Розділ «1918»

Три дні поспіль Арно здійснював одну й ту саму процедуру. Уранці він залишав Париж потягом, що йде до останнього місця призначення його полку, де дізнавався, що полк уже перекинутий далі, і по обіді повертався до Парижа. Для нього було очевидно, що вище армійське керівництво не розуміє, що відбувається насправді, і завдяки нескінченним рокіровкам намагається стягнути всі резерви для контрнаступу[279].

Доїхавши цього дня нарешті до місця призначення, він почув, що полк стоїть під Вілле-Котре. Останній відрізок шляху він подолав на фургоні м'ясника. Арно з іронією описує своє становище.

---

196

---

Понеділок, 3 червня 1918 року Рене Арно командує наступом під Маслуа

Він раптово прокинувся від сну. Навколо нього — дерева, а поруч — Робін, його лейтенант. «Вони бомблять нас!» Усюди вибухають німецькі 77-міліметрові снаряди. Короткий, різкий тріск. Вони із залишками роти спішно залишають гайок, у якому провели ніч. Біжать до якихось будинків, що метрів за сто від них. На щастя, багато ворожих снарядів не розірвалися — таке відбувається тепер дедалі частіше.

У підвалі будинку він знаходить командира батальйону, який обороняє цю ділянку. Арно і його рота, власне кажучи, прибули змінити роту з іншого батальйону, навіть з іншої дивізії. Проте вночі вони заблукали і тепер не знають, куди їм прямувати. На них знову чекають оборонні бої.

У нього склалося враження, що французька армія діє «навдивовижу суперечливо, то начебто втрачаючи контроль над ситуацією, то знову знаходячи його». Очевидні ознаки кризи. На дорогах можна було зустріти солдатів, «які відбилися від своїх полків», — зазвичай він чув це формулювання. Гостро відчувалася потреба в піхоті, і кінні з’єднання терміново перетворювалися на піхотинців. Прості солдати ледь приховували свою зловтіху, адже відомо, що кавалеристи[280] досі користувалися всіма перевагами життя в тилу, спокійнісінько чекаючи обіцяного, але так і не здійсненого французького прориву. Тим часом потрясіння і тривога останнього тижня поступово вщухли. І тепер французька армія накопичує сили для контрнаступу. Але все одно десь у глибині є панічні настрої.

Арно пояснив майорові у підвалі, що вони заблукали, тому він надає свою роту в його розпорядження. За що майор йому подякував. Їхня розмова була перервана появою вгодованого фельдфебеля, який біг з поспіхом підвальними сходами:

— Майоре, німці кидають у бій танки.

— Чорт забирай! — вигукнув майор. — Негайно виступаємо!

І швидким рухом, навряд чи героїчним, швидше абсолютно автоматичним, він схопив зі столу портупею і револьвер, а потім згадав про мене:

— До речі, капітане, якщо вже ви тут, ідемо в контрнаступ!

— Так, але… у якому напрямку, mon commandant?

— У контрнаступ, просто вперед!

— Єсть, командир!

Усього за кілька хвилин рота Арно займає позиції на двох лініях, з відстанню в двадцять метрів. І почалося. Усю зиму він муштрував своїх солдатів. Далося йому це нелегко, адже багато з них були вже немолодими, боязкими, незвичними до муштри. Більшу частину війни провели на немудрій службі десь у тилу, далеко від фронту, і, можливо, так і залишилися б там, якби не гостра нестача особового складу. Арно бачить, що лінії оборони в повному порядку, і залишається задоволений. Майже як на навчаннях.

Рота кидається вперед, ховається, вичікує, знову ривок, знову кидається на землю. Після третього підйому він бачить, що двоє солдатів на лівому фланзі залишаються лежати на землі. Вони під обстрілом. «Лягай!» Усі зупиняються. Арно вдивляється в далечінь. Вони лежать на вершині довгого схилу і бачать увесь шлях донизу, до річки. Ворога не виявлено. Ще далі, під деревом, він помічає кубічну форму німецького танка. Але він стоїть нерухомо. Арно вирішує, що досить.

Зелений офіцер, який нещодавно опинився на фронті, у якого в голові є лише теоретичні інструкції, вирішив би, напевно, продовжувати наступ і безглуздо поклав би більшість своїх солдатів. Але до 1918 року ми вже набули досвіду на полях битв, щоб уміти вчасно зупинитися. В американців, які атакують зовсім поруч, під Шато-Тьєрі, певна річ, цього досвіду бракує, і ми знаємо, яких величезних втрат вони зазнали за ті недовгі місяці, що воюють.

Арно передає командування ротою одному зі своїх аспірантів, адже лейтенант Робен поранений у руку, і повертається з донесенням. Наказ виконано.

Ближче до вечора роту змінили, і вона зможе тепер возз’єднатися зі своїм полком.

Пізніше Арно отримує нове завдання. Він повинен замінити командира батальйону. Майор поранений у бою. Зв’язковий розповідає йому: <От мішок лайна! Трохи подряпав руку й одразу ж дременув! Через таку паршиву рану я б синові не дозволив навіть пропустити заняття в школі».