Розділ «1916»

Андресен не зовсім здоровий. Йому дошкуляє стара застуда, непокоїть живіт, часто болить голова. Вони спостерігали безліч повітряних боїв у яскраво-синьому літньому небі. Схоже, англійці беруть гору. «Нещодавно тут збили знаменитого льотчика Іммельмана. Я в цей час спав у сховищі. Але ті, хто був нагорі, бачили».

Як зазвичай, він дуже уважно прислухається до всього, що кажуть про мир. Тепер наполегливо повторюють, що війна завершиться 17 серпня. Це четвер.

---

114

---

Неділя, 2 липня 1916 року Ангус Б'юкенен купує курей у Квадіремі

Сьогодні неділя, і як виняток вони відпочивають. Вони отаборилися вже кілька днів тому, в очікуванні того, коли будуть поповнені склади продовольства і боєприпасів. Останнім часом вони страждають від нестачі їжі. Люди знову ходять голодними.

Б'юкенен навіть не виводить своїх солдатів на стрільбища, сьогодні у всіх вихідний. Однак у відпочинку є свої негативні сторони. У цьому задушливому недільному затишші легко занудьгувати за домом. Б'юкенен був би радий дізнатися, як вони там, удома. Новини рідко надходять до них у буш, а листи — і поготів. Вони чекають на пошту цілими тижнями.

День не минув марно. Крім можливості відпочити, Б'юкенен ще й радів тому, що йому вдалося провернути одну справу. Кілька днів тому він зустрів двох чорних і виміняв у них борошна і тринадцять курок. Натомість він дав їм деякий одяг. Захват із приводу несподіваної прибавки до раціону було неймовірним. Отже, на обід буде курятина. У ньому раптом прокинувся зоолог. (Власне, він ніколи і не засинав. Ледве з'являлися час і сили, Б'юкенен продовжував збирати рослини, яйця і насамперед птахів. Він каталогізував усі свої знахідки з ретельністю вченого, що межує з любов'ю. Остання його знахідка датована 14 травня і зазначена під номером 163: рибалочка блакитний, самка Ispidina picta.) Голову однієї зі здобутих ним курок прикрашав білосніжний чубчик. Він не зміг зарізати цю птицю, тому вирішив поки що залишити її. Вона нестиме яйця і, можливо, стане його домашнім улюбленцем?

---

115

---

П'ятниця, 7 липня 1916 року Батальйон Рене Арно готується до нової операції під Верденом

Звістка надходить у розпал літньої спеки і просто нищить усіх наповал. Їх посилають під Верден «з метою затулити прогалину». Ніхто і не припускав, що туди доведеться повернутися, тим паче що вони зазнають таких важких утрат. З цієї причини, до речі, два полки бригади були об'єднані в один. Арно разом з іншими було доручено відпороти цифру «337» зі своїх нашивок і пришити натомість цифру «293». 337 полк припинив своє існування місяць тому під Верденом.

Арно намагався зробити все можливе, щоб заспокоїти свою роту, але розумів, що марно. Сам він був просто приголомшений. Усі думали лише про одне: «Один раз вдалося, але вдруге — ніколи». Увечері командир полку зібрав їх в одному з маленьких підземних приміщень Верденської цитаделі. Рота отримує наказ відвоювати територію між Тьомоном і Флері, неподалік від того місця, де вони розташовувалися на початку червня. Підполковник виголосив перед своїми офіцерами таку саму натхненну промову, як щойно спробував зробити Арно, переконуючи своїх солдатів, але з тим самим незначним результатом. Арно дивився на напружене обличчя командира полку, бачив, як той грає жовнами, не вірячи власним словам. Однак Арно трохи заспокоївся, дізнавшись, що його батальйон спершу притримають в резерві.

Вийшовши в коридор, він побачив, що до сусіднього приміщення вишикувалася черга з п’яти десятків людей. У кімнаті сидів помічник лікаря батальйону, Байе, кругленький чоловічок з коротко підстриженим волоссям і великими окулярами на носі. Солдати товпляться в черзі, щоб видатися хворими і таким чином уникнути вогню чистилища. Називають усі мислимі й немислимі недуги та болячки: грижа, ревматизм, незагоєні рани. Лікар обливається потом, оточений натовпом, «люди чіпляються за нього, немов потопельники за рятівний пояс». Потім Арно дізнався, що і багато офіцерів батальйону удавали хворих. «Коротше кажучи, повний розвал».

