Розділ «Союзники по нещастю»

Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів

Проте господарювати в Криму могли українці…

І тоді, у 1954 р., у відповідності з указом Президії Верховної Ради СРСР, до складу тодішньої Української Радянської Соціалістичної Республіки увійшли Кримська область й місто Севастополь. Ця передача супроводжувалася політичною демагогією. Якраз у той рік в СРСР широко відзначалося 300-ліття Переяславської ради. Відповідно, передача Криму Україні на позір сприймалося як вияв «споконвічної дружби російського й українського народів», як «дар» росіян українцям.

Зараз російські пропагандисти полюбляють говорити про те, що Микита Хрущов «подарував» Крим Україні. Хоча в той час цей компартійний лідер не мав абсолютної влади. Йому доводилося рахуватися з іншими радянськими провідниками. Рішення про передачу Криму Україні не було одноосібним, а колективним.

За цією демагогією стояли не лише суто прагматичні інтереси, а й політична підступність. Передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР мало що змінювало. Півострів як був, так і залишався в складі СРСР. До того ж його цілеспрямовано перетворювали в такий собі «радянський заповідник», де охоче поселяли колишніх радянських і партійних працівників, військових, що виходили на пенсію.

Правда, після 1954 р. «відповідальною» за Крим стала Україна. Не без того, що чималі кошти на відбудову півострова виділялися із загальносоюзного бюджету. Але УРСР мусила теж витрачати частину своїх ресурсів на цю справу. Відбувався відтік частини трудових ресурсів з України до Криму. Правда, українці, потрапивши на півострів, як правило, русифікувалися. Фактично вони ставали «втраченими для України».

Окрім того, приєднання Криму – території, де переважало російськомовне населення, – «прив’язувало» Україну до Росії. І по-своєму символічним є те, що це відбулося саме в 1954 р. – на ювілей Переяславської ради. До речі, литовцям тричі (!) в 1945, 1963 та 1987 рр. пропонували передати до складу Литовської Радянської Соціалістичної Республіки Калінінградську область, звідки було депортоване німецьке населення і куди цілеспрямовано переселяли росіян і російськомовних. Керівництво республіки відмовилося від цього «дарунку». Українське ж пішло на це, проковтнувши «наживку»696.

Кримський «дар» став для України «даром данайців».

Попри те, що українці й кримські татари були «розведені» по різних бараках табору, який іменувався Радянським Союзом, все ж зустрічалися хай і поодинокі, але яскраві приклади українсько-кримськотатарської солідарності. Одним із таких була діяльність генерала Петра Григоренка (1907—1987)697. Походив він з Півдня України – села Борисівка Бердянського повіту (зараз – Приморського району Запорізької області). Це степовий регіон, де контактували українці й тюрки. Не слід однозначно твердити, що таке «географічне походження» пробудило інтерес Григоренка до кримських татар. Але і скидати його з рахунку не варто.

Петро Григоренко

Петро Григоренко, на перший погляд, був «стовідсотковою радянською людиною». Служив у Радянській армії, в її лавах пройшов Другу світову війну, мав численні нагороди, зробив блискучу кар’єру, дослужившись до звання генерала. Але в період «відлиги», в 1961 р., виступив із критикою сталінізму та політики Микити Хрущова. У 1963 р. створив Спілку боротьби за відродження ленінізму, за що в 1964 р. був позбавлений звання, нагород та пенсії. У 1964—1965 і 1969—1974 рр. Григоренко зазнавав переслідувань, перебував на примусовому психіатричному лікуванні, неодноразово заарештовувався, був позбавлений роботи. І став одним із організаторів дисидентського руху в Радянському Союзі.

Однією з головних сфер у його діяльності стала боротьба за права кримських татар. Незважаючи на те, що в 1956 р. був засуджений «культ особи» Йосифа Сталіна, а деякі депортовані народи отримали змогу повернутися на свої рідні землі, однак це не стосувалося кримських татар та інших етносів, які були виселені з Кримського півострова. 15 грудня 1956 р. Рада Міністрів СРСР прийняла спеціальну постанову «Про розселення татар, німців, греків, болгар, вірмен та інших осіб, котрі раніше проживали в Кримській області і тепер повертаються з місць спецпоселення», яка не дозволяла названим народам повертатися в рідні краї. Але, попри великі труднощі, процес повернення кримських татар на свою батьківщину відбувався698. 5 вересня 1967 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила Указ «Про громадян татарської національності, які проживали в Криму», який нібито реабілітував кримських татар і дозволяв їм поселятися в Криму. Проте цей документ Григоренко справедливо вважав брехливим і лицемірним. Татари, які поверталися до Криму, не мали змоги приписатися. Вони зазнавали переслідувань. Григоренко намагався допомагати їм, всіляко підтримував активістів кримськотатарського руху699.

