Kультурно-просвітницька діяльність УСС у роки Першої світової війни

Незважаючи на плиннiсть учнiв, якi вiдходили на фронт, часту змiну постою Коша, вiдповiдно й гiмназiї, вiдсутнiсть примiщень та пiдручникiв, якi стрiлецькi викладачi нерiдко змушенi були купувати за власнi кошти i таке iнше, навчання вiдбувалося здебiльшого регулярно. Серед предметiв були: українська, грецька, латинська та нiмецька мови, iсторiя України, математика, фiзика, природознавство, а також психологiя, логiка, iсторiя фiлософiї, стародавня iсторiя та iнші [30] . Щосереди вiдбувалися читання «Iсторiї України» Миколи Аркаса, на якi приходили фактично всi стрiльцi, вiльнi вiд служби [31] . Нерiдко лекцiї, якi проводили досить часто то на свiжому повiтрi, то в помешканнях самих учителiв, закiнчувалися дружнiми розмовами учнiв та їх наставникiв [32] .

Необхiдно також пiдкреслити, що всi стрiльцi-гiмназисти, незважаючи на специфiчнi умови, вчилися охоче й енергiйно, особливо пiсля того, коли їм, починаючи з кiнця 1915 р., було дозволено здавати iспити за прослуханi курси. В певнi строки вони виїздили до українських гiмназiй i там, на основi здобутих у стрiлецькiй гiмназiї знань, здавали iспити. Тiльки до травня 1916 р. такi iспити здали понад 100 УСС [33] . Загалом же близько 140 стрiльцям удалося подібним чином закiнчити гiмназiї [34] . (У середині 1916 р. на 1665 старшин і бійців фронтових сотень першого полку УСС 27,66% мали вищу й середню і, принаймні, стільки ж – неповну середню освіту [35] ). Це мало неабияке значення для всiєї нацiональної справи, особливо якщо врахувати тодiшнiй освiтнiй рiвень галицько-українського суспiльства.

Як згадував УСС Михайло Савчин, стрілецтво пам`ятало про необхідність самоосвіти навіть у екстримальних умовах. Зокрема, стрільці, які навесні 1917 р. перебували у російському полоні в містечку Дубовки, що знаходилося за 50 верст від Царицина, підтримали ініціативу четаря Кучабського організувати систематичні курси з різних ділянок науки. Адже, як зазначалося, “Нас бо жде праця в Україні, тому не вільно нам марнувати часу” [36] . Викладачами були: Андрій Мельник (політична економія), Іван Чмола (географія України), Роман Сушко (кооперативний рух), Василь Кучабський (історія України). Там же старшинами УСС було підготовлено вкрай потрібну для українського війська працю “Муштровий впоряд для піхоти”. Нею користувався корпус Січових Стрільців, а згодом, за часів Директорії, вона була затверджена і видана друком для вжитку всієї української армії.

Пiд опiкою «Пресової Кватири» в стрiлецькому середовищi працювали i осередки культурно-мистецького напрямку. Вони користувалися величезною популярнiстю як серед УСС, так i серед українського громадянства. Перш за все, тут треба назвати духовий оркестр пiд керівництвом пiдхорунжого Михайла Гайворонського, який на весну 1917 р. нараховував близько тридцяти музикантів, смичковий та струнний оркестри, хор пiд керівництвом пiдхорунжого Леся Гринiшака та стрiлецький театр. Неодноразовими виступами перед населенням Галичини та Надднiпрянської України, а також перед iноземцями [37] вони значною мiрою спричинилися до розвитку й популяризацiї стрiлецької творчостi та стрiлецької iдеї. Був це в часи воєнного лихолiття прекрасний засiб живої нацiональної пропаганди, чóму сприяли як змiст виконуваних творiв, так i сама з’ява українського вояка перед публiкою.

«Пресова Кватира» розгорнула також досить iнтенсивну дiяльнiсть у фотографiї, малярстві, музиці, скульптурі та рiзьбярстві, даючи чимало творiв, що пропагували iдею визволення України та побудови власної незалежної соборної держави. Напевно, найцінніший і найбагатший щодо кількості й всебічності документальний матеріал дала стрілецька фотографія (в одному тільки Відні на середину 1916 р. зберігалося близько 3000 негативів стрілецьких робіт [38] ). Завдяки таким митцям, як четарі Юліан Буцманюк й Іван Іванець, підхорунжі Теофіль Мойсейович і Микола Угрин-Безгрішний, стрілець Василь Оробець та інші було відзнято фактично всі сторони життя стрілецтва, його будні та свята, бойові походи та відпочинок. Стрілецька фотографія й на сьогоднішній день є важливим джерелом вивчення боротьби леґіону Українських Січових Стрільців.

