TextBook Існувала жорстка і всеохоплива цензура. Її правил слід дотримувати[213]. У газетах досить часто траплялися білі порожнини, що виникали після того, як з номера останньої миті вилучали деякі статті. Ішлося також про семантичні маніпуляції, що межують із безглуздістю. Авторів, які використовували слова «після миру», змушували писати «післявоєнний період». Один його знайомий колега, який працював у суміжному міністерстві, зумів днями переконати газети припинити використовувати слово «кінні змагання» і писати замість цього «відбір коней». «Ми врятовані!» — пхикає Корде.
Але найбільше його дратують не сама цензура або мовні правила, а той факт, що журналісти так охоче дозволили перетворити себе на рупор ідей політиків-націоналістів і твердолобих військових. Корде занотовує у своєму щоденнику:
Французька преса ніколи не відкриє правди, навіть тієї правди, яка можлива в умовах цензури. Замість цього вона бомбардує нас пафосною балаканиною, оптимізмом, систематичним паплюженням ворога, рішуче приховуючи від нас жахи і прикрості війни, — приховуючи все під маскою моралізаторського ідеалізму!
Слово було стратегічною сировиною на війні.
По обіді Корде вирішив прогулятися до міністерства пішки. На бульварі зустрів зранених, обвішаних медалями офіцерів, які прибули у відпустку: «Здавалося, вони повернулися сюди, щоб отримати в нагороду захоплені погляди». Він проходить повз черги до бакалійних крамниць. Досі непорушним аргументом пропаганди було те, що німці всього потребують, тоді як у Франції все є. Тепер брак продовольства відчувають і французи. Важко дістати цукор, масло продають тільки по сто грамів, апельсини взагалі зникли з прилавків. Водночас місто набуло нових рис з появою нуворишів, «нових багатих». Їх називали ще NR. Це були акули чорного ринку, спекулянти, усі ті, хто наживався на військових контрактах, або на нестачі товарів, або на чому-небудь ще. Нувориші були завсідниками ресторанів, їли найдорожчі страви і пили найвишуканіші напої. Ювелірам рідко коли вдавалося продавати стільки коштовностей. Дамська мода пишна і розкішна. Про війну майже не згадують. Принаймні, нижчі класи.
Цього вечора Мішель Корде працює допізна. Він зі своїм колегою з міністерства освіти тривалий час готує доповідь для комітету з винаходів. Доповідь готова тільки близько другої години ночі.
125
Понеділок, 18 вересня 1916 року Павел фон Геріх залишає передову під Бубновом
Осіння ніч. Осіння пітьма. Нарешті зміна! Вони переживають нелегкі дні. Новий масштабний наступ зазнав невдачі. Позавчора полк утратив 2500 чоловік за 20 хвилин. Упродовж вчорашньої ночі вони збирали убитих і поранених з німецькою колючого дроту. І все це під обстрілом і при світлі сигнальних ракет. Їх окоп перебуває під інтенсивним артилерійським вогнем. Безліч разів Павел фон Геріх опинявся на волосинку від загибелі. Йому було важко пересуватися. Він залишився єдиним непораненим офіцером у батальйоні. (У всьому полку таких було всього шестеро.) Вони зазнали газової атаки. Один з його солдатів збожеволів. Протягом двох днів вони не отримували жодної їжі.
Фон Геріх знову став командиром батальйону (виконував обов'язки), незважаючи на свої недуги: гвардійський корпус останнім часом зазнав колосальних втрат, зокрема серед офіцерів. І коли з'явилися представники 3-го полку і повідомили, що змінюють їх, усі невимовно зраділи, і фон Геріх також. Особовий склад виводили надзвичайно обережно. Солдати по двоє залишали окопи, отримавши наказ зібратися по ротах за кілометр звідси, в гайку. Вони не хотіли, щоб їх виявили. Пізніше вони йшли через порите воронками від снарядів поле. Він відчував мигдальний запах хлору.
Удень фон Геріха відвезли на підводі до Луцька. Він не був поранений, але знесилився, перебував на межі колапсу. Того самого вечора його завантажили на санітарний потяг, що прямував до Петрограда. Він журився від думки про те, що залишає своїх солдатів, тих, хто вцілів, і особливо свою стару 14-ту роту, яка попрощалася з ним, коли його вивозили. «Але думка про дім витіснила всі гіркі почуття, і під свист паротяга я з насолодою відкинувся на м'які подушки».
