Розділ «1917»

Він і ще один полонений, британець з переламом руки, якому дедалі гірше, отримали дозвіл їхати на возі з кіньми, але коли дорога піднімається вгору, вони змушені йти пішки, адже коні надто слабкі. Гірський схил укривають високі сосни. Бранців оточує великий загін кінних жандармів, зобов'язаних стежити за тим, щоб вони не втекли, а ще охороняти їх від нападу бандитів. Вони переправляються через водоспад.

Мослі взагалі-то мав намір утекти. Минулого літа він належав до групи військовополонених, які місяцями готували втечу з Кастамону. Їх план полягав у тому, що гірською стежкою вони дістануться Чорного моря, де на них чекав човен, заритий у пісок, без вітрила, але з веслами. Мослі навіть переодягався турком і здійснював спроби втечі, щоб з'ясувати, як їм краще обманути вартових. Після однієї з таких спроб його мало не зловили, і з того часу охорону посилили. Частина групи все ж утекла, але була (ймовірно) спіймана, після (можливого) зрадництва, або ж схоплена (що більш імовірно) через невдалу спробу видати себе за німців.

Однак зараз у Кастамону Мослі випустили з ув'язнення. Він усе ще страждає від важких наслідків блокади в Ель-Куті. Найсерйознішою недугою була потворна рана на спині, залишена осколком снаряда. Кілька хребців виявилися пошкодженими, і напади болю дошкуляли йому майже щоночі. Тепер він прямує до Анкари на лікування, йому потрібна допомога фахівця — цього разу виникла проблема із зором. Пил та сміття, що злітають із вибухами і потрапляють в очі, спричинили у нього хронічне запалення. Дотепер воно більше дратувало його, ніж становило серйозну небезпеку, але з плином часу могло стати загрозливим. Коли він отримав листа від друзів з МЗС, то зумів налякати ним коменданта і змусити його повірити, що у Лондоні узяли саме його, Мослі, персону під особливий контроль. Турецький офіцер улаштував його переїзд до Анкари. Сам Мослі вимагав, щоб його відправили на лікування до Константинополя. Він розраховував на те, що звідти буде простіше втекти.

Підйом угору тривав майже всю першу половину дня. До третьої години вони дісталися перевалу. Вершина гори тепер була зовсім поруч, оповита туманом. Вони зробили привал і пообідали. Потім почали спуск. Мослі зневажав Алі, офіцера, який очолював їх маленьку групу. Алі був запальним, властолюбним, агресивним і хоробрістю не вирізнявся, але вони намагалися підтримувати в ньому гарний настрій, щоразу пригощаючи його сигаретами. Мослі значно більше імпонував Мустафа, рядовий солдат, який охороняв їх. З ним вони відразу знайшли спільну мову і навіть почали поважати його, бо він, «простий турецький селянин», дуже страждав від малярії, але, незважаючи на це, віддано і покірно виконував свій обов'язок.

Стає спекотніше. І хоча Мослі з британцем знову їдуть у візку, поїздка від цього не стає приємнішою. Пече сонце, віз трясеться вибоїнами, коні зовсім слабкі, раз у раз спотикаються, падають, їм доводиться допомагати, упряж потребує ремонту, а один раз вони мало не з'їхали з дороги у прірву. У Мослі болять запалені очі, але він перебуває в гарному настрої. Він занотовує у своєму щоденнику: «Це були чудові дні, сповнені рухом; подорож, у якій заново відкривався світ; поїздка з сонного заціпеніння у світ мрій, від смерті до життя».

Дорогою він пригадує деталі подорожі, зокрема, коли їх, полонених, вели в Кастамону: там — хатина, там — млин, а там — розорений вірменський будинок. На ніч вони зупиняються на ще одному крихітному заїжджому дворі. Покуривши перед сном, вони влаштовуються на даху. Можливо, в будинку забагато клопів або просто душно.

Того самого дня Ангус Б'юкенен залишає ще один табір у джунглях, у якому панують духота і лютують хвороби. Він позначений, як С23. Б'юкенен пише:

Четвертого вересня батальйон вийшов з табору С23 і рушив у напрямку до таборів у Нарунійу і ліворуч від нього, щоб утримувати там позиції та змінити 8-й південноафриканський піхотний полк, солдати якого падали з ніг від втоми і хвороб, не в змозі оборонятися на передовій. Фізичне виснаження і лихоманка, що мене ятрить, поступово звели нанівець мою витривалість.

---

166

---

Понеділок, 10 вересня 1917 року Ельфріда Кур готує омлет по-селянськи у Шнайдемюлі

Усі говорять тепер про їжу, про запаси. Ніхто не хотів би пережити ще одну «бруквяну» зиму, подібну до минулорічної. Льох на Альте-Банхофштрассе, 17, удалося набити картоплею (вони купили цілий віз у пана Кенцлера), була там і ріпа. Щоправда, майже не залишалося хліба і жирів. їжа як і раніше мізерна і одноманітна[251].

