Розділ «1918»

І він, відкинувшись назад, тицяє пальцем у карту, опубліковану на першій шпальті газети, показуючи, як відбуватиметься операція:

— Дивіться! Ось так… тут… і там!

Капітана переконують його докази. Він каже:

— Та вони вщент розбиті! Яка ж їм ненависна їх поразка! Уявіть себе на їхньому місці…

Того самого дня Мішель Корде почув розповідь про одну жінку, яка на початку війни опинилася в скрутному становищі в Ділі, за німецькою лінією фронту, але потім їй вдалося знайти свого чоловіка. Той помітив, як вона «вихваляла німецьких офіцерів за їхню галантну поведінку». Чоловік зарізав дружину бритвою. Зараз він виправданий.

Пізніше ввечері Корде йде прогулятися з другом вулицями. Дме поривчастий вітер. Його друг у чудовому настрої, сьогодні вранці він отримав добрі новини з фронту від сина, прапорщика. І настрій його аж ніяк не погіршився при вигляді жінок на прогулянці, яким вітер задирає спідниці. Війна змінила все, навіть жіночу моду. З міркувань практичності та почасти ідеології за ці роки кольори стали більш приглушеними, матеріал — простішим, фасони — зручнішими, що більше пасують для роботи й активного життя. Усе постійно змінювалося — зовні та внутрішньо. Зникла довоєнна багатошарова, пишне білизна, її змінили скромніші, невигадливіші моделі; майже фанатична відданість до вигинів, ця спадщина XIX століття, з її жорсткими корсетами, вийшла з моди. Лінії стають дедалі більш прямими. І ніколи раніше спідниці не були такими короткими, ніколи їх не шили з такого легкого, тонкого матеріалу. Дами на вулиці намагаються утримати свої спідниці, щоб вітер, що налітає, не піднімав їх. Попереду Корде та його друга йшла молода жінка. Черговий різкий порив, і спідниця на ній піднімається до самого пояса. Друг задоволений — він посміхається.

---

201

---

Літній день 1918 року Паоло Монеллі про життя за колючим дротом у Харті

Двічі він намагався втекти: перший раз — буквально за десять днів після того, як опинився в Зальцбурзькому замку. І обидва рази його ловили і повертали назад.

Деякі полонені пристосувалися до обстановки, сподіваючись дочекатися кінця війни. Але Монеллі просто знемагав від дріб'язкового життя в полоні, занурившись у чорну меланхолію. Він почувався замкненим у вічному, незмінному, ненависному сьогоденні. Монеллі виповнилося двадцять шість років, і йому здавалося, що його юність загинула. Можливо, так воно і є? Він мріє, згадує, тужить, викликаючи в пам'яті картини довоєнного, мирного життя, повсякденності, немислимі зараз, просто неймовірні, що-небудь на кшталт того, як іти тротуаром у начищених до блиску черевиках або випити чашечку кави в кав'ярні зі знайомою дівчиною. Він багато міркує про жінок. Ступінь сексуальної фрустрації серед військовополонених високий. Їжа погана і мізерна. Вони весь час балансують на межі голоду[287].

Зараз він перебуває в Харті. Це його третій табір. Полонені мешкають у довгих бараках, задушливих, тут рояться мухи у спекотні сонячні дні. За дротяною огорожею справжня сільська ідилія, пахне свіжоскошеним сіном, а десь там, за синьо-зеленим гірським ланцюгом на обрії, знаходиться Італія. Монеллі пише:

Сьогоднішній день схожий на вчорашній. Жодної різниці. Що сьогодні, що вчора, що завтра. Ранковий переклик у похмурих спальних приміщеннях, вечірня інспекція — перевіряють, чи згашене світло. У проміжку між цією нісенітницею, коли припиняєш міркувати про майбутнє, бо вже не смієш цього робити, протікає життя, одноманітне, застигле навколо якихось нав'язливих, сумних спогадів.