Увечері Арно зустрів лікаря і спробував зробити те саме, хитро продумавши свої дії. Спершу Арно поскаржився на те, що офіцери (один з них — нагороджений високими нагородами) удавали хворих, тоді як він особисто ніколи не робив цього, навіть якщо є на це причини: слабке серце. І він немов ненароком розстебнув ґудзики на мундирі та попросив лікаря послухати його. Арно сподівався на те, що лікар щось та почує і пошле його в тил. Той послухав у нього серце і потім невдоволено мовив, що, здається, є шуми. І все. Присоромлений, Арно застебнув мундир: «Цей вияв слабкості згодом не дасть мені змоги судити інших».

З настанням темряви вони знову вирушають із фортеці. Ланцюжки людей з важким вантажем переправляються через річку і йдуть далі, до чорних вершин, у саме пекло вогню. Вони підіймаються першим крутим схилом, і Арно падає на землю: серце калатає і буквально вистрибує з грудей. «Я був абсолютно змучений, більше морально, ніж фізично. Мені здавалося, що я ось-ось знепритомнію, і потай сподівався, що так і станеться». Після довгого маршу через вузький хід сполучення вони дісталися примітивного притулку, дах якого складався з листа гофрованого заліза. Там він заснув.

За два дні, на світанку, почався наступ. Він зазнав невдачі. Втрати були величезні. Загинув і командир полку. Рота Арно не брала участь у самому наступі, тому він вижив.

---

116

---

Липневий день 1916 року Рафаель де Ногалес бачить розстріл дезертира під Єрусалимом

Майже щоранку на телеграфних стовпах або інших імпровізованих ешафотах навколо Святого міста погойдуються двоє-троє повішених. Більшість з них — араби, страчені за дезертирство з османської армії. Люди, які, на відміну від Рафаеля де Ногалеса, не очікували на війну, але вона сама знайшла їх. Вони як представники мовчазної більшості, яка надягла форму (незалежно від її кольору), не хотіли, як де Ногалес, щоб їх захопив вихор війни, її небезпеки або ілюзії. Ці люди були змушені воювати: проти своєї волі, сумніваючись, невдоволено бурмочучи і помовчуючи.

Не те щоб де Ногалес дивився на них з презирством. Де в чому він навіть розумів дезертирів. Османська армія постійно потерпала від браку постачання, через корупцію, розкрадання й організоване злодійство. І знову нестача їжі призводила до хвороб, насамперед до тифу. У всьому районі бракувало продовольства. Це торкнулося і численних євреїв, які нещодавно прибули в місто: унаслідок війни вони виявилися відрізаними від допомоги з країн, де вони раніше жили. Отже, тиф переростав у справжню епідемію. Голод і туга за домом спонукали арабів до масового дезертирства[185].

Епідемія тифу і погане постачання в Палестині призвели до того, що так званий експедиційний корпус Джемаль-паші (складався частково з турецьких з'єднань, частково з німецьких і австро-угорських військ, з безліччю артилерійських знарядь, вантажного транспорту та іншого сучасного озброєння) не зупинявся (як планувалося раніше), щоб відпочити після довгого марш-кидка через Малу Азію, а все йшов і йшов під палючим сонцем до Синаю. Корпус має взяти участь у другій спробі відрізати Суецький канал[186]. Де Ногалес проводжав захопленим поглядом ці моторизовані колони з новенькими, щойно із заводу, гарматами.

Шибениці були відповіддю османського коменданта на дезертирство, проте вони малоефективні. (Де Ногалес уважав, що офіцер своїми драконівськими методами намагається вилікувати хворобу, у якій сам частково винен. Стало відомо, що комендант брав участь в аферах з продовольством, що і призвело до голоду поміж солдатів.) Але комендант вирішив, що вже наступного дезертира буде страчено публічно, на очах у його товаришів за єрусалимським гарнізоном.

Засудженим став черговий дезертир-араб, цього разу імам.

Довга процесія тягнеться з Єрусалима, цього нагромадження дахів і куполів. Попереду крокує військовий оркестр. Він грає траурний марш Шопена. Слідом ідуть представники військової та цивільної влади. За ними — засуджений до смерті, на ньому сліпуче-білий тюрбан і каптан з яскраво-червоної тканини. Його супроводжує розстрільна чота. Замикає процесію довга низка — тут майже весь гарнізон Єрусалиму. Поміж них іде Рафаель де Ногалес.