Розділ «1918»

Лобанов-Ростовський звернувся до своїй роти з короткою спонтанної промовою. Він сказав, що йому байдуже до політики, що вони формально є частиною французької армії та заприсяглися боротися до кінця війни. Його обов'язок — простежити за тим, щоб рота вирушила на фронт. Потім він звернувся до солдатів з питанням, чи готові вони виконувати наказ. Йому хором відповіли: «Ні!»

Не знаючи, на що зважитися, він почекав кілька хвилин, а потім повторив своє запитання. У відповідь знову пролунало «ні». «Весь цей час мій мозок гарячково працював, я спостерігав за подіями немов уві сні». Лобанов-Ростовський був у розпачі та розумів, що опинився в критичному становищі. Швидше від безвиході, ніж з конкретним наміром, він витягнув свій револьвер — жест, який він згодом назве «досить театральним». І промовив такі слова: «Я запитую вас утретє і востаннє. Ті, хто відмовляється воювати, нехай вийде зі строю. Але попереджаю, що я застрелю першого ж, хто насмілиться зробити це».

Настала гнітюча тиша.

Лобанов-Ростовський очікував гіршого. Якщо хтось вийде вперед, чи готовий він дійсно застрелити його? Так, нічого іншого не залишалося, адже він сам попередив про цю загрозу. Утім, зовсім не виключено, що солдати накинуться на нього і влаштують самосуд. Таке вже траплялося. Якщо це станеться, він спрямує заряджений револьвер на самого себе. «Секунди тиші я пам'ятаю як якусь галюцинацію. Думки вихором крутилися в моїй голові. Що буде?»

Ці секунди здалися йому вічністю. З кожною миттю бездіяльності, поки солдати вагалися, він наближався до власної перемоги. Це відчули і солдати, у міру того як тиша усмиряла їх, обертаючи бунтівливість на смиренність. Хтось вигукнув зі строю: «Ми нічого не маємо проти вас особисто, капітане!» Лобанов-Ростовський, з револьвером у руці, знову послався на обов'язок і принципи. Знову панує тиша. Тут почалося голосування. Рота виявила готовність вирушити на фронт. З почуттям нескінченного полегшення Лобанов-Ростовський дав солдатам звільнення на залишок дня. Завтра рано-вранці вони виступають.

Лобанов-Ростовський повертався назад як у маренні: вулиця гойдалася у нього під ногами. Назустріч йому трапився знайомий офіцер, який у замішанні втупився в нього: «Що з тобою? У тебе обличчя зелене з ліловими плямами».

---

192

---

Понеділок, 15 квітня 1918 року Флоренс Фармборо приїжджає до Владивостока

Рано-вранці потяг повільно під'їжджає до Владивостока. З вікна вагона вона бачить порт, де стоять на причалі чотири великі військові кораблі. На одному з них майорить британський прапор. Флоренс Фармборо відчуває величезне полегшення, дивлячись на «Юніон Джек». Немов від погляду на цей шматочок тканини раптово зникли напруження, гніт, похмуре занепокоєння. Вона ледь стримує хвилювання:

Радість! Полегшення! Надійність! Безпека! Хіба може хтось інший зрозуміти, що символізує цей чудовий прапор для нас, біженців, стомлених і забруднених після мандрів? Ми немов почули дорогий, знайомий голос, який кличе нас додому!

Двадцять сім днів тому вона залишила Москву, двадцять сім днів провела в скреготливому, пихкаючому товарному потязі разом з чужими людьми, переважно іноземцями, які біжать на схід, у брудному, незручному вагоні, призначеному для перевезення військовополонених. Було дуже холодно, бракувало їжі й пиття — одного разу води залишилося зовсім небагато, не можна було навіть помити руки, — але їй доводилося бачити і дещо гірше. Їх іноземні документи з численними печатками були в повному порядку. Вони рятували їх, дозволяючи успішно минути підозрілих червоногвардійців і всесильних залізничних службовців.

