Розділ «ДОДАТОК ДОКУМЕНТИ, МАТЕРІАЛИ»

Можна сьогодні згадати імена зацькованих ним людей — Олександра Довженка, Остапа Вишні, Юрія Яновського й інших діячів української культури. Та й не тільки української культури. Мабуть, він не бачив їх сліз, мабуть, він не чує плачу їх рідних сімей.

Із виступу Андрія Малишка на зборах письменників Києва 1957 року

Я пам’ятаю нашу рідну землю, яка лежала в бомбах і руїнах після війни. Ми знали, що вона підійметься з руїн і самі своїми руками брали посилочки і підіймали Україну з попелу.

І тоді, коли Україна підіймалась із ран, коли фашизм був повергнутий, у наше життя непрохано вдерся авантюрист і пройдисвіт, який оголосив себе вождем українського народу. Це був 1947 рік.

З приходом на Україну хабенського баришника Каганович, стало дуже тяжко. А як же могло бути легко, коли прийшов хабенський баришник і торгаш, син скотопромишленика, людина малописьменна, нахабна, яка почала підбирати в свою свиту людців ідеологічно нестійких, авантюристів, непманів, які проти Гітлера не воювали. Не трудових людей, а інтриганів, які протягом років сиділи в темних норах і ненавиділи український народ. Серед таких людей цей торгаш, син скотопромишленика, і став вождем.

Це не дивно. Історію його кар’єри ми добре знаємо. Він їх (цих людей) заквасив ще будучи в 29, 28 році секретарем ЦК на Україні. Ці викормиші і гадьониші, це плем’я виросло з отруйного дерева Кагановича, виросло, щоб жалити синів українського народу. Із тих могил, які виросли по волі Каганович, волають Микола Куліш і Влас Якович Чубар і десятки, і сотні синів української інтелігенції, розстріляної тоді. Вони б могли сказати своє слово: “За що ти нас розстріляв?”

І ось цей кат знову виринув на Україні в 1947 році. Та як виринув. Всі недобитки, вся ота сволота потягнулася до нього. Обсіли його і почали йому готувати новий етап розправи з українським народом.

Я це вперше побачив в 47 році, коли мене, фронтовика, ще в воєнній гімнастерці покликали о третій годині ночі разом з Корнійчуком до Кагановича. Ми зайшли у той кабінет, де він сидів на місці товариша Хрущова, а одесную сиділи, як зброєносці, три його викормиші. Вони мають звання письменників і зараз знаходяться у цьому залі. Я сподіваюся, що сьогодні вони виступлять і скажуть, що вони рішали тоді з Кагановичем. Очевидно вони накрили тоді чорну пелену над Україною.

Каганович запитав тоді мене:

— Як ви гадаєте, в українській культурі є націоналісти?

На честь товариша Корнійчука я повинен сказати, що він тоді твердо відповів, що націоналізму у нас немає.

На це Каганович сказав:

— Саша, какой вы стали обтекаемый.

Пам’ятаю тоді зайшли товариші Литвин і Козаченко. Та, на жаль, через два дні, коли я прийшов чергувати в Спілку, в кабінеті Олександра Євдокимовича сиділо десятків зо два письменників, які, до речі, й сьогодні здраствують. Один з них сказав:

— Товариш Малишко, ідіть звідси, бо вам тут нема що робити!

Я подивився на те, з ким проводив нараду товариш Корнійчук і зрозумів, що мені там справді нема чого робити. Я вірив йому, як своєму другові і не думав, що за 48 годин його принципи так різко поміняються. Я пішов додому, але переживав за вас, товариш Корнійчук. За кого ви далі будете і проти кого?

А через тиждень відбулась нарада молодих письменників, де Каганович руками молодих письменників вибивав із сідел старіших письменників. Ви, тов. Корнійчук, тоді казали: “Я вперше в житті почув правду з цієї трибуни. Сказав її Л. М. Каганович. З цієї трибуни я не чув раніше цієї правди”.

Невже ви сьогодні вірите в те, що ви тоді сказали?

Тут на зборах, повинен бути присутній тодішній заступник голови Ради Міністрів товариш Бажан.

В опері на “Аїді” товариш Бажан сказав приблизно щось таке: “Коли я рухну, то рухне українська культура”. Але ви, товаришу Бажан, вирішили не рухнути, а обрушитися на українську літературу. Ви написали статтю в “Радянську Україну”, де опаскудили видатних митців світового значення, написавши два підвали під заголовком: “Добити націоналістичне охвістя”.