Ельфріда навчилася чудово готувати омлет по-селянськи: вони з братом дуже полюбили цю страву. Спочатку вона змащувала сковороду старою шкіркою від окосту. Потім солила, викладала скибочками картоплю й обережно обсмажувала її, щоб вона не підгоріла. Потім брала яйце і збивала його з водою, борошном, сіллю і перцем і виливала на сковорідку, додавши трохи цибулі, якщо вона була. Хитрість полягала в тому, щоб додати рівно стільки води, щоб збита маса вкрила всю картоплю, але в той же час не передати куті меду, щоб у ній відчувався хоч якийсь смак яйця.

Два дні тому вони з подругою Труде ходили на прогулянку разом з лейтенантами Леференцем і Вальдекером. Було по-літньому тепло, і вони гуляли дорогою до Кеніґсбліка. Поруч з нею йшов лейтенант Вальдекер, він слухав її, обіймав її, сміявся її історіям, дивився на неї — здивовано і закохано, цілував їй пальчики, цілував у кінчик носа, у лоб. Лейтенант Леференц час від часу погрожував пальцем своєму товаришеві та смикав його: «Ні-ні, вона неповнолітня!» А потім почав сам цілуватися з Труде. Лейтенант Вальдекер же задовольнявся тим, що тримав Ельфріду за руку і притискав її голову до свого плеча. Назад вони повернулися лише надвечір. Коли прощалися на сходах на Альті-Банхофштрассе, він прошепотів їй на вухо, що кохає її. Він, лейтенант Вальдекер, у своїй розкішній льотній формі, офіцерському кашкеті, який він носив трохи набакир, у своїх шкіряних рукавичках, із Залізним хрестом, зі своїми блакитними очима і білявим волоссям. Вона була приголомшена, утішена і щаслива.

Незважаючи на це, а можливо, саме завдяки цьому, вона продовжувала розігрувати спектаклі з Гретель Ваґнер. Найбільше Ельфріді подобалося удавати лейтенанта фон Йелленіка, а Гретель була медсестрою Мартою. Тепер у їхніх іграх з'явився новий мотив: лейтенант фон Йелленік був палко закоханий або в якусь відсутню уявну даму, або в сестру Марту. На жаль, об'єкт його/її кохання був уже заміжній за майором, тому їм залишалося лише платонічне почуття на відстані.

Зараз її турбувало саме це. Іноді траплялося, що вона, як колись, ходила на вокзал, допомагати бабусі в їдальні Червоного Хреста або просто поглянути на військові ешелони або санітарні потяги. Але це траплялося дедалі рідше. Її більше не цікавили лінії, позначені чорно-біло-червоними прапорцями на мапі у класній кімнаті. У школі вони майже не говорили про те, що відбувається на фронтах: інакше виявлялося, що у когось убитий друг або родич. Давно вже їх не відпускали з уроків заради святкування перемоги. Війна, як занотовувала Ельфріда у своєму щоденнику, триває так довго, що вона майже

стала чимось на кшталт нормального стану. Люди навряд чи пам'ятали, як усе було в мирний час. І ми більше не замислювалися про війну.

---

167

---

П'ятниця, 28 вересня 1917 року Мішель Корде навідує Анатоля Франса у Турі

До обіду потяг зупиняється на станції в Турі. На пероні стоїть він, Анатоль Франс, солідний огрядний пан з короткою білою борідкою і червоним капюшоном на голові. Вони разом їдуть на автомобілі до Ла-Бешеллері, маєтку письменника, мальовничо розташованого на пагорбі за два кілометри від Тура.

Війна стала випробуванням для цього старого чоловіка. Не те щоб вона торкнулася його особисто. Він не мав родичів на фронті, тому спокійно жив на березі притоки Луари, аж до серпня 1914 року, коли йому, як і багатьом іншим, довелося знятися з місця і втікати на південь, рятуючись від непереможної, як здавалося, німецької армії. Ні, швидше йшлося про те, що війна від самого початку означала гіркий і непривабливий крах усього, у що він колись вірив.

Біль від усвідомлення цього був особливо нестерпним для нього, поважного чоловіка, який звик до захоплень і прославлень, якого тепер обсипали лайкою та погрозами. І все тільки тому, що він не бажав відмовлятися від своїх колишніх слів, а 1914 року не дозволив втягнути себе у військову істерію. Приголомшений, вражений і переляканий, старий чоловік вирушив тоді на фронт добровольцем — йому виповнився 71 рік, — але це викликало лише усмішки. Тепер Франса не так переслідували, як ігнорували. Пригнічений і заляканий, він зробив ще кілька кроків, але на нього не звертали уваги. У Корде склалося враження, що Франс абсолютно зневірився в людстві. І все ж великий письменник не міг не міркувати про те, що відбувається сьогодні. Він зізнався Корде, що іноді уявляє, ніби війна триватиме вічно, і думка про це змушує його божеволіти[252].

Прибувши до Ла-Бешеллері, вони сіли обідати. Будинок XVII століття з масивного каменю був справді ошатний, у ньому можна було побачити безліч речей, які завзятий колекціонер Франс збирав роками. Один з-поміж гостей, відвідавши будинок приблизно в той самий час, порівняв його з «антикварною крамницею». Просто посеред вітальні стояв позолочений торс Венери. За обіднім столом сиділи інші гості, поміж них — торговець тканинами з міста. Як і Анатоль Франс, ця людина дуже песимістично бачила майбутнє.