Розділ «Володимир В’ятрович За лаштунками «Волині—43» Невідома польсько-українська війна»

Завзяте військове протистояння між українцями й поляками у 1918―1919 рр. не мало характеру тотальної війни. Головними учасниками були армії. Політичні керівники обох народів не вдавалися до акцій депортації чи масового винищення цивільного населення. Тому цю війну іноді згадують як останній зразок лицарської, чи джентльменської, війни. Можливо, запорукою такого відносно м’якого перебігу конфлікту була відсутність третьої сторони чи сторін, які були б зацікавлені в ескалації. Зруйновані війною й національними повстаннями, Російська та Австро-Угорська імперії припинили існування, нова ж більшовицька Росія не була готова вповні скористатися обставинами. Крім того, незважаючи на кривавий характер Першої світової, після завершення якої розпочався польсько-український конфлікт, ця війна не давала прецедентів масового знищення цивільного населення супротивника та депортацій з метою створення мононаціональних ареалів.

Бойові дії за участі польського війська та Української Галицької Армії тривали зі змінним успіхом до липня 1919 р. Оговтавшись після перших невдач наприкінці 1918 р., українські вояки провели кілька успішних операцій. Проте доля Галичини в той час вирішувалася не на полях битв, а за столами дипломатичних переговорів, де успіх поляків був беззаперечним.

22 січня 1919 р. проголошена у Львові Західноукраїнська Народна Республіка об’єдналася з Українською Народною Республікою. Акт Злуки став важливим політичним кроком для самих українців, адже проголосив об’єднання українських земель, які сотні років перебували в складі інших держав. Крім того, він мав суттєво посилити позиції на міжнародному рівні. Проте цього виявилося не досить.

Питання влаштування кордонів нових держав вирішувалося на Паризькій мирній конференції. Звісно, вирішували переможці, для яких Україна була союзником переможених — Німеччини та Австро-Угорщини. Польщу натомість сприймали як можливий буфер від більшовицької загрози, що ставала дедалі сильнішою. Польським політикам удалося переконати керівників Антанти, що саме вони можуть бути надійними союзниками у стримуванні більшовицького наступу на Європу. Тому вони отримали не лише дипломатичну, а й військову допомогу, яку використали у своїй боротьбі з… українцями. Відправлена для боїв із більшовиками, сформована з поляків у Франції армія Юзефа Галлера[2] досягла остаточного перелому у війні з Українською Галицькою армією (УГА).

Українські війська 1919 р. зазнали поразки не лише в протистоянні з поляками на заході, а й у боротьбі з більшовицькими військами та армією Денікіна. Невдачі призвели до погіршення відносин серед представників української влади — політики, які представляли Галичину, вважали головним фронтом протистояння антипольський, натомість Симон Петлюра вважав основним антиросійський. Унутрішні суперечки супроводжувалися невдалими спробами відстояти українську справу на міжнародному рівні. Урешті українські політики з різних частин України почали шукати собі різних союзників. Дійшло до того, що більша частина Української Галицької Армії перейшла на бік денікінців, а Симон Петлюра почав домовлятися з Польщею. Наприкінці 1919 р. країни Антанти фактично визнали приєднання Східної Галичини до Польщі, надавши їй мандат Ліги Націй на управління цією територією на 25 років з подальшим проведенням плебісциту, який мав остаточно вирішити питання приналежності. Збройна боротьба українців за ці землі ставала беззмістовною.

