Розділ «1916»

Люди гуртуються навколо низенького пагорба, увінчаного грубим стовпом, укопаним у землю. Поки зачитують вирок, де Ногалес з цікавістю розглядає людину, яка незабаром помре. Схоже, «його мало турбує його подальша доля, і він незворушно курить свою cheroot з тим презирством до смерті, яке відрізняє мусульман». Заслухавши вирок, людина сідає на килимок, схрестивши ноги, просто навпроти іншого імама, свого духівника. Але духовної настанови не виходить, обидва імами незабаром заводять жваву теологічну суперечку, що мало не завершується бійкою.

Засудженого до смерті піднімають з килимка. Міцно прив'язують до стовпа. На очі надягають пов'язку. Весь цей час він продовжує незворушно курити. Звучить команда, розстрільна чота підносить гвинтівки, цілиться. Людина швидким рухом піднімає сигару до рота. Гримить залп, червоним каптаном струмує кров, людина сповзає на землю, «її руку пришито кулею до губів».

---

117

---

Четвер, 20 липня 1916 року Олива Кінг роздає одяг у Салоніках

Стає прохолодно. У коморі стоять дев'ять мішків, у них міститься одяг, спорядження, особисті речі дев'ятьох пацієнтів, яких сьогодні мають вивезти на кораблі з Салонік. Їй доручено роздати їм цей одяг, але поки що ніхто не йде. Олива нетерпляче чекає. Вона хоче встигнути скупатися в теплому морі, перш ніж замкнуть ворота табору. Не витримавши, вона сама йде у відділення, де перебувають пацієнти, і просить їх поквапитися. Нарешті вона роздає кожному по мішку. Один відкриває свій мішок і починає протестувати: це не його речі! Разом з Оливою Кінг вони починають безнадійні пошуки потрібного мішка.

Цього вечора їй не вдасться скупатися.

Замість цього вона сідає дописувати листа батькові. Розповідає йому в листі те, що досі вважалося «страшною таємницею»: вона відрізала свої довге волосся.

Я підстриглася, коли ми прибули на місце (тому не надсилала додому фотографій з тієї пори як я тут). Коротка стрижка — найкраще, що тільки може бути. Вона економить купу часу, з нею зручно, і вигляд завжди доглянутий. Вона виглядає просто чудово. У мене густе волосся, а тепер так чудово, що воно не падає на очі, коли я за кермом. Відрізавши волосся, я запитувала себе, чому не зробила цього раніше.

Східна армія Сарреля все ще стоїть у Салоніках, усупереч грецькому нейтралітету і підтверджуючи той факт, що перемагати можна і малими силами. Перенаселене місто тепер оточене такими ж надійними укріпленнями, як і на Західному фронті[187]. Інакше кажучи, затишшя. Справжні битви розгортаються тільки в Македонії: британські солдати охрестили ці місця Muckedonia, на честь бруду та сльоти. Там навіть спекотніше, ніж на узбережжі. Поширюються захворювання, особливо малярія і лихоманка денге. Людські втрати незначні.

Олива Кінг мріє завербуватися до сербської армії. Вона так стомилася від дріб'язкових доручень, нескінченного очікування і високоорганізованої бездіяльності в цьому укріпленому анклаві — Салоніках. А крім того, помітила, що сестри милосердя в цілому і їхня нова господиня зокрема ненавидять жінок-добровольців, таких, як вона. Кінг пише, що «з неї досить жіночої дисципліни або, швидше, її відсутності», що вона охочіше працювала б у справжній військовій організації. Але в рівнянні є ще один параметр — привабливий сербський офіцер зв'язку, з яким вона познайомилася. Значна частина сербської армії, яка залишилася, переправлена в Салоніки з острова Корфу.

Вечори були чудові, якщо тільки не дув сильний вітер, здіймаючи клуби пилу. Вона читала, писала листи. Іноді вони з друзями збирали черепашок і влаштовували черепашачі перегони. Іноді пролазили крізь пруття огорожі та тікали у якусь кав'ярню, поблизу від табору. Там бувало зовсім безлюдно. Вони пили lemon squash[188] і годинами танцювали під шиплячі звуки патефона. У них були дві платівки з танцювальною музикою: «Dollar Princess» і «La Paloma». Вони ставили їх знову і знову.

---

118

---

Четвер, 27 липня 1916 року Мішель Корде вечеряє в ресторані «Максим» у Парижі

У Парижі чудове спекотне літо. Кав'ярні заповнені людом. Столики тісняться просто на тротуарі. Щонеділі приміські потяги відвозять своїх численних пасажирів на природу, в пошуках відпочинку. Вулицями ганяють одягнені в біле дівчата на велосипедах. Практично неможливо знайти вільний готельний номер на курортах атлантичного узбережжя.