Цінним документом доби стали і твори стрілецьких малярів, серед яких було багато портретів старшин та стрільців, картин зі стрілецького життя, грфічних рисунків, карикатур, заставок тощо. Значну їх частину було створено безпосередніми учасниками тих подій чи за достовірною інформацією очевидців. Тут відзначилися стрілець Осип Курилас, випускник Краківської академії мистецтв, який за короткий час створив дві сотні стрілецьких портретів, батальні картини «Маківка», «Битва на Лисоні» та інші; четар Іван Іванець — «В поході», «Завія», «Допомога селу», «Стежа», «Вістовий» та інші; хорунжий Юліан Назарак, студент Краківської академії мистецтв — «Бій під Семиківцями», «Барабанний огонь російської артилерії в Семиківцях» [39] . Поряд з ними творчо працювали стрільці Лев Ґец — автор численних акварелей і рисунків та Осип Сорохтей — художник-карикатурист, випускник Краківської академії мистецтв четар Юліан Буцманюк. Рисунки й ілюстрації залишили також хорунжий Мирон Талпаш, підхорунжі Лев Лепкий та В. Старчук, вістуни Іван Ткачук і В. Розумович, стрілець Василь Оробець.

У скульптурі та різьбярстві серед УСС були відомі четар Михайло Гаврилко та стрілець Микола Цимбрила. Перший з них — випускник Краківської академії мистецтв та премійований учасник конкурсу на пам’ятник Тарасові Шевченкові в Києві — в леґіоні виліплював з глини стрілецькі погруддя, а другий здобув собі популярність декоративною різьбою у гуцульському стилі [40] . У середині 1915 р. М. Цимбрила також викував на прямовиснiй скелi при дорозi на Болехiв строфу з «Червоної Калини»: «Машерують нашi добровольцi на крiвавий тан — визволяти братiв-українцiв з московських кайдан!» [41] . Сюди ж належить і праця УСС по впорядкуванню стрілецьких могил та будівництво ними двох пам’ятників за проектом підхорунжого Левка Лепкого на могилах товаришів — в Семиківцях над Стрипою та в Пісочній Жидачівського повіту [42] . Цим стрілецтво засвідчувало свою глибоку шану та признання полеглим і водночас закріплювало традицію боротьби за волю України.

Стрілецьку музику творив головним чином підхорунжий Михайло Гайворонський, керівник стрілецького оркестру. Він заінструментував майже всі відомі стрілецькі пісні. Більшість маршів («Перший стрілецький похід», «Другий стрілецький похід», «Стрипа», «Їхав козак») також вийшли з-під його пера. Як композитор Гайворонський, за словами історика Осипа Думіна, «виявився наскрізь оригінальним талантом, котрий зумів на канву національної мелодії нанизати гуркіт великої війни, біль Галицької Волости і стрілецький чин» [43] . Крім нього в справі інструментування та компанування пісень були відомими також підхорунжі Роман Купчинський, Лев Лепкий, Антін Баландюк.

18 лютого 1916 р. за iнiцiативою четаря Володимира Старосольського на основi «Вiдчитового Кружка» було створено «Кружок Загального Добра» [44] , який мав ще бiльше пожвавити та впорядкувати стрiлецьку працю в Кошi. 24 лютого новий Кружок ухвалив програму дiяльностi, що мала два напрями. Перший охоплював дiяльнiсть серед мiсцевого населення i передбачав йому стрілецьку допомогу у правовiй, економiчнiй та духовнiй сферах. Другий стосувався самого стрiлецтва i мав на метi пiдтримку його духовного життя через частi сходини, виступи, дискусiї, концерти, курси для неграмотних i таке iнше. Головою Кружка обрали iнiцiатора – четаря Володимира Старосольського, до його управи ввiйшли четар Ярослав Iндишевський, вiстун Гриць Стецюк та стрiлець Клим Кузьмович [45] . Кружок було подiлено на комiсiї та референтiв, якi мали свої дiлянки роботи i регулярно звiтували за їх стан. Пiд його патронажем перебували i давнiшi кошовi iнституцiї, як курси для неграмотних, «етапна гiмназiя» та iнші. Все це урiзноманiтнювало життя Коша й надавало iмпульсу для нових справ. Стрiльцi активно допомагали селянству, органiзовували концерти, брали участь у роботi рiзноманiтних гурткiв i займалися навiть археологiчними дослiдженнями в околицях Рогатина [46] .

