Розділ «1916»

---

109

---

Субота, 10 червня 1916 року Рене Арно залишає передову на висоті 321 під Верденом

Тієї миті, коли Арно отримує це повідомлення, він втрачає лік часу. Він не пам'ятає, як довго перебуває на цьому широкому плато. (Згодом він підрахує, що десять діб.) Минуло так багато часу і сталося стільки подій, що Арно вже не сподівався на зміну, зневірившись. Він немов оглух від денного і нічного обстрілу, від двох відбитих атак. Його більше не лякає небезпека, не лякає і вигляд ще одного вбитого.

Ця байдужість, можливо, є найоптимальнішим станом для людини, яка перебуває в самому центрі битви: потрібно діяти за звичкою, інстинктивно, без надій, без страху. Такий тривалий період сильних емоцій, що захльостують, призводить до того, що самі емоції вмирають.

Якоїсь миті він навіть не зрозумів, чому солдати, послані по пайки, повернулися в сутінках з порожніми руками. Вони поспішили повідомити: «Сьогодні вночі ми повертаємося». Усі навколо стрибали з радості. «Повертаємося сьогодні вночі!»

Але залишалося ще дещо. Капітан, який весь цей час пив коньяк, заявив їм, що вони, перш ніж залишити позиції, повинні зібрати тіла вбитих і перенести їх у недобудований задній окоп. Не можна залишати вбитих товаришів тепер, коли їх змінить інша рота. Солдати впиралися, але Арно переконав їх у тому, що завдання слід виконати.

І вони почали свою неприємну роботу при світлі сигнальних ракет, під вибухами снарядів. Складали тіло за тілом на шматок брезенту, що слугував тимчасовими ношами, потім насилу волочили брезент до імпровізованої могили. Незважаючи на те що вбиті були вже «далеко і розклалися», солдати впізнавали кожного з них: ось Берар (як і багато інших, убитий кулеметною чергою біля Ле-Равен-де-Дам; німецький кулемет обстрілював їх позиції без зупинки); Бонер (зв'язковий, він так любив вино); Мафьйо (кухар, переведений у піхотинці в покарання за п'янство); сержант Відаль (з чорною борідкою, сумними очима, убитий кулею в лоб, коли вони позавчора відбивали атаку німців); Маллар (він з Вандеї, чорнявий, із синіми очима, помилково підірвав сам себе ручною гранатою, йому відірвало ногу, і він помер від великої крововтрати); Жо (старий капрал Арно, темноволосий, засмаглий, з м'яким дитячим поглядом і непоказною борідкою); Олів'є (відважний, відданий малюк Олів'є з прямим білявим волоссям); сержант Картельє (високий, стрункий, його легко впізнати за особливими низькими черевикам, які він носив усупереч статуту) і багато, багато інших[174].

Стоять спекотні дні. Від трупів, що розкладалися, смердить нестерпно. Запах цей лише наростає в міру того, як ці трупи переносять в інше місце. Раз у раз солдатам доводиться робити перерву, щоб віддихатися, а потім вони знову беруться до роботи.

До другої години ночі все завершено. Арно відчуває «гірке задоволення тим, що все зроблено, як годиться». Він бачить, як повз крокує їх зміна. Важко нав'ючені солдати, які залишають за собою шлейф поту. Лейтенант, який приймає позиції, вередує. Від дротяного загородження залишилися лише перекручені та сплутані спіралі, командний пункт — це заглиблення між двома купами мішків з піском. Арно спершу розлютився від його причіпок: «Ми що, стільки терпіли лише для того, щоб якийсь придурок прийшов і дорікав нас тим, що ми не виконали свій обов'язок?» Але потім він заспокоївся думкою про те, що незадоволений лейтенант незабаром побачить, що це означає — утримувати висоту 321 десять днів і десять ночей.

Людей виводять з передової напрочуд швидко. Утома не відчувається. Ніхто не хоче затримуватися на привалі, аби лише швидше з-під вогню, доки не зійшло сонце. Зворотний шлях пролягає повз форт Фруатерр. Там вони роблять зупинку, щоб зустріти іншу групу, що йде з іншого боку на передову, — дзеркальне відображення їх самих десять днів тому: «їхні шинелі були сліпуче-сині, шкіряні ремені яскраво-жовті, а похідні казанки ще відливали сріблом». На самому ж Арно — заляпана землею шинель, на шиї теліпається бінокль, на ногах — м'яті обмотки, обличчя вкриває десятиденна щетина, на голові розбита каска, — гребінь відстрелений 8 червня в ближньому бою. У багатьох його солдатів немає наплічників і навіть ременів. А у когось відсутня гвинтівка.

