Розділ «1916»

День вдався спекотний і задушливий. Уранці Олександр Олександрович, один з наших транспортних начальників, запропонував прокотитися, щоб поглянути на залишені австрійські окопи. Ми охоче погодилися. Один окоп перевершував інші за розкішшю і затишком. Ми вирішили, що він правив за бункер для офіцера артилерії. Там стояли стільці та стіл, армованими стінами висіли картини і полиці з книгами, — так, там була навіть англійська граматика.

---

110

---

Перша половина червня 1916 року Володимир Літтауер бере участь у нічній косовиці поблизу Двіни

Чи можна ризикувати життям заради оберемка сіна? Так. На війні люди готові ризикувати і не за таку дрібницю.

Російська армія стала значно сильнішою за ці останні півроку, насамперед матеріально[176]. Збагатилися запаси боєприпасів, протигазів, колючого дроту, пов'язок та іншого. Минув той час, коли солдатам доводилося йти в бій без гвинтівок. Розв'язали й інше болюче питання — брак снарядів для артилерії. Враження складалося сприятливе. Подейкували про те, що незабаром російська армія зуміє перейти в контрнаступ. Адже вона не тільки стала сильнішою. Вона багато чого навчилася. Це помітно з польових укріплень.

Полк Літтауера стоїть на західному березі Двіни, в надійному передмостовому укріпленні поблизу від Іллюкста. Укріплення насправді потужне. Літтауер раніше не бачив нічого подібного.

Окопи глибокі, тут є широкі бліндажі, укриті дахами завтовшки в дев'ять колод, є також багато окопів для спілкування. Спеціальні артилерійські знаряддя розміщено в цих окопах, тим часом як регулярна артилерія стоїть на протилежному березі річки, там же, де й наші коні. Просто позаду нашого сектора стоять тридцять дві польові гармати, за ними — важка артилерія. Тридцять дві гармати можуть відкрити вогонь будь-коли, варто тільки нашому командирові зателефонувати на командний пост артилерії та запросити підтримку. Вони відкриють вогонь через кілька секунд. Якщо цього буде замало, то до них приєднається важка артилерія. Ми ніколи не мали подібної вогневої підтримки.

Літтауер був так захоплений виглядом цієї чудової системи окопів, що в першу ніч навіть не міг заснути. Той відрізок, що повинен буде обороняти його полк, становив 400 метрів завдовжки. Навіть якщо бої на Східному фронті були більш мобільними, ніж на Західному, усе одно тут спостерігалося те саме прагнення до сліпого нарощування сил: дедалі глибші окопи, щільніші дротяні загородження, все більше гарматних стволів на кілометр фронту, більше солдатів на один квадратний кілометр.

І все ж була істотна відмінність порівняно із Західним фронтом. Тут досі не точилися значні бої. Фронт залишався напрочуд спокійним. Ніхто тут не місив глину, усіяну осколками снарядів — звичайним сміттям війни. Навпаки, лінії окопів тяглися через квітучі зелені луки, ховаючись у високій траві.

Звісно, кавалеристи в першу чергу звернули увагу на цю обставину. Навіщо пропадати такому соковитому корму? За дві попередні ночі вони скосили траву навколо власних укріплень, поспішаючи встигнути в швидкоплинний літній час, поки темно. Усе минуло вдало. Німці їх не виявили. І тепер вони готувалися зібрати сіно найближчої ночі.

Але надійшла звістка про те, що їх полк буде змінений. Причому вже ввечері. Вони засперечалися, що робити з сіном. Кинути його там або залишити іншим? Було вирішено спробувати зібрати його вдень, незважаючи на небезпеку.

Спочатку всі були дуже обережними.

Поля лежали за невеликими гайками. Там можна було згребти сіно, залишаючись непоміченими ворогом. На боці німців усе було тихо. Тоді кавалеристи зовсім посміливішали. Літтауер бачить, як посеред білого дня вони гребуть сіно «просто на очах у німців». Солдати перебігають з місця на місце, збираючи оберемки сіна: усе спокійно. Робота кипить. Сержант кличе віз.

Тут, вочевидь, на німецькій стороні у когось урвався терпець. Спершу вдалині почулися приглушені постріли. Потім загуркотіло зовсім поруч, голосно, оглушливо, і характерні хмарки від шрапнелі розцвіли в літньому небі.

Візник негайно зіскочив із навантаженого сіном воза. Коні рвонули вперед. Літтауер бачив, як вони наближалися до траншеї, летячи на повному скаку. Усе пропало? Ні. Всупереч всім очікуванням, віз перелітає через траншею.

Сіно врятоване.

---

111

---

Неділя, 25 червня 1916 року Едуард Мослі знімає з убитого корковий шолом у Нусайбіні

Марш триває. Ось уже два місяці як оточений в Ель-Куті британський гарнізон капітулював перед османської армією і понад 13 тисяч людей потрапили в полон[177]. Незважаючи на обіцянки, бранців пограбували, а офіцерів відокремили від інших. І тим часом як офіцери сиділи в плоскодонках і пливли в Багдад, рядові й унтер-офіцери були змушені крокувати пішки, хоча багато з них перебували у тяжкому стані. Незважаючи на те, що найспекотніша пора року щойно почалася, в тіні температура піднімалася вище 50 градусів[178].

Під час капітуляції Мослі захворів і зліг. Він очікував, коли його переправлять на кораблі в Багдад. Транспортним судном, на борт якого вони зійшли, за іронією долі виявився той самий «Юльнар», що використовували наприкінці квітня для останньої відчайдушної спроби допомогти обложеним. Піднявшись на борт, він побачив скрізь кульові отвори. Під час цієї нескінченної подорожі корабель раз по раз зупинявся, вивантажуючи тіла померлих бранців.

У Багдаді він ледве встиг оговтатися перед наступним етапом. Російські війська стояли майже за двісті кілометрів на північ від міста. Османська влада прагнула якнайшвидше вивезти британських військовополонених, щоб росіяни не звільнили їх під час наступу, що готувався. Спершу полонених переправили потягом в Самарру. Потім вони крокували пішки, під конвоєм, уздовж річки Тигр, дійшли до Мосула, а згодом повернули на захід, через пустелю.

Слідом за колоною полонених офіцерів, у якій ішов і Мослі, тяглися віслюки і верблюди з поклажею. Найбільш змученим полоненим дозволяли їхати верхи. І все ж шлях був жахливим. За ними тягнувся слід — кинуті хворі та вмираючі, здохлі осли, кинуте спорядження. Вони бачили також сліди, залишені тими, хто пройшов попереду них: трупи, спалені палючим сонцем. Їх переслідували озброєні араби, які грабували і вбивали тих, хто відстав. Дошкуляли піщані бурі, спека, мучив голод, але насамперед — спрага. Вони харчувалися фігами, чорним хлібом, пили чай, а в селищах купували родзинки. Як і інші, Мослі втратив лік часу. «Я переживав тільки два стани, — занотовував він у щоденнику, — або ми йшли, або зупинялися». Він слабкий, його лихоманить. Втратив за вагою майже 12 кілограмів, мучиться животом, болять очі[179].