Рішення виїхати виявилося загалом неминучим. Вона залишилася без діла. Становище в Росії та Москві ставало дедалі безнадійнішим: голод, беззаконня, назрівала громадянська війна. І все ж це рішення далося їй нелегко, вона навіть зазнала депресії. Одного разу друг застав її в сльозах. Вона не могла пояснити, чому плаче, навіть самій собі, оскільки не можна було знайти простої відповіді. Вона гортала свої записи в щоденнику і знову переживала, зі здриганням чи відразою, різні важкі сцени, запитуючи себе: «Це я, чи дійсно я бачила все це? Це я, чи дійсно я робила це?» Вона згадувала всіх побачених нею померлих, починаючи з найпершого, того московського конюха, який навіть не був убитий на війні, а помер від пухлини мозку, і запитувала себе: «Чи згадуватимуть про них? Але хто ж може запам'ятати всі ці тисячі вбитих?» Коли вона 27 днів тому попрощалася в Москві зі своїми друзями й російськими господарями, у яких мешкала, вона почувалася відстороненою, заціпенілою, слів бракує, щоб описати цей стан.

Вийшовши з вагона, вони попрямували до міста. На вулицях вона спостерігала багатомовний і багатоликий натовп, людей різних національностей і в різній військовій формі. Тут були китайці, монголи, татари, індуси, росіяни (зрозуміло), англійці, румуни, американці, французи, італійці, бельгійці та японці. (Це на них чекали два великі військові кораблі в порту.) У Росії почалася іноземна інтервенція: спершу це була спроба утримати Росію в складі воюючих держав, але поступово вона перетворилася на боротьбу проти більшовиків, які засіли в Москві. На ринках і в крамницях з'явилася безліч товарів. Можна було купити навіть вершкове масло. У консульстві її зустрів ввічливий чиновник, який передав їй 20 фунтів, надісланих її братом з Англії. Доведеться почекати транспорту, що вивезе її з Владивостока. Він тільки не міг сказати коли.

Вона насолоджувалася тим, що знову могла їсти білий хліб і полуничний джем.

Цього самого дня Харві Кушинг занотовує у своєму щоденнику:

Незвично холодно для цієї пори року, дме північний вітер. Кілька літаків борються з вітром, але їх небагато. Просто сидіти і чекати, нічого не роблячи, — як це жахливо! Усі розуміють це, і всі знають, що в цей же час, десь в інших місцях, багато хірургів завалені роботою.

---

193

---

Четвер, 18 квітня 1918 року Мішель Корде слухає картярів у Парижі

Ще один хмарний день. Хвилювання зникло, але лише тимчасово. Весняному наступу німців виповнився майже цілий місяць. Прорив на південь, до Парижа, начебто зупинений, але замість цього німці атакують на півночі, у Фландрії, а також почали наступати на Уазе і Маасе.

Головною темою для розмов у Парижі залишається звісно ж велетенська гармата. З 23 березня французька столиця майже щодня зазнає обстрілу з якогось особливого артилерійського знаряддя, що ретельно замасковане десь за позиціями німців і посилає свої снаряди на 130 кілометрів: такий радіус дії — справжня сенсація, експерти спершу навіть засумнівалися, що це можливо![275] Новини про стрімке просування німців та артобстріли (то там, то тут, а то й дві години поспіль) викликали справжню паніку у французькій столиці.

Нинішні настрої нагадали серпень 1914 року, як занотовує Мішель Корде у своєму щоденнику. Кожна розмова починався тривожним питанням: «Ти що-небудь чув?» Вокзали заполонили люди, які прагнули сісти принаймні на якийсь потяг. На вулицях вишиковувалися довгі черги. Парижани напихалися в банки, намагаючись зняти з рахунку свої гроші, побоюючись того, що вони знеціняться після захоплення столиці німцями. У той час близько мільйона людей залишили Париж і вирушили в такі міста, як, наприклад, Орлеан, де кількість жителів відразу ж потроїлася. Торгівля вимушено знижувала оберти. Фірми, які торгували предметами розкоші, особливо постраждали і почали звільняти персонал.

Корде зауважує, що багато з тих, хто залишили місто, не хотіли здаватися боягузами і по-різному пояснювали причини своєї втечі. Парижем циркулював анекдот: «Ні, ми їдемо не з тієї самої причини, що всі інші. Ми їдемо тому, що налякані». Корде вважав, що в усьому цьому, а також у людях, які виїжджали, приховане непомірне лицемірство. Багато хто з тих, хто тепер залишали Париж, були, на його думку, саме затятими прихильниками продовження війни, які вимагали: «Війна до переможного кінця!» Тепер вони опинилися в небезпеці й одразу ж кинулися навтьоки. (У Корде склалося враження, що їхали в першу чергу представники вищого і середнього класу. Саме вони мали необхідні засоби і потрібні зв'язки.)