За кілька днів він гортав газети і, на свій подив, виявив, що про велику наступальну операцію, яка спричинила такі втрати, не написано жодного слова. Замість цього коротко повідомлялося, що «нічого значного не відбувалося».
126
Вересневий день 1916 року Пал Келемен відвідує привокзальний ресторан у Саторальяуйхелі
Абияк зцілившись від малярії та відпочивши за час тривалого періоду реабілітації — були і відвідування церкви, і гулянки, — він повернувся на легшу службу. Сьогодні він їде із Закарпатського фронту, з Ужока, куди він доправив партію в'ючних коней. В Ужоку капітан піхоти, в обмін на новенькі шикарні ботфорти із золотаво-коричневої шкіри, надав йому першу справжню відпустку за останні півтора роки. Він поїде до Будапешта. У Келемена гарний настрій.
У Саторальяуйхелі він має пересісти на інший потяг, а зараз очікує на нього в привокзальному ресторані. Тут безліч пасажирів, старих і молодих, жінок і чоловіків, цивільних і військових, «вони тісняться навколо столиків, укритих потворними скатертинами». Він бачить юного, в орденах, прапорщика, з хлоп'ячим обличчям.
Він сидить за столом і спокійно їсть шматок торта, укритий жовтою глазур'ю, що лежить перевернутий на тарілці. Раз у раз оглядає залу ресторану, але погляд у нього порожній, стомлений. Щоразу він знову опускає очі на шматок торта, з насолодою поглинаючи його. На ньому неохайна польова форма, звичайнісінька, на грудях приколено великі й маленькі срібні медалі. Напевно, він перебував удома, у відпустці, і тепер повертається в окопи.
У ресторані штурханина, картина повсякчас змінюється. А він усе сидить біля стіни, ніби ця штурханина його жодним чином не обходить, поглинений власними думками, з іншим шматком торта, що швидко зменшується на тарілці.
Він робить ковток води і бере третій клин зі скляної вазочки на високій ніжці, де лежить цей глазурований торт, розрізаний на готові порції. Він їсть не просто тому, що торт смачний. В очікуванні суворих часів він намагається запам'ятати приємні смакові відчуття, пов'язані з домом.
127
Субота, 23 вересня 1916 року[214] Паоло Монеллі гомонить з убитим на Монте-Кауріоль
До того часу вони вже побували на багатьох жахливих горах, але, зважаючи на все, ця виявилася найжахливішою. Близько місяця тому вони штурмом захопили Монте-Кауріоль, що стало великим успіхом, адже гора височенна, а австро-угорські позиції були вельми надійними. Потім сталося те, що зазвичай відбувалося з переможцями: напруження і втрати далися взнаки, не залишивши сил на подальшу боротьбу. Супротивник підтягнув свіжі війська і почав контрнаступ, адже тепер цей пункт, загалом незначний, було згадано у всіх фронтових зведеннях і щоденних газетах, а отже, перетворився на військовий трофей, за який варто боротися.
Рота Монеллі відбила кілька ворожих контрнаступів. На колючому дроті загороджень висіли мертві австрійці. Втрати у власних рядах також були великими. Майже весь цей час вони перебували під артобстрілом з навколишніх висот. Монеллі зауважує, що з колишнього складу чоти не залишилося майже нікого. Від трупів, що валялися всюди, відчувався запах розкладання. У гірській розколині поблизу також гнили два десятки трупів. Одним з убитих був австрійський військовий лікар. Його тіло знаходилося на такій відстані, що Монеллі міг спостерігати поступові зміни, що відбувалися з небіжчиком. Учора луснув ніс, з нього потекла якась зелена жижа. Дивно, але очі небіжчика досі залишалися неушкодженими, і Монеллі здавалося, що вони з осудом дивляться на нього. Він занотовує у своєму щоденнику:
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Захват і біль битви. Перша світова у 211 епізодах» автора Петер Енґлунд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „1916“ на сторінці 24. Приємного читання.