Розділ «Союзники по нещастю»

Гетьман Павло Скоропадський, який прийшов до влади в Українській державі в результаті перевороту 29—30 квітня 1918 р., вважав, що Крим має належати Україні. Без нього вона не зможе відбутися як повноцінна держава. Робилися певні кроки щодо інтеграції Криму до складу України. Проте німецьке керівництво мало свої плани щодо півострова683.

Полковник Павло Скоропадський із орденом Святої Анни на шиї

Однак поразка Німеччини в Другій світовій війні поклала край планам і однієї, й другої сторони. У складному становищі опинилася відновлена після зречення від влади гетьмана Скоропадського Українська Народна Республіка. Їй було не до Криму. Сам же Крим у 1919—1920 рр. став ареною боротьби між білогвардійцями й більшовиками, які виявилися переможцями.

18 жовтня 1921 р. у складі Російської Федерації було утворено Кримську Автономну Соціалістичну Радянську Республіку684. У 1920-х рр., коли більшовики здійснювали політику коренізації, кримські татари отримали певні можливості для розвитку своєї мови й культури. Проте в 1930-х рр. почалося згортання цієї політики.

У 1941—1944 рр. німецькі війська окупували Крим. Гітлерівці планували включити півострів безпосередньо до Рейху, оскільки, мовляв, у давнину ці землі належали германцям-готам. Для кримських татар тут місця би не знайшлося. Німці не робили ставку на місцеве татарське населення в своїй окупаційній політиці.

Досить швидко кримські татари розчарувалися в німецькій владі. Особливо тоді, коли німці відмовили їм у відновленні своєї державності і почали поширювати чутки про створення в Криму Готії.

Щось подібне спостерігалося в Україні. Спочатку українці, особливо на теренах Західної України, не будучи в захваті від більшовицької влади, йшли на співробітництво з німецькими окупантами. Були також спроби створити Українську державу. Але проти цього була німецька окупаційна влада. Зрештою, лідери українських націоналістів відмовилися від співробітництва з німцями й, створивши Українську повстанську армію (УПА), почали воювати проти окупантів.

З приходом німців чимало кримських татар (близько 15 тисяч чоловік), керуючись ненавистю до більшовицької влади, пішли в шуцманшафт, тобто допоміжну поліцію, а також у стрілецькі загони, що воювали з червоними партизанами, котрі переважно базувалися у Кримських горах. До речі, червоні партизани виявляли жорстокість щодо киримли.

УПА, до речі, намагалася залучати до своєї боротьби також представників тюркських етносів. Були підготовлені й оприлюднені відозви до казахів, башкирів, калмиків, удмуртів і волзьких татар685. У цих відозвах акцент робився на тому, що росіяни поневолили тюркські народи. При цьому українські націоналісти апелювали до історії. Так, у відозві до татар Поволжя читаємо: «Пригадайте, хто Ви були в минулому. Адже не завжди Ви були невільниками Москви. Адже були інші, щасливі часи татарського народу. Тремтіла Москва перед величністю Казанського, Астраханського і Касимівського ханств. Власником середньо-волзьких земель, рибних багатств, пуховних промислів – був татарин, а не московський зайда»686. Траплялися випадки, коли представники тюркських народів переходили на бік УПА. 29—30 вересня 1943 р. до українських повстанців-націоналістів перейшов із Здолбунова (зараз райцентр Рівненської області) відділ азербайджанців у складі 160 чоловік687.

Розповіді про особливий колабораціонізм кримських татар – це радянський пропагандистський міф, який мав на меті виправдати вигнання представників цього народу з його земель.

«Рівень колабораціонізму» в кримських татар був не вищий, ніж у деяких інших народів, окупованих німцями. Принаймні не вищий, ніж у «титульної нації» СРСР – росіян. Останні створили низку військових формувань, які воювали на боці гітлерівців. Найбільш знаною була Російська визвольна армія, яку очолював генерал Андрій Власов (1901—1946).

18 травня 1944 р. радянська влада почала депортацію кримських татар688. З Криму виселили близько 200 тис. представників цієї національності – переважно в Узбекистан та прилеглі до нього райони Казахстану й Таджикистану. Під час депортації загинула немала частка людей. Точна цифра не встановлена, але за підрахунками кримськотатарських дослідників вона наближається до 10 % від загальної кількості депортованих. Також на Кримському півострові відбулося масове перейменування населених пунктів, які мали татарську назву. Саме ж ім’я кримських татар перестало вживатися в офіційних документах. Народ ніби зник.

