Розділ «Частина перша Населення України за доби раннього заліза»

Кіммерійські поховання — головне археологічне джерело для вивчення цього досить таємничого народу, оскільки його поселення нам невідомі. Поховання здійснювались у прямокутних або овальних могилах, над якими споруджували курган, чи використовували для цього ритуалу курган раніших часів, у насип якого «впускали» могилу. Іноді стіни могильної ями обшивали деревом. З цього ж матеріалу робили й перекриття над могилою. У чоловічі поховання клали зброю та вузду, зрідка тут ховали й бойових коней небіжчика. Інвентар жіночих поховань скромніший і складався головним чином з ліпної кераміки. Нині відомо близько двохсот таких пам’яток, що дає змогу детально вивчати історію і культуру цих кочових племен.

Проте існує й інша думка. За однією гіпотезою, термін «кіммерійці» взагалі не є назвою конкретного народу, а перекладається за допомогою іранських мовних паралелей як «рухомий кінний загін»[6]. Автор цієї гіпотези вважає також, що «скіфи» і «кіммерійці» становили загони двох близьких за культурою, але різних скіфо-сарматських племен. Якщо перший термін справді відбивав племенну назву, то справжня «назва племені, до якого належав перший рухомий загін — кіммерійці Геродота, — мабуть так і залишиться невідомою». Таким чином, за одним дотепним зауваженням, кіммерійці, які на сторінках історичної літератури з напівлегендарного народу поступово ставали історичною реальністю, відтак знову перетворилися на легенду[7]. Справді, таке суперкритичне ставлення до кіммерійської проблеми є невиправданим. Більшість письмових свідчень про цей народ ґрунтується на знаннях їхніх наступників — скіфів та грецьких колоністів Північного Причорномор'я, які вважали кіммерійців цілком конкретним народом. Та й слід його у давній історії залишився досить глибокий.

Політична історія кіммерійців

Відлуння історичних подій, пов'язаних з ім'ям кіммерійців, стосується передусім їхньої навали на територію Малої Азії та у прилеглі райони. Деякі дані про ті часи збереглися у «Географії» — головній праці грецького вченого Страбона, який жив на межі нашої ери (64/63 р. до н. е. — 23/24 р. н. е.), але використав у своїй книзі й значно давніші джерела. За його свідченнями, кіммерійські напади на Малу Азію почалися ще за часів Гомера або трохи раніше [Strabo., 1, 2, 9; III, 2, 12].

Про землі, звідки приходили загони цих небезпечних ворогів, малоазійські греки, сучасники Гомера (VIII або початок VII ст. до н. е. ст.), майже нічого не знали. Як свідчить цитований вище уривок з «Одісеї», вони уявляли їхню землю як країну суцільного мороку, неподалік якої знаходився вхід до царства померлих. Тобто кіммерійські землі були північною ойкуменою відомого тоді грекам світу[8].

У середині VIIІ ст. до н. е. кіммерійці брали участь у знищенні Фрігійського царства, що знаходилось в центрі сучасної Анатолії. Близько 654 р. до н. е. вони захопили Сарди — столицю Лідійського царства у західній частині Малої Азії, і цар Лідії Гіг загинув у битві з ними. Кіммерійці зруйнували й такі центри іонійських греків, як Магнесія та Ефес.

Загрожували вони й іншим містам. У Страбона збереглися написані у цей період рядки грецького поета Калліна про «військо грізних кіммерійців» [Strabo., XIV, 1, 40], а на території Мілета, великого грецького поліса Малої Азії, археологи знайшли систему укріплень, побудованих для захисту від кіммерійської навали[9].