Коли Арно і його люди розглядають цих розцяцькованих солдатів — просто в ряди новачків потрапляє і вибухає снаряд. Ніхто з солдатів Арно не звертає на це уваги, і вони продовжують крокувати далі. Ідуть і місять глину по дорозі. На краю рівчака лежать убиті воїни, мертві коні, навіть кинута сіра санітарна машина. Люди поспішають, очі їх гарячково горять, обличчя замурзані брудом. Вони повертаються «боязко, безладно, немов біжать з поля бою». Вони майже не озираються, хіба що іноді, щоб лаючись поглянути через плече на аеростат спостереження, що висить у передсвітанковому небі над німецькими позиціями: він може будь-якої хвилини викликати на них вогонь. Квота, про яку Арно почув, коли вони ще тільки вирушали до Вердену, схоже, була правдою, причому цифра в цифру: зі ста чоловік у його роті залишилося живими тільки тридцять.

Вони минули те саме роздоріжжя, що і десять днів тому. Арно дивиться, як принишклий Верден освітлюється червоними і білими відблисками при сході сонця, і міркує: «Війна — гарне видовище з точки зору генералів, журналістів та вчених».

Вони переправляються через річку. Небезпека залишається позаду. Роблять привал на узліссі. Арно бачить у руках у сержанта запасу газету. Запитує, про що пишуть. Сержант пирхає: «Звичайна стара писанина». І простягає Арно газету. Той читає її та вигукує: «Це ми! Це ми!» Навколо нього скупчилися солдати, і він голосно зачитує їм військове зведення.

8 червня, 23:00… На правому березі, після потужного артобстрілу, ворог кілька разів намагався штурмувати наші позиції, на захід і схід від хутора Тьомон. Але атаки були відбито завдяки нашому загороджувальному вогню і нашим кулеметам.

9 червня, 15:00… На правому березі німці продовжували атакувати на ділянці фронту в два кілометри, на схід і захід від хутора Тьомон. Їхні атаки на заході провалилися, ворог несе важкі втрати… [175]

Один солдат заперечує, що тут замовчують про наші власні втрати, але інші дуже задоволені та стверджують, немов утішаючись: «Це пишуть про нас». Можливо, саме завдяки цим коротким повідомленням про їхні бої вони й вистояли. Можливо, саме ці дії з самого початку мали стати текстом. Можливо, вони вистраждали свої десять днів для того, щоб хтось зміг сказати, що висоту 321 (не настільки важливу з військової точки зору) вдалося утримати.

Так само і оборона Вердена стала для французів символом. І генерали, політики, журналісти і суспільство могли сказати одне одному: «Так, місто утримували, утримують і будуть утримувати далі». Але ніхто не подумав про те, що означає це коротеньке перехідне дієслово tenir, «тримати, утримувати». А воно означає одне для вищих генеральських чинів, друге — для націоналістичної преси в Парижі, третє — для командирів на місцях, четверте — для піхотинців, на кшталт Арно і його тридцятьох солдатів. Трагізм і жорстокість цієї битви — це результат не тільки того, що тут акумулювався руйнівний потенціал воюючих сторін, але й риторичної та семантичної плутанини — заради чого і кого боролися.

У будь-якому разі, тепер найгірші дні цієї битви позаду. За минулий тиждень німці здійснили найбільш масований наступ, починаючи з лютого. І вони здобули значну перемогу. Після запеклих боїв захоплено ще один важливий французький опорний пункт, форт Во. (Відразу після того, як добряче поріділий батальйон Арно вивели з передової, німці відновили свої атаки. Зрештою висоту 321 було зайнято німцями.)

Арно чує свист з вузькоколійки, що кружляє між Верденом і Бар-ле-Дюком. І розуміє, що він упорався.

Я зійшов з ешафота страждань і повернувся до світу та життя. Раніше я уважав, що залишуся таким само, як раніш, відстоявши десять днів поруч лице зі смертю. Але я помилявся. Моя юність минула безповоротно.

Того самого дня Флоренс Фармборо занотовує у своєму щоденнику: