Розділ «1917»

Загальне неприйняття війни обернулося різкою критикою Верховного командування і навіть царя. Особливо активно поширювалися чутки про те, що відбулося чи, можливо, зараз відбувається при дворі. Убивство сумнозвісного старця Распутіна півтора місяці тому, здавалося, тільки підтвердило той факт, що російське суспільство розкладається — від низів і до самих верхів[229]. Багато подій майже не торкнулися Флоренс, яка тужила через подвійну втрату — батька і голови сім'ї, яка прихистила її, якого вона також уважала рідним. Утім, їй було щиро шкода царя, якого в кращому випадку описували як добромисного, але нездатного на рішучі дії.

Так, важка зима. Коли до загальної бездіяльності додається загальне хвилювання, то зрештою виникають нервозність, дратівливість, вічні сутички між персоналом госпіталю. Флоренс Фармборо сама відчуває роздратування.

Таке враження, ми всі чекаємо, що станеться. Так більше не може тривати. Постає багато запитань, на які ніхто не може дати відповіді. «Чи триватиме війна?», «Чи укладуть Німеччина та Росія сепаратний мир?», «Що в такому випадку робитимуть союзники?».

«Зима сумовита і гнітюча, — занотовує вона у своєму щоденнику. — Лід і холоднеча зробили все, щоб притупити наші думки і паралізувати наші сили».

---

141

---

Неділя, 25 лютого 1917 року Бабуся Ельфріди Кур непритомніє перед торговцем кониною в Шнайдемюлі

На тій самій вулиці, де живе Ельфріда, торгують кониною. Торговця звати пан Йор. Він єврей. Ельфріда знає, що є люди, які погано ставляться до євреїв, але вона до них не належить. Одного разу вона навіть побилася з хлопчиком через те, що він назвав одну її подругу єврейською свинею. Довкола живуть багато євреїв і поляків, але в очах Ельфріди всі вони німці, нехай і різні.

Сьогодні бабусі Ельфріди стало погано, вона знепритомніла просто на вулиці, на морозі, перед м'ясною крамницею пана Йора. Перехожі внесли її всередину, поклали на диван у вітальні, і вона потроху отямилася. Але вона відчувала таку слабкість, що пан Йор був змушений відвезти її додому у своєму возі. Ельфріда з братом злякалися, побачивши, як їх бабусю заносять у будинок і укладають на ліжко, яке в неї бліде і застигле обличчя. На щастя, до них у цей час зайшла одна з сусідок і приготувала горнятко кави для бабусі. Так, справжньої-то кави майже не залишилося, суцільні замінники, на кшталт обсмаженого зерна, натомість сусідка поклала в чашку цукор, а не той штучний підсолоджувач, до якого вони вже звикли. Бабуся Ельфріди випила кави і за деякий час почувалася бадьоріше: «Тепер я зігрілася, діти».

Чому вона знепритомніла? Надто багато працювала, як і багато інших? Чи тому, що, як і всі, мало їла?

Ельфріду не полишало занепокоєння. Щоб виконати завдання з фізики, вона перебралася у спальню, вирішивши спостерігати за бабусею. Думки її були зайняті зовсім не школою. Близько тижня тому вони з подружкою ходили кататися на ковзанах на затоплений луг біля річки. Там було багато люду. Усі каталися по колу, під музику скрипучого патефона. І там вона знову натрапила на Вернера Вальдекера, юного лейтенанта, якого вперше зустріла на сходах у старшої сестри свого однокласника і з яким потім заговорила, випадково побачивши його на вулиці. Та зустріч завершилася тим, що він поцілував їй руку і висловив сподівання, що вони побачаться знову. Так і сталося п'ять днів тому, на тому замерзлому лузі. Потім, уже ближче до вечора, він повів її в кондитерську Фліґнера. Там не було еклерів, але вони пили глінтвейн та їли кренделики. Вона була щаслива. Потім лейтенант Вальдекер провів її додому і спробував поцілувати на сходах у передпокої. Вона вислизнула і зникла в будинку. Потім вона шкодувала про це.

На карті військових дій, що висіла в класі, мало що змінювалося. В Африці та Азії ось уже багато тижнів не відбувалося нічого примітного. На жаль, учора капітулювали 289 чоловік у Лікуйю, у німецькій Східній Африці, і британці захопили кілька турецьких окопів на північний захід від Ель-Кута, у Месопотамії, — і це все. В Італії та на Балканах також усе тихо. На Західному фронті нічого нового, так, окремі рейди. І лише завдяки подіям на Східному фронті газети публікують не лише окремі замітки, але і більш докладні зведення. Військові дії тут ось уже кілька місяців зосереджені в одному-єдиному місці — в Румунії. Ця частина карти рясніє маленькими чорно-біло-червоними прапорцями. Незабаром буде здобуто значну перемогу. Востаннє переможним стало 6 грудня. Того дня захопили Бухарест, і дітей звільнили від школи. Ельфріда використала несподівано оголошені канікули, щоб піти на прогулянку.

---

142

---

Субота, 17 березня 1917 року Володимир Літтауер утихомирює бунтівників у Режиці

Дме поривчастий вітер, лютує мороз, усюди глибокі замети. Вони йшли маршем усю ніч безперервно. Дев’ять місяців вони просиділи в окопах на Двіні, дев’ять місяців минуло без подій і великих боїв, дев’ять місяців монотонного очікування і туги. Літо змінила осінь, осінь змінила зима, незабаром настане весна.

У глибині душі Літтауер звісно ж розумів, що рано чи пізно вони отримають наказ про виступ. Але хто б міг подумати, що це відбуватиметься таким чином?

Причому наказ зовсім не про те, щоб гідно відбити несподівану атаку німців. Ні, минулого четверга, увечері, полк виступив у Режицю, щоб придушити заколот у міському гарнізоні[230]. А разом з цим несподіваним наказом до них дійшли і неясні чутки про заворушення в Санкт-Петербурзі.

Вони дісталися Режиці, коли слабкі промені березневого сонця освітили горизонт. Літтауер разом з іншими промерзлі наскрізь, їх форма всуціль була вкрита снігом та інеєм.

У місті ми зустріли групу солдатів з червоними стрічками. П’яні і веселі, вони забули віддати честь. Командир, утримавши свого коня, звернув їхню увагу на недбалість. «Хіба ви не знаєте, що відбувається в Росії? — запитав один із солдатів і бадьоро додав: — Ми тепер усі рівні». Тоді командир наказав узяти цих солдатів «у стремена», тобто в кільце коней. Це означало щось на кшталт арешту на місці. Ми продовжили шлях до центра міста. Назустріч траплялося дедалі більше таких груп. Дедалі більше солдатів з червоними бантами ми брали «в стремена». У невеликому полку було не більше п’ятисот чоловік. У міру того як ми наближалися до площі, ми вели між своїми рядами вже сотню заарештованих. Наші гусари, змерзлі, голодні та злі, підганяли їх стусанами, і тепер уже багато бранців благали пощади.

Ситуація залишалася незрозумілою. Було вислано дозор. У великій будівлі на міській площі засідала Рада солдатських і робітничих депутатів. Що це таке — ніхто напевне не знав. Командир ескадрону зголосився піти туди добровольцем у розвідку. За кілька хвилин з будівлі почали виходити люди: «скуйовджені солдати, перелякані цивільні особи», яких поганяв єдиний офіцер, шмагаючи їх своїм стеком.

Протягом майже чотирьох годин ми заарештували триста чоловік. Ми зайняли два вокзали, пошту, будівлі місцевої влади і почали патрулювати місто.

Близько одинадцятої години дня в Режиці запанував порядок, і Літтауер навіть зміг сходити до кав’ярні та поснідати. До нього загрозливо наблизилися двоє озброєних солдатів, але він одразу змусив їх утекти. Незабаром тут з’явилися й інші офіцери полку. Настрій у всіх був спокійний і впевнений. Адже вже не залишалося приводу для занепокоєння?

Час наближався до дванадцятої, коли до кав’ярні зайшов юний рознощик газет. Привернули увагу жирні чорні заголовки. Революція. Цар зрікся престолу.