Згадуються кіммерійці й у ассирійських джерелах другої половини VIII ст. до н. е. На території Передньої Азії тоді розгорталися бурхливі події. Зокрема, наприкінці VIII ст. до н. е. дуже загострилось суперництво між двома великими державами давнього Сходу — Ассирією та Урарту. Супротивники пильно стежили один за одним. Приблизно між 722—715 рр. до н. е. ассирійські агенти повідомили з Урарту, що володар цієї країни Руса І зазнав тяжкої поразки саме від кіммерійців. Трохи пізніше — 714 р. до н. е. — військо ассирійського царя Саргона ІІ. завдало рішучого удару Урарту, а Руса І кинджалом заподіяв собі смерть. Проте щасливий переможець не набагато пережив свого супротивника — у 705 р. до н.е. загинув і він. Не виключено, що свою смерть Саргон II знайшов таки у битві з кіммерійцями. У 679—678 рр. до н. е. кіммерійці напали на Ассирію, але зазнали поразки. Стосунки кіммерійців з Ассирією були не тільки ворожими — кіммерійці перебували тут як наймане військо. Проте використати здобутки своїх перемог на Близькому Сході кіммерійцям довго не судилося — вторгнення скіфських загонів і наступне встановлення тут скіфського панування поклало край кіммерійській навалі, а частина кіммерійців увійшла до складу скіфського об'єднання. В усякому разі, з другої половини VII ст. до н. е. у передньоазіатських документах згадується лише ім'я скіфів.

Одна з таємниць, на які так багата кіммерійська історія, полягає у тому, що дані писемних джерел про кіммерійські напади на Малу і Передню Азію не збігаються з археологічними матеріалами. Досі на цій території фахівцями не знайдені речі, що характерні для північнопричорноморської культури типу Чорногорівки-Новочеркаського скарбу бронз. Матеріали, що походять з цієї території і якось стосуються північних кочовиків, є типовими зразками ранньоскіфської культури. Зокрема, це стосується й виявлених на території сучасної Турції відомих комплексів з Норшун-Тепе і Анатолії[10]. У Малій Азії знайдено й північнопричорноморські матеріали часів, що передували писемним свідченням кіммерійської навали. Так, під час розкопок легендарної Трої виявлено кераміку, типову для зрубної культури[11]. Проте саме період найбільшої активності кіммерійців у зазначеному регіоні є в археології тією лакуною, заповнити яку поки ще дуже важко.

На думку дослідників, основні маршрути кіммерійських вторгнень до Малої Азії і суміжних регіонів проходили через Балкани (О. І. Тереножкін) або вздовж східного узбережжя Чорного моря (Є. І. Крупнов, І. М. Дьяконов). Слід зазначити, що у цьому випадку археологічні матеріали виявилися більш інформативними. На користь західних шляхів свідчить досить помітне поширення на півдні Середньої Європи (передусім — в Угорщині, Румунії, навіть у Словаччині й Південній Австрії), а також на Балканах, зокрема у Сербії, речей чорногорівсько-новочеркаського типу чи виготовлених за їх зразками, головним чином зброї та кінської вузди. Ці знахідки є підґрунтям для висновку про тісні контакти тогочасного населення східноєвропейських степів із західними сусідами і, можливо, є наслідком кіммерійських походів через територію Балкан. У сучасній Болгарії біля сіл Єнджа та Білоградець виявлено два поховання, споруджені для кіммерійських ватажків.

Подібна ситуація спостерігається й на території Північного Кавказу. Тут не тільки виявлено численні поховальні пам'ятки чорногорівсько-новочеркаського типу, а й простежується глибокий вплив степовиків на культуру аборигенного населення. Знайдено тут і речі, характерні для культури західних сусідів кіммерійців — фракійців, що також можна пояснювати пересуванням кіммерійських племен на широкому просторі європейського півдня.

Рис. 1. Маршрути походів кіммерійців та скіфів через Кавказ (за Є. І. Крупновим): 1 — скіфи; 2 — кіммерійці.

До речі, кіммерійські племена залишили по собі згадку не тільки у писемних джерелах та археологічних пам'ятках — кіммерійська навала на багаті країни Передньої і Малої Азії була, очевидно, настільки спустошливою, а вигляд північних кочовиків настільки незвичним для їхніх сучасників, що образ кіммерійських воїнів вони втілили й у творах образотворчого мистецтва. Можливо, саме кіммерійці часу перших нападів на Передню Азію зображені на одному з рельєфів, що прикрашали палац ассирійського царя Ашшурнасирпала II в Німруді, а також на одній з етруських ваз, що нині зберігається у Ватикані. Згадка про кіммерійців збереглася й у народній пам'яті — не випадково етнонім «кіммерійці» набув нового змісту в давньогрузинській мові, де слово «gmiri» відповідало поняттю «богатир»[12]. Звідки ж походять ці легендарні богатирі?