Лише в 1989 р. кримські татари отримали змогу повертатися на свою батьківщину. І непроста справа їхньої репатріації знову ж таки лягла на плечі української влади, яка в той час поступово дистанціювалися від Москви.

«Подарований» Крим, як і слід було чекати, створив чимало проблем Україні. Ще до проголошення незалежності, 20 січня 1991 р., у Кримській області відбувся референдум. Поставлене на ньому питання звучало так: «Ви за відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки як суб’єкта Союзу РСР і учасника Союзного договору?» «Міна сповільненої дії», закладена під Україну в 1954 р., тепер мала спрацювати. Московський центр почав підривати подібні «міни» в республіках, де розгорталися національні рухи. Варто згадати Карабах, Абхазію, Південну Осетію, Придністров’я… Криму ж відводилося чільне місце.

Референдум і створення «соціалістичної автономії» мало би законсервувати на півострові «радянський заповідник», який би не дозволив Україні вийти з Радянського Союзу. Більшість (понад 90 %) із тих, хто прийняв участь у голосуванні, висловилися за відновлення автономії.

Значна частина з тих кримчан, хто голосував «за», не зовсім розуміли, за що вони голосують. До того ж це голосування відбувалося в умовах інформаційної блокади та шаленої прокомуністичної пропаганди.

Місцева влада в Криму, яка знаходилася в руках проросійських комуністів, обмежила доступ на півострів українських газет і журналів, скоротила трансляцію українських радіо- й телепрограм, а в місцевих засобах масової інформації розпочала кампанію дискредитації всього українського700.

Тодішня Верховна Рада УРСР, попри бурхливі дебати, не пішла на конфлікт з кримською владою. Тим паче, що більшість у ній належала комуністам, які так чи інакше виконували вказівки з Москви. 12 лютого 1991 р. Верховна Рада УРСР приняла Закон «Про відновлення Кримської Автономної Радянської Соціалістичної Республіки». Після невдалого серпневого путчу 1991 р. у Москві, коли Україна проголосила незалежність, надзвичайна сесія Верховної Ради Кримської Автономії проголосила Декларацію про державний суверенітет республіки. Проте спроба «суверенізації» Криму не знайшла достатньої підтримки. Тим паче, що на референдумі 1 грудня 1991 р., де стояло питання про незалежність України, більшість мешканців Криму (хай з невеликою перевагою) висловилися за те, щоб Україна стала суверенною державою. У Севастополі таких було 57,07 %, у Кримській Автономії – 54,19 %701. Кримський півострів увійшов до складу України як Автономна Республіка Крим.

Але тут не припинялися спроби проросійських сил проголосити «незалежність», а фактично – приєднати Крим до Росії. Зокрема, такі спроби були в 1992702 і 1994 рр.703. І в пізніші часи на півострові активно діяли проросійські сили. Чи не найголовнішим вогнищем цих сил став Севастополь, де розміщувалася база російського Чорноморського флоту.

Варто погодитися з такою оцінкою ситуації: «Крим упродовж усього пострадянського періоду українсько-російської взаємодії залишався полем активної й послідовної діяльності російських політиків, які намагалися просувати ідеї зближення чи навіть об’єднання з Росією, сприяти руйнування єдності Української держави, при цьому офіційно не ставлячи під сумнів належність Криму Україні. Досягненню цих цілей сприяла пасивність органів влади України, що не перешкоджала і відвертим російським націоналістам, а конфліктні ситуації, які періодично виникали на півострові на цьому ґрунті, РФ завдяки повному домінуванню в інформаційному просторі в Криму послідовно підігрівала і повертала на свою користь»704.

На жаль, проукраїнські сили в Криму не відзначалися активністю. Хоча українці на півострові становили другу за чисельністю етнічну групу (вони складали близько 20 % від загальної кількості українського населення), проте, зазнавши сильної русифікації, в переважній більшості не відзначалися вираженою українською національною свідомістю. Можливо, це виглядало парадоксально, але найбільш дієвою проукраїнською силою в Криму стали кримські татари. У 1991 р. вони відновили свої представницькі органи – Курултай705 та Меджліс706, котрі мали представляти інтереси киримли перед владою. Не можна сказати, що українська влада перешкоджала діяльності кримських татар, але й не надавала їм великої допомоги. Для неї вони були, радше, пасинками, а не синами.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів» автора Петро Кралюк на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Союзники по нещастю“ на сторінці 3. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи