Розділ без назви (3)

Проте це не так. Зміну назви запропонував Ленін на партійній конференції у квітні 1917 року. Див. Н. о. М., р. 783, а також р. 787. Така зміна була пов'язана із тим, що «Маркс та Енгельс називали себе комуністами», а також із тим, що в основу своєї стратегії більшовики поклали «Маніфест Комуністичної партії».

24.48. Див. працю Енгельса «Розвиток соціалізму від утопії до науки» (див. прим. 9 до розділу 13). Стосовно двох історичних джерел комунізму Маркса (архаїзм Платона та, можливо, Піфагора, а також «Діянь святих апостолів», на які вплинув цей архаїзм) — див., зокрема, прим. 29 до розділу 5, а також прим. 30 до розділу 4, прим. 30-36 до розділу 6, прим. 3 та 8 до розділу 13 та відповідний текст.

24.49. A. Toynbee, op. cit., vol. V, p. 587.

24.50. Див. розділ 22, зокрема текст, до якого належать прим. 1-4, а також закінчення цього розділу.

24.51. Цей уривок не є винятком. Тойнбі часто висловлює свою повагу до «вердикту історії». З його теорією узгоджується також і те «положення християнства... що Бог виявляє себе в історії». Цю «неопротестантську доктрину» (як її називає К. Барт) ми обговорюватимемо в наступному розділі. (Див., зокрема, прим. 12 до даного розділу.)

Щодо тлумачення Маркса, викладеного Тойнбі,— слід зазначити, що на формування його підходу марксизм таки вплинув. Тойнбі пише (ор. cit., vol. 1, p. 41, прим. 3): «Не одна з думок Маркса стала популярною серед людей, які відкидали марксистські догми». Ця заява пов'язана, зокрема, з використанням терміну «пролетаріат». Однак вона має відношення не лише до використання термінів.

24.52. A. Toynbee, op. cit., vol. IІІ, p. 476. Наведений уривок навертає до vol. 1, part 1, A The Relativity of Historical Thought. (Проблему «відносності» історичної думки ми обговорюватимемо в наступному розділі.) Чудовий зразок ранньої критики історичного релятивізму (та історицизму) — див. Я. Sidgwick. Philosophy — Its Scope and Relations, 1902, Lecture IX, pp. 187 та наст.

24.53. Якщо будь-яка думка як така є «неминуче відносною», пов'язаною зі своїм історичним середовищем і в цьому розумінні не є «абсолютно істинною» (тобто є неістинною), то це стосується і самого цього твердження. Але відтак не може бути істинним, а отже, і «неминучим» також і «закон людської природи». Див. також прим. 8 (2, а) до даного розділу.

24.54. Щодо мого твердження про те, що Тойнбі здійснює втечу в минуле — див. прим. 44 до даного розділу та прим. 61 до розділу 11 (про медієвізм Тойнбі), Сам Тойнбі продемонстрував чудові зразки критики архаїзму, і я цілком погоджуюся з його застереженнями стосовно націоналістичних спроб відродити давні мови, зокрема в Палестині. Проте критика Тойнбі індустріалізму (див. прим. 21 до даного розділу) виглядає не менш архаїчною.— Щодо втечі в майбутнє, то я не маю ніяких інших свідоцтв, крім відомої профетичної назви дванадцятої частини праці Тойнбі — «Перспективи західної цивілізації» (The Prospects of the Western Civilisation).

24.55. «Трагічний світовий успіх фундатора ісламу» згадується Тойнбі (op. cit., ІІІ, р. 4-72). Про Ігнатія Лойолу — див. vol. III, 270, 466 та наст.

24.56. A. Toynbee, op. cit., vol. V, 590.— Наступну цитату взято з того самого тому, р. 588.

24.57. A. Toynbee, op. cit., vol. VI, 13.

24.58. Див. A. Toynbee, op. сіt., vol. VI, 12 та наст. (Тойнбі посилається на працю Бергсона «Два джерела моралі й релігії» (Я. Bergson. Two Sources of Morality and Religion).

У цьому контексті цікавою є така історицистська цитата із праці Тойнбі (vol. V, 585; курсив мій); «Християни вірять а дослідження історії впевнено доводить їхню правоту — що братерство людей недосяжне за допомогою будь-якого іншого шляху, окрім вступу до числа мешканців Civitas Dei, який перевершує людський світ, а за царя має самого Бога. Як дослідження історії може довести вірогідність цього? Чи не надто велика відповідальність — стверджувати, що таке можна довести?»

Стосовно «Двох джерел моралі й релігії» Бергсона, я цілком згоден із тим, що у будь-якій творчій думці існує ірраціональний або інтуїтивний момент. Втім, такий елемент можна віднайти і в раціональній науковій думці. Раціональна думка не виключає інтуїтивного, просто в даному разі (на відміну від інтуїції в дикому, первісному стані) вона більше підпорядкована контролю та перевіркам. Стосовно проблеми створення відкритого суспільства, я визнаю, що такі люди як Сократ надихалися інтуїцією. Але погоджуючись із цим фактом, я переконаний, що саме раціональністю фундатори відкритого суспільства відрізняються від тих, хто намагався перешкодити розвиткові цього суспільства і хто (подібно до Платона) надихався інтуїцією, але такою інтуїцією, яка не контролюється розумом (у тому значенні, в якому термін «розум» використано в даному розділі), Див. також прим. до «Вступу».

24.59. Див. прим. 4 до розділу 18.

Прим. до розд. 25

25.1. Так звані конвенціоналісти (А.Пуанкаре, П.Дюем, а пізніше — А.Еддінгтон); див. прим. 17 до розділу 5.

25.2. Див. мою працю «The Logic of Scientific Discovery».

25.3. «Теорія черпаючої свідомості» згадується в розділі 23. (Про «теорію науки як прожектора» — див. також мою працю «Towards a Rational Theory of Tradition», згодом опубліковану в «Conjectures and Refutations», зокрема pp. 127 та наст.). «Теорія науки як прожектора» містить, очевидно, саме ті елементи кантіанства, які є сприйнятими. Можна сказати, що Кантова помилка полягала в тому, що він вважав начебто прожектор не можна удосконалити і не бачив, що деякі прожектори (теорії) не висвітлюють фактів, добре висвітлених іншими прожекторами. Втім, ми справді відмовляємося від застосування певних прожекторів і домагаємося прогресу в науці,