Розділ «1916»

29 жовтня здається Ріхарду Штумпфу таким само втраченим днем, як і решта. Однак після обіду екіпаж збирається на палубі. Вони повинні зустрічати повернення підводного човна. Штумпф бачить, як екіпажі сусідніх кораблів кричать «ура» і підкидають кашкети в повітря. Ось він, вузький корпус підводного човна U-53. Увесь екіпаж вишиковується на палубі. «На них був просочений оліфою спецодяг, їхні обличчя сяяли від щастя»[218].

Штумпф заздрить цим матросам з підводного човна, які світяться від радості, він хоче бути одним з них. Водночас у глибині душі він жадає якнайшвидшого кінця війни. Як завжди, він почувається розколотим навпіл:

Чи справді життя в мирний нас було таке вже хороше? Навіть якщо це так, ми все одно не були задоволені. Я пам’ятаю, як багато з нас сподівалися на війну, на те, що буде краще. Пам'ятаю, як ми не могли знайти собі роботу, сперечалися через гроші, через тривалий робочий день, — і думки про мир відразу тьмяніють. Але сьогодні мирне життя уявляється раєм, адже ми могли купити собі скільки завгодно хліба, ковбаси, який завгодно одяг. Хоча що говорити про бідолах, у яких бракувало на це грошей! А можливо, справжня криза настане тоді, коли ми знайдемо мир?

---

131

---

Грудневий день 1916 року Володимир Літтауер проводить зиму в окопах поблизу Двіни

На фронті поблизу Двіни нічого нового. Сніг укриває поля і ліси, широка річка скута кригою. Усе спокійно. Дуже спокійно.

Полк Літтауера сидить в окопах на східному березі річки. Особовий склад майже символічний. Відрізок фронту завдовжки в кілометр обороняють вісімдесят солдатів. Про скільки-небудь серйозну систему оборони говорити не варто, радше йдеться про ізольовані опорні пункти, між якими є порожнечі. Ворог цілком міг би скористатися ситуацією, але, схоже, вона задовольняє обидві воюючі сторони. Імовірно, німецькі укріплення на протилежному березі річки так само розрізнені, як і російські.

Усе спокійно. Навіть дуже спокійно.

Володимир Літтауер з іншим офіцером мешкає у маленькій хатинці за лінією фронту. У ній є дві кімнатки: одна — для них, інша — для їхніх денщиків і телефоністів. Їхню кімнатку обставлено дуже просто. Два ліжка, стіл і лавка. Стіни голі, на них лише кілька цвяхів, на яких висять зброя й одяг.

Уночі лінія фронту патрулюється, удень її охороняють, але часу все одно залишається багато[219]. Вони парилися в лазні, побудованій неподалік солдатами. Добре харчувалися: з дому продовжували надходити посилки з рибними консервами, ковбасою, ікрою, шоколадом. Вони влаштовували гулянки, співали і веселилися. Звісно, у крихітній кімнатці вміщувалося не більше п'ятьох чоловік, але їм це не заважало. Не бракувало і спиртних напоїв. Навіть навпаки. З початку війни стало важко дістати в тилу горілку[220], але армійські лікарі та ветеринари охоче виписували спирт «з медичною метою». Його розбавляли водою, крапали в нього гліцерин і пили з лимоном. «Пропорції алкоголю й води залежали від особистого смаку, хоча ця суміш ставала дедалі міцнішою по ходу війни».

Цього вечора[221] до них у гості завітав командир ескадрону ротмістр Петрикевич. Він напився. Почав розписувати свій улюблений план — штурмувати Дубену, сільце, розташоване просто між лініями фронту. Петрикевич не дослухався аргументів, що німців у селі може виявитися значно більше, ніж солдатів в його ескадроні. «Мені не потрібен ескадрон; усе, що необхідно, це семеро чоловік». І він знову пиячив. Він ухвалив рішення. Йому потрібно семеро «добровольців», щоб здійснити його план. Необхідно штурмувати Дубену. Ротмістр натягнув на себе свій плащ і, хитаючись, вийшов на мороз.

Ледве ротмістр зник у ночі, денщики негайно схопилися за польові телефони. Вони методично телефонували на пости і попереджали про появу командира ескадрону, його плани. Усі одразу поховалися хто куди.

Спорожнілі окопи нітрохи не турбували п’яного ротмістра і лише змушували його матюкатися, хоча штурм Дубени знову скасовувався.

---

132

---

Субота, 16 грудня 1916 року Ангус Б’юкенен бачить, як до Кісакі прибуває підкріплення

Настав час одужання, причому для всіх. Ангус Б'юкенен вилікувався від дизентерії, а батальйон або те, що від нього залишилося, піднісся після осінніх труднощів. Усе тепер діяли надзвичайно енергійно. Б'юкенен продовжував колекціонувати птахів, ходив у розвідку на протилежний берег річки Мгета і, незважаючи на легкий приступ малярії, підстрелив свого першого слона, молодого бичка і велику корову. Солдати працювали над прокладанням дороги, щоб продовжити просуватися вглиб країни. Було зрубано безліч дерев, на річці Мгета спорудили кілька мостів. Прорубали також широку дорогу через джунглі біля Кіренґве.

Настрій сьогодні помітно поліпшився, з появою колони чисельністю 150 чоловік: довгоочікуване підкріплення батальйону, який порідшав. Очолював колону чоловік у м'якому крислатому капелюсі з мисливською рушницею в руках. Це старий командир роти Б'юкенена, Фредерік Кортні Селус. Йому виповнилося 65 років, і кілька місяців тому він серйозно захворів, а тому був відправлений додому до Великої Британії. Ніхто не очікував побачити його знову. Тепер він ніби у формі й чудово почувається. Б'юкенен та інші захоплені: «Який приклад для наслідування він подає нам, повернувшись у такому віці на фронт, щоб битися за свою Батьківщину!» Селусу особливо раділи, адже він міг розповісти їм про те, як справи вдома, у Великій Британії, і які справи на фронтах у цілому.

Сонце хилилося до заходу, повітря посвіжішало, тіні стали довшими, а вони сиділи і теревенили. Селус розповідав про свою величезну колекцію метеликів, що він вивіз до Великої Британії. Б'юкенен говорив про своє полювання на слонів. Тим часом чорні носильники з кулеметної чоти Б'юкенена будували з трави хатину для людини, яку вони називали Bwana M'Kubwa, «великий бос». За кілька днів вони рушили на південний схід, до річки Руфіджі, де, за їхніми відомостями, окопався ворог. Усі збадьорилися.