Мішель Корде сидить зі своїм знайомим у ресторані «Максим», поблизу Єлисейських Полів. Він укотре вражений контрастом, що існують між тим, що він бачив, і тим, що знав. Він укотре подумав, якою далекою може здатися війна. Ресторан славився своєю кухнею і фешенебельними інтер'єрами в стилі ар-нуво, що перетворювало його на культовий заклад, притулок, де можна сховатися від реальності, на живе нагадування про колишні щасливі дні, на обіцянку майбутнього. Так, війна була далеко, і все ж вона тут, незважаючи на те, що відкрито демонструється все, що зазвичай приховувалося, — а зокрема алкоголь і секс, — чи, може, варто назвати їх пиятикою і розпустою.

У ресторані багато людей у формі, різних родів військ, різної національності. Миготять відомі обличчя: драматург Жорж Фейдо і професор, художник-баталіст Франсуа Фламенг, акварелі якого можна побачити практично в кожному номері популярного видання «Іллюстрасьон». (Фламенг належав до тих цивільних, які, заздрячи привабливості військових, замовили собі власний костюм у військовому стилі. Цього вечора на ньому були кепі та куртка кольору хакі, гольфи, а груди прикрашав ряд пряжок.) У ресторані також були жінки, майже всі — повії високого польоту.

Цього вечора відвідувачі ресторану в неймовірних кількостях пили алкоголь. У кількох льотчиків це називалося «вечеря з шампанського». Вони нічого не їли. Пиячили страшенно. Публіка тільки схвально реготала, дивлячись на те, що до війни неодмінно привернуло б докірливі погляди чи викликало б різкі зауваження. Корде бачить британських офіцерів, упитих настільки, що один з них не тримається на ногах. Він намагається надіти кашкет, але весь час промахується повз власної голови, звеселяючи цим оточуючих. Двоє п'яних офіцерів стоять біля свого столика і грубо лаються. Їхня лайка відлунює розкішною залою. Ніхто навіть не ворухнеться.

Сутенерство процвітає майже відкрито. Забажавши зняти повію, клієнт може просто звернутися до директора ресторану. Корде сам чув, як той миттєво відповів: «Сьогодні ввечері — до ваших послуг». Після чого назвав ціну, адресу, номер квартири, куди повернути — праворуч або ліворуч, а також те, що називають «вимогами гігієни».

Навіть у Франції, де і так існувала ціла мережа легальних борделів, через війну проституція набула небувалого розмаху. Війна підвищувала попит на подібні послуги, і влада, на догоду військовим, почасти дивилися на торгівлю живим товаром крізь пальці. Натовпи солдатів щодня прибували у свою відпустку в Париж. З усіх кінців країни сюди ж з'їжджалися повії. Кількість арештів за нелегальне заняття проституцією збільшилася на 40 відсотків.

Значно зросла і кількість венеричних захворювань, зокрема сифілісу. (Одним з тих, хто до кінця війни стане жертвою цієї хвороби, став іменитий гість цього вечора, Жорж Фрейдо.) У багатьох арміях солдатам перед відпусткою роздавали презервативи[189]. Не те щоб це дуже вже допомагало. 22 відсотки канадських солдатів у Франції за 1915 рік заразилися венеричними хворобами. А з-поміж солдатів союзницьких армій, які прибудуть до французької столиці влітку наступного, 1917 року, заразиться 20 відсотків. І не те щоб усі без винятку боялися заразитися. Іноді хворі повії заробляли більше, ніж здорові, обслуговуючи солдатів, які хотіли заразитися, щоб таким чином ухилитися від відправлення на фронт. Ця обставина найбільш гротескно виявлялася в торгівлі гонорейним гноєм: солдати купували гній і змащували ним свої статеві органи, сподіваючись захворіли й опинитися в госпіталі[190]. Найбільш зневірені втирали його в очі. Це часто призводило до цілковитої сліпоти.

Повії також не залишалися осторонь у цей воєнний час. Деякі борделі начебто приймали бездомних біженців. Корде було відомо, що всі високооплачувані повії, які сиділи цього вечора в ресторані «Максим», мали так званих хрещеників. З патріотичних міркувань ці жінки «всиновлювали» собі по солдату. Це означало, що той приїжджав до неї в свою відпустку, а вона безкоштовно спала з ним.

Бурхлива пиятика в ресторані триває. Ляскають пробки від шампанського. Люди регочуть, кричать. Лунає дзвін келихів. Бездоганно вбраний офіцер гарчить: «Геть цивільних!»