Щоб урятувати українську державність бодай на частині території, у квітні 1920 р. уряд УНР підписав у Варшаві угоду з Польщею, якою було передбачено відмову від теренів Східної Галичини, Волині та Холмщини. На такий відчайдушний крок Симон Петлюра пішов, сподіваючись за допомогою польського війська звільнити українські території, зайняті більшовиками. На початку спільні дії українців та поляків були успішними — їм навіть удалося на деякий час звільнити Київ. Проте більшовицький контрнаступ швидко спростував сподівання на спільну перемогу. Тепер під загрозою опинилася не лише Україна, але й Польща — червоні підійшли майже до Варшави. У такій ситуації польське керівництво знову звернулося по міжнародну допомогу. Для порятунку Польщі в справу втрутилися великі держави — переможиці війни. Міністр закордонних справ Великої Британії Джордж Керзон закликав Москву припинити наступ і запропонував установити кордон по лінії: Гродно — Валівка — Немирів — Брест-Литовськ — Дорогуськ — Устилуг — на схід від Грубешова — через Крилів на захід до Рави-Руської — на схід від Перемишля до Карпат. Поляки, таким чином, втрачали дуже бажаний для них Львів, натомість Польщі відходила низка інших українських етнографічних територій — Холмщина, Підляшшя, Надсяння та Лемківщина. Пропозиція не була прийнята більшовиками, які продовжили наступ, щиро сподіваючись, що світова пролетарська революція цілком можлива. Намальовану на мапі Джорджем Керзоном лінію згадали через кілька десятиліть — уже після Другої світової війни.

Полякам за допомогою армії УНР удалося не лише зупинити наступ червоних, а й відсунути їх значно далі на схід, ніж пропонували британці. За умовами підписаного з більшовиками у Ризі 1921 р. договору кордон у Галичині проходив по річці Збруч, а на Волині — трохи далі на схід від лінії, визначеної вже не чинним на той момент Варшавським договором з УНР. Отже, східний кордон Польщі було визначено не перемогою над українцями (1919 р. у Галичині) чи їхньою згодою на відмову від частини своїх територій (за умовами Варшавського договору 1920 р.), а угодою з тим, хто ще не так давно був спільним ворогом, — більшовицькою Росією. З тим, хто зовсім скоро знову стане ворогом для поляків і українців, поставивши собі за мету поневолити їх.

  Недогромадяни

Терени Східної Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння та Лемківщини, населені здебільшого українцями, стали частиною відновленої після війни Польщі, яку називали Другою Річчю Посполитою. На жаль, як і в її попередниці, кілька століть перед тим, українці не почувалися рівноправними громадянами. Тому польсько-український конфлікт не вичерпав себе ані 1919 р., коли закінчилися активні бойові дії польсько-української війни, ані 1921 р., коли визначився східний кордон Польщі, ані 1923 р., коли західноукраїнські землі офіційно на міжнародному рівні було передано Другій Речі Посполитій. Поразка не влаштовувала українців, які вважали знехтуваним своє право на національне самовизначення. Джерелом конфлікту далі залишалися спірні землі Галичини, Волині, Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, які кожна зі сторін вважала своїми. Через кілька десятиліть вони знову стали ареною збройного протистояння між українцями і поляками, яке переросло у нову війну.

Перемозі поляків у війні з українцями після завершення Першої світової війни сприяла не тільки краща готовність, а й уміння представити свою справу на міжнародній арені. Політики провідних держав Європи підтримали Польщу, тому що для багатьох із них вона стала символом кількасотрічної боротьби за незалежність. Вони чули про героїчні польські повстання 1830 та 1864 рр., про жорстоке придушення їх окупантами, багато років у Європі, а згодом і в Америці працювала та активно лобіювала польські інтереси організована політична еміграція.

Натомість український визвольний рух на той час не був широко відомим у світі, власне поняття української політичної еміграції з’явилося після поразки у війнах із поляками та більшовиками. Тому для багатьох у світі перемога поляків, утвердження на західноукраїнських землях їхньої влади сприймалися як логічне і справедливе завершення незрозумілого конфлікту у Східній Європі. Але не для українців.

Попри відносно спокійний перебіг війни, пам’ять про неї не могла сприяти залагодженню польсько-українського конфлікту. Свідки, а особ­ливо учасники бойових дій 1918―1919 рр., яких було багато в обох суспільствах, у більшості своїй не сприймали зближення народів. Урочисті державні відзначення польської перемоги, творення пантеону її героїв стали елементом формування національного міфу нової польської держави. Мабуть, такі заходи не могли не дратувати українців і не спричинити прагнення реваншу.