Які були причини депортації кримських татар? Звісно, такою причиною був не роздутий радянською пропагандою колабораціонізм представників цього народу. Були це причини прагматичного характеру. Керівництво Радянського Союзу планувало включити в сферу свого впливу не лише землі Центральної Європи, а й просунутися на південь. Тому передбачалася війна з Туреччиною. З цією метою відбувалася «зачистка тилу». Уже з кінця 1943 р. починається депортація тюркських народів, що проживали на теренах Кавказу. Також виселяли ті етноси й етнічні групи, яких підозрювали в протурецьких симпатіях і які переважно сповідували іслам689. Рано чи пізно черга мала дійти до кримських татар. Адже вони мали велику діаспору в Туреччині. Чимало серед них було й туркофілів. Інша справа, що до війни Радянського Союзу з Туреччиною не дійшло. Тому зачистка від кримських татар півострова, на перший погляд, виявилася марною.

Але якщо подивитися на це з далекої історичної перспективи – то не зовсім так. Крим нарешті став «російською землею», про що імперський російський істеблішмент мріяв давно. Залишок колишнього Кримського ханства, яке змагалося з Московією не одне століття за велетенський золотоординський простір, був ліквідований, а кримські татари розсіяні в далекій Середній Азії.

Крим втрачає статус автономії. У 1945 р. він став областю, яка входила до складу Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки (РРФСР). У 1948 р. зі складу цієї області вивели Севастополь, який був базою Чорноморського військового флоту. Він отримав статус міста державного підпорядкування.

Радянська пропаганда Севастополь позиціонувала як «місто російських моряків», «російської слави». А 8 травня 1965 р. йому присвоїли звання міста-героя690. Відповідно, Севастополь розглядався як «російське» і «радянське» (у радянському пропагандистському дискурсі ці поняття були майже ідентичні).

Отаман Тарас Бульба Боровець

Виселення татар із Криму, а також ліквідація Кримської автономії викликали певну реакцію серед українських політичних емігрантів. Цікавою в цьому плані є публіцистична стаття «Україна і тюрки» Тараса Бульби-Боровця – керівника українського збройного формування на Поліссі, яке використовувало назву УПА. Побачила світ вона в 1951 р. у часописі «Меч і воля». Незважаючи на давність цієї статті, чимало її положень й сьогодні звучать актуально. Бульба-Боровець звертає увагу на те, що і українці, й тюркські народи, зокрема кримські татари, є жертвами московського імперіалізму. «Давно не стало, – пише він, – Київської Русі і не стало Тюркської імперії. Там, де була Київська Русь, виросла нова українська нація, що не має своєї держави. Москва цю націю засудила на смерть і планомірно цей вирок виконує. І там, де була Отоманська імперія та інші тюркські великодержави на просторах Ідель-Уралу і Закавказзя, виріс цілий ряд нових тюркських націй, що так само не мають своєї держави, бо їх так само, як і нас, Москва засудила на повільну смерть. Засудила і вирок послідовно виконує»691. Спільний ворог повинен пов’язувати українців і тюрків. Однією з таких «точок зв’язку» мав би стати Крим. «Сьогодні Крим можна сміло назвати українсько-тюркською трагедією, – відзначав Бульба-Боровець. – Він став мілітарною базою нової московської потуги. І українці, і тюрки з Криму зовсім витіснені Росією»692. Ніби це сказано про день сьогоднішній! Бульба-Боровець стверджував, що «Україна і тюркський світ – це велика антиімперіалістична сила»693. «Як буде розв’язана кримська проблема, ми сьогодні не знаємо, – писав він далі. – Фактом є те, що цю проблему буде колись примушена розв’язувати Україна з тюрками, а не хто інший. З таких причин ми повинні вже сьогодні ставитися до цієї проблеми як до нашої спільної справи. В першу чергу, ми повинні якнайактивніше всюди протестувати проти варварського геноциду над кримськими татарами. В другу чергу, ми повинні домагатися репатріації всіх кримських тюрків назад на Крим так само, як ми домагаємося репатріації всіх депортованих Москвою українців назад в Україну»694. Як бачимо, в ті далекі часи українські політичні емігранти протестували проти депортації кримських татар, відверто називаючи цей акт геноцидом. Лише в 2015 р. Верховна Рада України так кваліфікувала цю депортацію. Правда, це сталося тоді, коли Крим в черговий раз окупувала Росія. Поки що Україна є єдиною державою, в якій депортацію кримських татар визнано геноцидом…

«Остаточна русифікація» Криму в післявоєнний період створила чимало проблем – передусім економічних. Втрата величезної частини працездатного населення призвела до деградації сільського господарства, інших сфер економіки. Переселенці, яких направляли сюди з «корінної Росії», тут не приживалися. Їм було важко займатися сільським господарством в умовах степу й субтропіків. Вони виявляли невдоволення навіть перед високими партійними чиновниками, як, наприклад, перед Микитою Хрущовим, котрий відвідав Кримський півострів695.

Микита Хрущов