Неповторний колорит у життя УСС вносили й стрiлецька «кантина» (базар) пiд орудою стрiльця Теодора Мрочка, яка половину свого прибутку давала на «Пресовий Фонд»*, та пiдстаршинська харчiвня, що її зорганiзував пiдхорунжий Степан Чумак [47] . Саме тут народжувалося багато нових пiсень й оригiнальних дотепiв на теми стрiлецького життя та полiтики.

Ще одною стрiлецькою формацiєю з активним способом життя — як вiйськового, так i нацiонально-культурного — став Вишкiл, який у різний час очолювали сотники Михайло Волошин та Володимир Стафиняк, підполковники Мирон Тарнавський та Констянтин Слюсарчук, отаман Гриць Коссак. Його основним завданням було вiйськове навчання новобранцiв УСС i тих стрiльцiв, якi поверталися до леґіону пiсля хвороб і поранень. Незважаючи, що наука, яка тривала тут 6-8 тижнiв, була дуже iнтенсивною та важкою, у стрiльцiв залишалося ще доволi часу для культурно-просвітницької працi, а також на вiдпочинок та розваги. Особливу увагу придiляли нацiональному освiдомленню стрiлецької молодi. Тому у Вишколi, поряд iз наукою воєнного ремесла, iснували курси для неписьменних, окремi курси з iсторiї та географiї України, проводили бесiди на суспiльно-полiтичнi теми тощо [48] . Виявом веселих та повних фантазiї настроїв стрiлецтва було також заснування тут так званого «Лицарства Залiзної Остроги», головним завданням якого було плекання товариської культури й формування характеру на базi вояцького лицарства. Водночас сотник Дмитро Вiтовський старався надавати цьому своєрiдному орденовi полiтичного й iдеологiчного спрямування [49] , щоб згодом, можливо, перетворити його на конспiративну полiтичну органiзацiю. Результатом такого життя було те, що після закiнчення навчального строку iз Вишколу виходили не лише добрi вояки, а й свiдомi громадяни та переконанi патрiоти.

Поряд iз дiяльнiстю культурно-освiтнiх осередкiв передовi стрiлецькi старшини з певною допомогою Української Бойової Управи намагалися i в повсякденних умовах формувати зі своїх вихованцiв, здебiльшого простих селянських хлопцiв, — «нових українцiв», котрi могли б стати впоровiнь iз європейцями i котрi в майбутньому були б в авангардi будiвництва нового українського життя. I треба вiддати їм належне: в цьому вони досягли непоганих результатiв. У способi мислення, поведiнцi, розумiннi своєї гiдностi, усвiдомленнi своїх прав та обов’язкiв УСС почали творити новий тип українця, вiдмiнний вiд нерiшучого й трохи вайлуватого «руснака». «Мене просто осліплювала думка, що тут родиться цілком нове покоління українського народу, котре може буде щодо якости ліпше від попереднього» [50] , — зазначав Осип Назарук, збираючи свої враження про УСС з-під Золотої Липи. Про це свiдчив навiть зовнiшнiй вигляд і побут стрiлецтва. Чисто вбрані, поголені, стрільці відрізнялися від тих же часто запущених та неохайних мадярських вояків. Місця дислокації, які займав український леґіон, завжди світилися взірцевим порядком [51] . Навіть на бойових позиціях стрільці не занедбували своїх приміщень, а впорядковували їх якнайкраще, щоб надати їм практичного й водночас естетичного вигляду [52] . До речi, всi вулицi та майдани в мiсцях стрiлецького постою отримували свої назви: Тараса Шевченка, гетьмана Iвана Мазепи, Iвана Франка, князя Святослава тощо [53] . Не забувало стрілецтво i про духовнiсть, регулярно вiдвiдуючи Богослужiння, якi проводили його духовники (А. Базилевич, Микола Їжак, Андрій Пшепюрський, Юліан Фацієвич), а iнколи й театри та музеї [54] . Все це створювало сприятливу атмосферу в стрiлецькому середовищi й наочно пiдкреслювало його свiдомий нацiональний характер.

