TextBook Коли з'являлася можливість, вона приносила малюкові вкрадені нею справжні пелюшки, щоб він не мучився з паперовими.
Ельфріда прокидається о шостій годині ранку, починає працювати з семи і завершує о шостій вечора. Її брата Віллі призвали рядовим в авіацію. Поки він усе ще навчається. Зустрівши його після призову, вона вирішила, що він жахливо виглядає у своїй військовій формі, з цим безглуздим лакованим головним убором. Але найгірше було бачити, як він стоїть струнко, завмерши, з нерухомим поглядом, руки по швах, дивлячись кудись удалину. Майже як тоді, коли вона грала в лейтенанта фон Йелленіка, тільки тепер по-справжньому, значно краще — і водночас гірше, значно гірше. Востаннє Ельфріда зустрічалася з Віллі два тижні тому, в день його народження. Тоді він двічі повторив їй: «Все тріщить по швах»[289].
203
Вівторок, 6 серпня 1918 року Пал Келемен зустрічає американських військовополонених в Арлоні
Він комфортно влаштувався, оселившись у частині двоповерхового будинку. Має власну спальню, вітальню й окремий вхід. Щось на зразок квартири, що здається в оренду. Але хто поїде у відпустку в цю частину Бельгії? Зробивши символічний жест, в дусі співробітництва та подяки[290], австро-угорська армія послала на Західний фронт чотири дивізії, а також деяку кількість своїх знаменитих 30,5-сантиметрових мортир. В однієї з дивізій служить Пал Келемен. Поїздка потягом з Фріулії в Австрію («міста, культура, жінки, і скрізь — тисячі ознак втоми від війни») через порожні, страхітливі поля боїв у Ізонцо тривала вісім днів. Вони проїхали через Німеччину (його вразив розбомблений, охоплений панікою Мец), повз Люксембург, через бельгійський кордон, і в маленьке місто Арлон. Коли потяг під'їжджав до вокзалу, містечко накрило артилерійським вогнем. Він злякався.
Арлон окупований уже чотири роки. Німецька влада докладала зусиль, щоб налагодити тут нормальне життя, але дарма. Крамниці, ресторани і готелі, зрозуміло, були відкриті, як раніше, але будь-кому впадало в очі, що умови тут далекі від нормальних, причому зараз ідеться не про бомби, снаряди з далекобійних гармат, що знищують і німців, і бельгійців. По-перше, рівно о восьмій вечора місто ніби вимирало. Комендантську годину дотримували з істинно прусською пунктуальністю, ретельно стежили за світломаскуванням. Це було так чуже австрійській легковажності, такій милій і безладній. Ні, тут панувала залізна дисципліна. По-друге, в місті майже не залишилося чоловіків, за винятком старезних дідів або зовсім хлопчаків, а також російських військовополонених, яких використовували як робочу силу. Усі чоловіки були або в бельгійській армії, або їх відправили до Німеччини, або куди-небудь ще на примусові роботи. Німці прагнули вичавити з цього та інших окупованих ними районів максимальну економічну вигоду. Скрізь у місті залишилися лише жінки.
Це напевно влаштовувало Келемена, з його слабкістю до жіночої статі, але він швидко зрозумів, що його і бельгійців розділяє непрохідна стіна. Мешканці містечка не виявляли ані найменшої поваги до окупантів, навіть уникали дивитися на них. Якщо когось із бельгійців починали розпитувати або просити про що-небудь, він удавав, що нічого не розуміє, поглядом і жестами демонструючи повне презирство і впертість. Келемен запобігливо намагався пояснити господині будинку, де він мешкав, що він угорець, а не німець і що угорці безліч разів у своїй історії воювали проти німців. Але жінка удавала, що не розуміє його. В Арлоні він вже встиг звернути увагу на «чарівну молоду дівчину» і, побачивши її біля відчиненого вікна зо два дні тому, відразу ж під'їхав до неї верхи на коні та заговорив французькою. Але щойно він почав за нею упадати, тут-таки з'явилася літня дама і відвела дівчину від вікна. Виявилося, що та — дочка міського поліцмейстера, якого німці заарештували.
