; г. Польський елемент, що ставиться прихильно до нас, ― зайняти до нього пасивне становище».

Польське підпілля та радянська влада: від співпраці до протистояння

Період «романтичних» відносин між радянською владою і польським підпіллям тривав кілька тижнів. У польському рапорті читаємо про перші дні нової влади на Тернопільщині: «Ставлення радянської влади до поляків і євреїв були взагалі нібито досить дружні, підтвердженням чого було прийняття їх на різні посади в адміністрації. Якщо говорити про ставлення «совєтів» до українців, то від початку вони ставилися до них з підозрою, з огляду на те, що українці у своїй більшості були прихильниками бандерівців, які знову проводили свої акції проти “совєтів”».

Цей час польські підпільники намагалися максимально використати для придушення українського визвольного руху як самостійними акціями, так і у співпраці з представниками нової влади. Масовими були випадки вступу колишніх підпільників до винищувальних батальйонів чи міліції, які воювали проти УПА.

Не завжди цей вступ був добровільним. В одному зі звітів польського підпілля читаємо про переформування загону самооборони на Тернопільщині: «На зборах самооборони 15.12 [44] начальник «істрєбітєльного батальйону» НКВД Балабанов виразно засвідчив, що жодної польської організації не може бути і не буде в самообороні, а самооборона мусить бути прилучена до “істрєбітєльного батальйону”».

Станом на лютий 1945 р. у Західній Україні діяли 292 винищувальних батальйони (на Тернопільщині — 44, до 80 % із них у складі мали поляків).

Для декого з учасників цих батальйонів вони стали можливістю продовжити війну з українцями. 28 серпня 1944 р. відбулася організована НКВД акція пацифікації села Грабівець. Участь у ній взяв «істрєбітєльний батальйон», у складі якого були поляки Надвірної. У результаті спалено 300 господарств, вбито 85 і заарештовано 70 українців.

«В загальному поляки наставлені до більшовиків неприхильно, хоч зовні того не виявляють, ― читаємо в українському звіті з 5 серпня 1944 р. ― До українців наставлені з великою ненавистю і дальше продовжують свою провокаційну вислужницьку роботу для нового нашого окупанта. Колишню роботу Кріпо і Гестапо перебрала на себе польська міліція, яка на кожному кроці провокує, доносить на українців і в той спосіб прислуговується для закріплення Радянської власті на Українських Землях. Головне вістря їхньої боротьби є спрямоване проти українського самостійницько-визвольного руху, проти ОУН, проти УПА. Очевидно, НКВД дуже радо вітає їхню співпрацю».

Про активне співробітництво поляків з радянською владою і намагання використати її у боротьбі проти українців звітують практично з усіх теренів Західної України. Це дає підстави вважати такі факти не випадковими, а виявом чітко продуманої політики польського підпілля.

Про винищувальні польські батальйони свідчать також радянські документи. Прокурор Дрогобицької області Кригін у своєму листі до секретаря обкому комуністичної партії інформував про діяльність одного з таких батальйонів у містечку Комарно:

«а) вояки винищувального батальйону під час виїздів на операції в українських селах били українське населення;