Отже, завдяки вмiлiй органiзацiї внутрiшнього життя стрiльцi створили непоганi умови для пiдвищення освiтнього та iдейно-полiтичного рiвня, формування основ нацiонально-визвольної iдеологiї та для пiдготовки до вирiшальних подiй у боротьбi за державну незалежнiсть. Саме дiяльнiсть ряду вже згадуваних леґіонових iнституцiй великою мiрою сприяла тому, що Українські Січові Стрільці формувалися як свiдомi українськi патрiоти, сприймаючи всiм серцем i розумом державницьку iдею та поширюючи її серед українства. Водночас цi iнституцiї, зокрема «Пресова Кватира», з допомогою — як моральною, так i матерiальною — Бойової Управи [55] , немало спричинилися до популяризацiї боротьби леґіону УСС за волю України i серед нащадкiв, залишаючи для них велику кiлькiсть публiкацiй, спогадiв, фотографiй, малярських картин, пiсень та iнших стрiлецьких пам’яток (на жаль, значна їх частина була втрачена), що мали i мають неоцiненне значення для розвитку нацiональної свiдомостi. Їх праця, поряд зі збройною боротьбою, стала одним iз головних чинникiв стрiлецьких досягнень.

Лiтература та видавництво

Чiтким проявом iдеологiї Українського Січового Стрілецтва була його лiтературна творчiсть. Уже на початку вiйни багато стрiльцiв вели щоденники, писали спогади, iнколи й вiршi та нариси [56] . Згодом у рiзноманiтних українських часописах та збiрниках з’явилося чимало стрiлецьких публiкацiй, автори яких ознайомлювали читацький загал iз життям леґіону, його боротьбою та завданнями, намагалися осмислити найактуальнiшi проблеми стрiлецького буття, дiлилися радощами й печалями. Всі ці публікації воєнного часу можна умовно розділити на три групи: 1) літописи, хроніки, спогади, нариси, публіцистичні статті тощо; 2) поезія; 3) гумор і сатира. Для кожної з них характерні свої форми і методи висвітлення тих чи інших подій, фактів і явищ; кожна по-своєму впливала на свідомість як самих усусусів, так і всього суспільства. Водночас, спільними для всієї літературної творчості стрілецтва була непохитна віра в історичну місію леґіону УСС, надія на виборення української державності та щира синівська любов до свого народу.

Серед жанрів першої групи найкраще були подані спогади та нариси. Спогади з пережитого писали багато стрільців, велику частину з них було опубліковано. Зокрема, десятника Василя Дзіковського — «Різдвяні свята УСС 1914 р.», підхорунжих Романа Купчинського — «На Галич!», «Стрілецькі відзнаки», Миколи Опоки — «Рік тому...», «З моїх звідів» [57] та інші. Але, мабуть, ще більше спогадів залишилися невідомими або були втрачені. До написання нарисів найбільше спричинилися стрiлець Антін Лотоцький — «Прийди весно!», «Коли рвуться кайдани», хорунжий Андрій Баб’юк — «В день Воскресення», «На торговиці», четар Василь Кучабський — «28 червня», «Картини з дневника», сотник Дмитро Вiтовський — «Похорони стрільця», «Із сумно-ясних настроїв», «Звіт», пiдхорунжий Микола Угрин-Безгрiшний — «Живі картини...» [58] . Як лiтописцi i хронiсти продуктивно працювали пiдхорунжi Лесь Новiна-Розлуцький — «Записки до літописі УСВ», Роман Купчинський — «Від Стрипи до Золотої Липи», «Над Стрипою», Ростислав Заклинський — «Хроніка Збірної Станиці УСС за 1914–1918 рр.», «Шляхом стрілецької слави», десятник Василь Дзiковський — «З внутрішнього життя Українського Січового Війська», «Від Веречок до Семиковець» та iнші [59] . Чимало фактiв i характерних деталей iз життя УСС, їх психологiї i настроїв подав пiдхорунжий Осип Назарук, особливо в своїх працях «Слідами Українських Січових Стрільців» та «Над Золотою Липою. В таборах Українських Січових Стрільців».