Четвертий, починаючи з березня, німецький наступ припав на середину минулого місяця, цього разу — на Марні, але розвивався за колишнім сценарієм: спершу значні, швидкі успіхи, серйозні втрати союзних армій (німецька пропаганда вдавалася до жирних заголовків у газетах, до тріумфуючого дзвону церковних дзвонів); потім темпи наступу сповільнювалися через брак постачання і зростаючий опір супротивника, який устигав підтягти свої резерви. Тепер дедалі помітнішим ставав внесок американських з'єднань. Звісно, ці новачки билися з відчайдушністю, що межувала з дурістю, особливо зважаючи на останні теорії про військову тактику, і зазнавали великих втрат, причому абсолютно безглуздих. Але їх чиста маса схиляла чашу терезів, особливо якщо врахувати, що німці планували здобути перемогу, перш ніж американці вступлять до гри. Три дні тому німецькі війська відступили до колишніх рубежів.
Таким чином, Арлон знаходився недалеко від тієї ділянки фронту, де відбувся останній наступ: австро-угорські частини повинні слугувати німцям підкріпленням. Цього дня Келемен уперше побачив невелику групу американських військовополонених. Зустріч з ними дещо деморалізувала його. Він занотовує у своєму щоденнику:
Їхній чудовий фізичний стан, найвища якість військової форми, товста шкіра їхніх черевиків, портупеї та іншого, їхній упевнений погляд, незважаючи на те, що вони потрапили в полон, — тільки дивлячись на них, я зрозумів, як чотири роки війни до невпізнання змінили наших солдатів.
Того самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:
Третій день лежу в ліжку з нез’ясовним недугом, що я особисто діагностую як іспанку, триденний кашель або як ще там називають цю хворобу. Повернувся близько першої ночі після дводенної метушні навколо Шато-Тьєррі, без обіду, змерзлий, промоклий, у відкритому автомобілі. Раптово відчув себе жахливо старим, шофер навіть допоміг мені піднятися сходами. Зуби цокотіли, я почувався зовсім хворим.
204
Субота, 17 серпня 1918 року Ельфріда Кур бачить мертве немовля в Шнайдемюлі
Літня ніч. На вулиці теплінь. Він помер, цей малюк, шести місяців від народження, улюбленець Ельфріди. Виснажений хлопчина помер учора в неї на руках: «Він просто схилив голівку, яка здавалася заважкою для його тільця, мені на руку і тихо помер, без хрипу, без останнього подиху».
Зараз третя година ночі, Ельфріда йде ще раз поглянути на тільце. Воно лежить у завішеному сіткою ліжку, що викотили в коридор, де трохи прохолодніше. Ельфріда кладе навколо крихітного, виснаженого тільця зібрані нею польові квіти, але враження від цього не змінюється: «Оточений квітами, він усе одно виглядає як прадавній карлик, який помер сто років тому».
Вона стоїть поруч, споглядаючи тільце, і раптом чує з ліжка слабкий звук. Він схожий на приглушене бурмотіння, то голосніше, то тихіше. Вона ошелешено нахиляється. Так, звуки виходять… від ліжка? Вона вдивляється, прислухається і, на свій жах, розуміє, що звуки видає… мертве немовля. А раптом воно якимось чином пробудилося до життя? Напевно, це звуки з його маленьких легенів. Вона схиляється ще нижче: ну звісно ж, звук вилітає з напіввідкритого ротика. Він намагається дихати!
Зібравшись з духом, вона хоче ширше розсунути дитині щелепи, щоб повітря отримало доступ до легенів. І негайно відсахується.
З рота малюка виповзає велика муха.
Ельфріда з огидою відмахується від неї.
А потім щільніше натягає сітку над ліжком.
205
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1918“ на сторінці 14. Приємного читання.