Тупіт ніг нескінченними коридорами бараків, куди світло потрапляє крізь віконце на даху, де тебе іноді охоплює жах від думки про те, що всі ми немов уже мертві й поховані; що ми всього лише неспокійні тіні, що залишили свої могили заради того, щоб пройтися і побалакати з іншими небіжчиками. Ненависть до своїх товаришів по бараку, яких австрійці нав'язують тобі в задушевні друзі, запах людських тіл, жахливий сморід від п'ятисот людей, замкнених усередині, голодна, егоїстична зграя, двадцятирічні юнаки, засуджені на бездіяльність і онанізм. Не вважаю, що я кращий за інших, навіть якщо я іноді говорю щось розумне, навіть якщо розмова з друзями про минулі битви ще здатна порадувати мене і втішити на тлі всіх принижень.

Я також навчився грати в шахи. Трапляється, я також притискаюся до ґрат дротяної огорожі, бажаючи побачити жінок, які проходять повз. Я теж знехотя віддаю свій кілограм рису для спільного обіду, ніби це мій обов'язковий внесок. І хто знає, чи не дійду я до того, щоб попросити у свого товариша книжку з порнографічними картинками.

---

202

---

Неділя, 28 липня 1918 року Ельфріда Кур працює в дитячій лікарні в Шнайдемюлі

Вони роблять усе, що можуть. Коли у дітей бракує молока, їм дають варений рис, або вівсяну кашу, або просто чай. А коли бракує пелюшок, що іноді теж трапляється, використовують паперові. Але вони гірші. Папір прилипає до шкірки малюка, і йому боляче.

Усюди суцільний ерзац. Несправжня кава, підробний алюміній, імітація гуми, паперовий бандаж, дерев'яні ґудзики. Розмах винахідливості вражає уяву, а кінцеві результати вельми скромні: тканина виготовлена з кропив'яних волокон і целюлози, хліб — із зерна, змішаного з картоплею, бобами, горохом, гречкою, кінським каштаном (такий хліб їстівний лише кілька днів після випічки), какао — з обсмаженого гороху і жита, з хімічними смаковими добавками, м'ясо — з пресованого рису, вивареного в баранячому салі (для більшої переконливості до нього додано фальшиву дерев'яну кістку), тютюн — з сушених корінців і картопляного лушпиння, підметки черевиків — дерев’яні. Існує 837 визнаних замінників м’яса для виробництва ковбас, 511 зареєстрованих замінників кави. Нікелеві монети замінили залізними, залізо сковорідок змінили листовим залізом, мідні покриття на дахах змінили бляшаними, життя 1914 змінили життям 1918-го, де все стало більш тонким, більш порожнистим, більш кволим. Ersatz: підроблені товари в підробленому світі.

Ельфріда Кур працює в дитячій лікарні в Шнайдемюлі. Їй потрібен був час, щоб звикнути до цієї роботи, подолати почуття відрази, коли вона бачить кров, гній, пролежні, голови, укриті струпом. Майже всі діти без винятку страждали від недоїдання або набули захворювання, що пов'язане з недоїданням. (Недоїдання було наслідком частково успішної британської блокади Німеччини, частково того, що сільське господарство Німеччини та її транспортна система були підірвані неймовірним напруженням воєнних років: там, де була їжа, не було потягів, щоб доставити її, куди належить.) Ці діти виявилися, по суті, такими ж жертвами війни, як і ті, хто загинув на фронті. Або діти, які разом з «Лузітанією» пішли на дно. За останні роки дитяча смертність у Німеччині подвоїлася[288].

Багато немовлят були залишені в лікарні матерями, юними легковажними солдатськими дружинами.

Ельфріда пише:

О ці малюки! Шкіра та кістки. Крихітні голодуючі тільця. А їхні величезні очі! Коли вони починають плакати, чується лише слабкий писк. Один малюк, хлопчик, напевно, незабаром помре. Личко в нього як у висохлої мумії. Лікар робить йому ін’єкції кухонної солі. Коли я схиляюся над його ліжечком, малюк дивиться на мене великими очима, ніби це старий, навчений досвідом чоловік; а йому всього шість місяців від народження. У його очах застигло питання, чи, радше, докір.