Розділ «1918»

Невизначеність породжувала страх. Адже що, власне кажучи, відбувається? Жорстка цензура, зокрема листів і листівок, тільки підсилювала відчуття хисткості, відчуття життя в якійсь сірій зоні, де вже не можна вірити тому, що пише преса і повідомляють офіційні зведення. І ці дві величини злилися воєдино. Відтепер забороняли розголошувати інформацію, що суперечила військовим зведенням. Навіть приватні бесіди могли спричинити покарання. Якщо хтось стверджував, що німці перебувають ближче, ніж повідомляє офіційна влада, або що у ворога ресурсів більше, він міг бути засуджений за «поширення панічних настроїв». Наприклад, було заборонено обговорювати, куди влучили снаряди велетенської гармати і що вони знищили: за це ув’язнювали на чотирнадцять днів[276].

Більшість справ, переданих до суду, пояснювалося звичайним, примітивним донощицтвом. Було створено цивільну гвардію добровольців, які підслуховували вуличні розмови і викликали поліцію, якщо вимовлялося щось неналежне. Крім того, прослуховувалися телефони. У цей день Корде відзначає кілька попереджень, які нещодавно з’явилися в його міністерстві:

Такого-то дня о такій-то годині хтось зателефонував префектові Ам’єна, і той відповів, що становище серйозне і що британці, як завжди, відступають. Дуже ганебна розмова.

Або:

З такого-то номера у вашому закладі зателефонували дамі, номер такий-то, і запитали, як справи. У розмові вживали непристойні вирази, які не слід повторювати.

З тієї пори, як почалися обстріли Парижа, Корде знову зауважує, що прагнення людей до нормального способу життя незнищенне, що люди просто наділені талантом налагоджувати своє повсякденне життя навіть за екстремальних умов.

Коли починався артобстріл, поліцейські попереджали про нього жителів Парижа, дуючи в свої свистки і стукаючи в маленькі барабани. Але видовище це викликало радше сміх, ніж тривогу (свистіти і барабанити водночас значно важче, ніж уважають), тож вуличні хлопчаки, домашні господині й солдати, які проходили повз, просто насміхалися над поліцейськими. Потім удалині лунали вибухи. Корде, який ніколи раніше не чув, як вибухають снаряди, описує у своєму щоденнику цей звук як «порожній, важкий і гучний». Він пише, як одного разу вранці, коли впав снаряд, люди продовжували спокійно вибивати свої килими і ці звуки заглушали відлуння вибуху. А один його друг узагалі не чув вибуху, оскільки алжирці, головні прибиральники міста, страшенно гриміли, спустошуючи помийні баки.

Корде жахається реакції людей: «За якихось п'ятдесят метрів від катастрофи люди продовжують купувати і продавати, кохати й працювати, їсти і пити». У Страсну п'ятницю снаряд влучив у церкву на площі Сен-Жерве, просто під час богослужіння; усередині було безліч люду, усі молилися про загиблих у важких боях минулих тижнів. Дах обвалився, і сімдесят п'ятеро людей загинули на місці. (Зазвичай випадкові вибухи призводили до значно менших жертв. Часто миналося без жертв[277].) Коли це сталося, Корде перебував у метро, але потім він вийшов на станції «Мадлен», і незнайома жінка розповіла йому про подію. «Кілька молодих людей, які сиділи на балюстраді біля входу в метро, зареготали».

Цього дня Корде зайшов до кав'ярні. За столом сиділи четверо чоловіків і грали в карти, коментуючи бомбардування останніх днів.

Я ходжу трефами… Там було чотирнадцять убитих… Я йду з козиря… І сорок поранених… Чирви!.. І жінки теж… Козир! Козир і піки!

---

194

---

Четвер, 23 травня 1918 року Харві Кушинг купує в Лондоні цукор

Шпиталь розташований у будинку номер 10 на Карлтон-Хаус-Террас, зовсім поряд з Пелл-Мелл, з видом на Сент-Джеймский парк. Місцезнаходження у фешенебельному кварталі свідчить про те, що шпиталь — приватний заклад, призначений тільки для поранених офіцерів, заснований англійською аристократкою, в цьому випадку — леді Рідлі[278]. Кушинг прийшов сюди відвідати знайомого, пілота Міккі Белл-Ірвінга, який тут лікується.

Кушинг прибув до Лондона з офіційним дорученням. Він має зустрітися з деякими високопоставленими чинами британської військово-медичної служби і обговорити з ними перспективи співпраці в галузі неврології. Він зовсім не шкодує про те, що змушений був залишити Булонь-сюр-Мер. Другий весняний наступ німців у Фландрії вже виснажився, і на фронті запанувало тривожне затишшя. Однак німецькі авіанальоти тривали з неослабною силою. Ясної місячної ночі, напередодні від'їзду Кушинга до Англії, Булонь-сюр-Мер зазнав запеклого бомбардування.

Лондон викликав у Кушинга змішані почуття.

Незважаючи на кінець травня, місто сіре, сумне. Містом тиняються чимало інвалідів. Усі мріють про мир. На загальну думку, якби США не вплуталися у війну, вона вже завершилася б. Але люди стали відкритішими, від горезвісної британської манірності не залишилося й сліду, навіть на вулиці або в метро до Кушинга часто підходять перехожі, вочевидь приваблені його американською формою, дружно пропонують йому свою допомогу або починають пояснювати речі, що насправді не вимагали пояснення.

У Лондоні відчувався брак продовольства, насамперед цукру та олії. Кушинг зазначив, що в готелі вранці за сніданком йому подали французьку булочку з двома крихітними шматочками неапетитного маргарину, а до кави бракувало цукру. У магазині для американських військових він зміг купити кілограм цукру всього за кілька пенсів. Свою покупку він сховав у коробку з-під сигарет «Fatima’s» і передав її знайомому англійцеві. Усе можна купити, були б гроші та зв’язки. Кушинг не помічав, щоб здоров'я містян погіршилося. Люди менше їдять і більше ходять пішки, і «їхні мізки тільки здоровішають від цього».

Кушинг увійшов до палати, де лежав пілот. Міккі постраждав не в бою: він вправлявся, освоюючи фігури вищого пілотажу. Він здійснив у повітрі вже багато петель і бочок, як раптом одне крило тріснуло, і літак почав падати вниз з висоти близько 1500 метрів. Дивовижним чином пілот вижив, але отримав серйозні поранення. Лікарі були змушені ампутувати йому ногу.

Міккі сидить на ліжку, обхопивши руками культю. У нього жахливі фантомні болі, і він накачаний наркотиками. Проте він привітний і люб'язний зі своїм гостем, як завжди. Лише за деякий час американець починає розуміти, що людина в ліжку не впізнає його. Пізніше Кушинг з гіркотою занотує у своєму щоденнику: «Тепер це просто шматок людської плоті, охоплений болем. Краще б він відразу помер».

---

195

---

Четвер, 30 травня 1918 року Рене Арно знаходить свій полк під Вілле-Котре

Чотири дні тому у Арно завершилася відпустка, і він повертається новоспеченим капітаном з Парижа в свій полк, у свою роту. Але легко сказати повертається: полк переведений на південь, ближче до місця нового німецького прориву на фронті. Кілька днів тому почалася третя фаза весняного наступу німців, цього разу це був масований штурм — прорив через старі, спустошені поля битви навколо Шемен-де-Дам. І знову в німців значні успіхи. Вони в полонили 50 тисяч чоловік і захопили 800 гармат, стрімко просуваючись уперед до Марни, лише за 90 кілометрів від Парижа.