Змiст тих чи iнших стрiлецьких публiкацiй був своєрiдним висловом загальних настроїв, що панували серед УСС, показував, як активно стрiлецтво цiкавилося не тiльки власними, а й загальнонацiональними справами та намагалося своїми дiями спричинитися до позитивного їх вирiшення. Серед кращих публiкацiй варто вiдзначити насамперед спiльний лист сотнi Вiтовського до Президiї Союзу Визволення України вiд 1 квітня 1915 р., листи четаря Iвана Балюка до Дмитра Донцова та його ж «Листи з поля», а також статтi четаря Володимира Старосольського, Теофіля Меленя, пiдхорунжого Миколи Опоки та iнші [60] . Зокрема, Теофіль Мелень у працi «Український Леґіон», аргументуючи роль Українських Січових Стрільців, зазначав, що їх тяжкi й кривавi бої є доказом того, що «традицiя оружної боротьби українського народу за незалежнiсть не загинула» [61] . Іван Балюк в одному зі своїх листів, опублікованому у «Вістнику Союзу визволення України» в травні 1915 р., підкреслював: «Не забудьте, що ми ще в неволі. Що на кождім з нас тяжить обов’язок супроти України, що кождий повинен усе, що можливе, що в його силі, зробити, щоб прискорити визволення. Може тепер більше, ніж коли жадає від нас історія доказу, що ми зрілі до вольного, самостійного життя, що ми вміємо гідно, з силою та вірою, перенести всі теперішні удари і зуміємо підготовити сили й акцію на будуче...» [62] .

Одне з найсумнiших явищ Першої свiтової вiйни — братовбивство, суть якого полягала в тому, що сини одного й того ж народу, роздiленого мiж двома iмперiями, змушенi були воювати мiж собою, описав Микола Опока. В статті «Вістун» він розповів про трагедію, очевидцем якої був сам: стрілецький розвідник вістун Степан незамітно підкрався до російських позицій і несподівано для себе почув там українську мову. «Він насторчує вуха, непорушливо прилягає до снігу, перемінений цілий у слух. Долетіли до нього рідні слова. Він завмер, слухає. Тепер слова вже можна розуміти, вітер сильніше доносить голос. І вістун чує: «...нене рідна, нене старенька, як же ти це зносиш!..» Степанові вдарила кров до голови, щось стиснуло за серце, підняло груди. Він не видержав, забувся, вибухнув: «Братіку, та ж я також...» — «Ей, австрієц, плі!»... трах, тарах, тарах, залопотів ліс, а відгомін відбився кілька разів від гострих скель... Недалеко перед розстрільною лежав Степан, над ним схилився його ворог... Вістун прощав ясний світ, крайок синяви неба, блискучо тремтячі галузки ялиць. Над ним стояв його брат, тепер ворог, може вбійник, а той шепотів йому: «мамо, нене, прощай». «Ворог» схилився й замкнув йому очі» [63] . До цiєї теми зверталися й iншi УСС, зокрема Андрій Баб’юк та Осип Назарук [64] , що свiдчить про те, як тяжко стрiльцi сприймали та переживали трагедiю своєї розшматованої нацiї. Водночас вони надiялися, що українському народовi врештi-решт вдасться об’єднатися в однiй незалежнiй державi.

Відомо, що в леґіоні УСС, окрім українців, перебували й деякі представники інших націй, зокрема, євреї. Тому не дивно, що тема національних меншин також представлена у стрілецькій творчості. Наприклад, Роман Купчинський у третій книзі своєї трилогії «Заметіль», виданій, щоправда, вже після війни, у 1933 р., з гумором описав єврейську підприємливість, завдяки якій групі стрільців удалося врятуватися від ворожого полону: «Стрілецька стежа йшла глибоким провалом, продираючись крізь густі корчі. Велика московська стежа побачила стрільців швидше і зробила засідку. Серед гущаку не тяжко було скритися, і як тільки наші хлопці показалися, москалі обскочили їх з усіх сторін.

— Рукі ввєрх!