Але не лише пам’ять про минулий конфлікт була причиною наростання взаємної недовіри й нетерпимості між українцями та поляками. Ще більше причин для цього давали реалії міжвоєнної Польщі, у якій українці на своїй землі почувалися упослідженими аборигенами польської колонії. «Український народ не знайшов у Польщі можливостей для свого національного і політичного розвитку, був постійно зневаженим і приниженим цілою низкою актів, які полякам нічого не давали, а в українців ранили їхні національні почуття», — так оцінив міжвоєнний період активний діяч українського руху Володимир Горбовий у розмові з одним із польських провідників Стефаном Ровецьким.

І справді, утиски, які нічого не давали для зміцнення польської держави, але натомість живили прагнення до боротьби з нею, були відчутні в різних сферах — політиці, культурі, освіті, економіці і навіть духовності. Обіцяної автономії українці так ніколи й не дістали. Натомість стали жертвами політики полонізації й дискримінації всього українського в культурі та освіті. «Не буде перебільшенням сказати, — писали експерти відділу національностей Міністерства внутрішніх справ Польщі того часу, — що саме боротьбі за мову й за школу ми завдячуємо ворожістю до Польщі та поляків з боку української молоді, яка на території Східної Малопольщі (так тоді офіційно називали Східну Галичину. — В. В. ) охоплена ворожими настроями на 100 %».

Оскільки українці залишалися здебільшого селянською нацією з не­значним прошарком інтелігенції, то закриття українських гімназій, заборона створення українського університету у Львові були все ж меншим джерелом конфлікту, ніж соціальна політика польського уряду. Інструментом зміцнення «польськості» українських територій Другої Речі Посполитої її керівництво, між іншим, уважало збільшення тут кількості громадян польської національності. Їхня чисельна перевага над українцями мала в майбутньому відіграти вирішальну роль у визначенні приналежності територій, якщо б українське питання знову актуалізувалося на міжнародному рівні. Тоді вже не мало б великого значення, яким чином вирішувалося це питання — через обіцяні плебісцити чи збройний конфлікт.

Тому нарівні з тими поляками, які сотні років уже жили у Холмщини, Підляшші, на Волині та у Галичині, з’являються новоприбулі — осадники. Здебільшого це колишні учасники війни за незалежність Польщі, зокрема ветерани польсько-українського протистояння. Вони мали за собою не лише моральну перевагу переможців над тубільним населенням, але й реальну підтримку уряду своєї держави.

Найвиразнішим показником такої переваги було пріоритетне наділення їх земельними ділянками. Цей момент особливо болюче сприймали українські селяни, для яких земля була головним, часто єдиним капіталом. Після Першої світової війни, здавалося, з’явилася можливість задовольнити вічний земельний голод за рахунок розподілу маєтків колишніх поміщиків чи церковних земель. Проте можливості для цього в українців були значно менші порівняно з поляками. Наприклад, на Холмщині до 1934 р. з 19 683 парцелів (наділів) поляки отримали 17 921, тобто 91 % усіх наділів, українці 1693 — 8,6 %.

Соціальне незадоволення зростало з року в рік, бо збільшення чисельності українців означало зростання кількості безземельних. Світова економічна криза, спалах безробіття на початку 1930-х багатьох позбавили можливості опанувати міський фах для власного прожитку.

Особливо гостро соціальну й національну дискримінацію відчували молоді амбітні українці, які прагнули хорошої освіти та перспективної роботи. «Державні уряди для них закриті, — читаємо в аналітиці МВС, — торгівлю монополізували євреї. Бувають випадки, коли інтелігент вертає на село, де нема для нього заняття, бо господарство замале і його без труду обробляють батьки, брати, сестри… По закінченні шкіл українська інтелігенція животіє в трагічних умовах. Часто буває, що українець з освітою продає в кіоску цигарки та сірники». Саме такі молоді люди, які не бачили для себе перспектив у тогочасній ситуації, ставали згодом революціонерами, готовими до збройної підпільної боротьби проти ненависної їм польської держави.

Загалом, уявлення про варіанти продовження боротьби розділили український визвольний рух на дві течії: легально-опозиційну й підпільно-революційну. Друга Річ Посполита, на відміну від СРСР, залишала для українців можливості політичної репрезентації, активної громадської та національно-культурної роботи. Рівень можливостей то зростав, то скорочувався, проте ніколи не був достатнім.