Про походження кіммерійського етносу

Вивчення кіммерійців як історичного народу тільки починається. Багата на «білі плями» й їхня етнічна історія.

Досі остаточно не вирішене питання про мовну приналежність цього народу. Тривалий час вважалося, що кіммерійці розмовляли фракійською мовою — однією з нині мертвих індоєвропейських мов, що в давнину була поширена у східній частині Балканського півострова й прилеглих до нього територіях[13]. Матеріалів для дослідження цього питання було обмаль — про кіммерійську мову можна було говорити лише на основі трьох слів, які збереглися у писемних джерелах. Це імена кіммерійських вождів Теушпи, Тугдамме (Лігдаміса) та Шандакшатри, щодо походження яких лінгвісти не дійшли згоди — лише останнє ім'я нібито має іранське походження[14].

Рис. 2. Кіммерійці. Грецькі зображення VI ст. до н. е.

Більш-менш ця проблема почала з'ясовуватися лише останнім часом. Так, на підставі археологічних досліджень було доведено генетичний зв'язок історичних кіммерійців з племенами зрубної культури. Щодо останніх та близьких їм за походженням і культурою племен андронівської культури, поширених на схід від Волги, найпереконливішою є думка про іраномовне походження[15]. Це цілком зрозуміло — чим би не закінчилася гостра дискусія стосовно прабатьківщини індоіранських народів, вже зараз лінгвісти переконалися у наявності глибокого місцевого коріння іраномовних племен на півдні Східної Європи. Цей висновок ґрунтується, зокрема, на деяких мовних запозиченнях, що могли виникнути не пізніше другої половини II тис. до н. е.[16].

Висновок про генетичний зв'язок історичних кіммерійців та носіїв зрубної культури не тільки з'ясовує питання щодо мови першого народу Східної Європи, назва якого збереглася до наших часів, а й дає можливість зазирнути у його далеке минуле. Зараз доведено, що предками носіїв зрубної культури були носії полтавкінської культури, поширеної на території Нижнього Поволжя у першій половині II тис. до н. е. Саме цю територію й можна вважати прабатьківщиною кіммерійців[17].

Проте у процесі складання кіммерійського етносу брали участь не тільки племена зрубної культури, а й групи прийшлого населення, що просунулись до Південно-Східної Європи з території сучасного Казахстану та Південного Сибіру. Саме з цими регіонами пов'язані знахідки невластивих європейському півдню форм наконечників стріл, кинджалів, вудил та псаліїв, а також антропоморфних статуй, що з'являються тут на чорногорівському етапі розвитку зрубно-кіммерійської культури[18]. За сучасними даними, цю подію можна розглядати як наслідок перегрупування племен у X—IX ст. до н. е. всередині єдиного іраномовного масиву, який займав тоді значну частину півдня Євразії. Тому вона не могла спричинитися до докорінної зміни етнічної ситуації у кіммерійських степах; до того ж не пізніше середини VIII ст. до н. е. чужинці розчинилися серед місцевого населення. Але й вони відіграли певну роль у формуванні гетерогенного етносу історичних кіммерійців, які залишили по собі глибокий слід в історії України та сусідніх країн.

Суспільний лад, культура та мистецтво

Кіммерійці були першим народом, який цілком пристосувався до екологічних умов східноєвропейських степів та, завдяки кочовому способу виробництва, максимально використовував наявні тут природні ресурси. Так виникла перша кочова культура в цьому регіоні, яка відповідала оточуючому середовищу.

Основу господарства кіммерійців становило скотарство, зокрема конярство, що забезпечувало кіммерійських воїнів та пастухів «засобами пересування», а також давало значну частину продуктів харчування — «дивними доїтелями кобилиць» і «млекоїдами» звуться в «Іліаді» далекі жителі північнопричорноморських степів [Hom., II., II, 13, 3—6].