Розділ «3. ВЕРТИКАЛЬ ВЛАДИ»

Одним із наслідків цієї нової ситуації стало те, що комуністи та Ліберально-демократична партія (ЛДПР), які в єльцинський період принаймні удавали із себе опозицію, майже поступилися своєю незалежністю. Вони почали підтримувати політику нового режиму, час від часу сперечаючись щодо способів її реалізації.

Отже, єдиними потенційними представниками опозиції в Думі залишилися члени двох ліберальних партій — «Яблука» та Союзу правих сил (СПС). Однак після арешту Ходорковського обидві партії відчували великий дефіцит коштів. Водночас був ухвалений закон про підвищення порогу представництва в Думі до 7%, що означало, що партіям треба активно збирати голоси по всій країні, аби бути представленими в парламенті. Після 2007 року ані «Яблуко», ані СПС вже не могли здолати цього бар’єра, і їхня нездатність здобути місця в Думі майже виключила лібералів із офіційного політичного життя країни. Партії, не представлені в Думі, могли брати участь у майбутніх виборах, лише зібравши десятки тисяч підписів, спеціальний закон дозволяв чиновникам відхиляти подання у разі неможливості підтвердження бодай одного підпису. У 2007 році партії «Народ за демократію та справедливість», очолюваній колишнім прем’єр-міністром Михайлом Касьяновим, було відмовлено в реєстрації через 37 помилок у списку, що налічував понад 56 тисяч членів партії. У 2011-му Партія народної свободи — нова партія Нємцова та Касьянова — була дискваліфікована через 79 похибок у списку з 46 148 підписів[135].

З 2007 року в Думі було лише чотири партії: «Єдина Росія», КПРФ, ЛДПР та «Справедлива Росія». На президентських виборах 2012 року кожна з цих них висунула свого кандидата. П’ятий кандидат, Михайло Прохоров, зібрав достатньо підписів, аби потрапити до виборчого бюлетеня, й узяв участь у виборах з мовчазної згоди влади. Серйозна критика режиму та його політики не відіграли жодної ролі в президентських перегонах.

Попри відсутність реальної політичної опозиції, режим старався отримати якомога більше голосів для своїх кандидатів: членів «Єдиної Росії» — на парламентських виборах, і Медведєва та Путіна — на президентських виборах 2008 та 2012 років. На «Єдину Росію» мали попрацювати всі — чиновники, керівники, правоохоронці та бізнесмени.

У 20 з 83 російських регіонів, включно з Північним Кавказом, Південним Уралом, Тувою та Калмикією, практично не існувало місцевої опозиції, і результати голосування було легко сфальсифікувати. Наприклад, на парламентських виборах 2011 року «Єдина Росія» здобула понад 90% голосів у Дагестані та Інгушетії і 99,48% — у Чечні[136].

В інших регіонах, де відверта фальсифікація зіткнулася з більшим опором, «Єдина Росія» тиснула на виборців, аби ті «добровільно» підтримали її кандидатів. Держслужбовцям наказували голосувати за кандидатів від режиму, а робітників нерідко примушували голосувати на робочих місцях, під пильним оком начальників — зазвичай членів «Єдиної Росії». У сільській місцевості тим, хто не підтримував владу, могли відключити воду чи підпалити будинок. Потрібні результати виборів забезпечувалися також шляхом вкидання зайвих бюлетенів, кількаразового голосування та фальсифікації протоколів.

Контроль за виборчим процесом доповнювався підкоренням судової системи, в якої було мало шансів зберегти свою незалежність в унітарній державі.

У кожному регіоні саме голови судів організують роботу суду, включно з розподілом справ. До Путіна багато голів були політично незаангажовані, але з грудня 2001 року вони стали призначатися президентом, і це забезпечило їх підконтрольність державній владі.

Голова суду має прямий контакт із органами політичної влади та чимало способів контролювати суддів у своєму окрузі. Він забезпечує суддів житлом і складає графіки їхніх відпусток. Він також збирає матеріали, які можна використати як підстави для звільнення, наприклад, факти зволікання з розглядом справ або процедурних помилок. Голова може впливати й на кваліфікаційну комісію — наглядовий орган, обраний самими суддями, і саме від нього залежатиме, потрапить чи не потрапить під слідство суддя, підозрюваний у корупції[137].

За таких обставин судді бояться опиратися тиску з боку голови суду. Якщо в суді розглядається суперечка між приватними особами, то справа часто вирішується по суті. Якщо ж ідеться про «державний інтерес», то вказівки щодо рішення по справі передаються судді через голову суду.

Голова Московського міського суду Ольга Єгорова особливо прославилася виконанням політичних замовлень і використанням своїх повноважень для покарання за суддівську незалежність. Наприклад, суддю Ольгу Кудєшкіну усунули з посади в травні 2004 року за публічну заяву про те, що Єгорова наказала їй ухвалити потрібне генпрокурору рішення в справі мереж меблевих магазинів «Три кити» та «Гранд», які були засновані батьком одного високопосадовця з ФСБ і нібито не сплатили мільйони доларів імпортного мита.

Слідчим у цій справі був Павло Зайцев. Після того, як справу закрили за наказом генпрокурора, прокуратура висунула проти Зайцева обвинувачення в проведенні обшуку без санкції. Зайцев виправдовувався, що був змушений провести негайний обшук, аби запобігти знищенню документів, й така підстава визнається законом. Розглядати цю справу призначили Кудєшкіну, яка щойно переїхала до Москви з Сибіру.

Кудєшкіна розповіла журналістам, що перед початком судового процесу прокурор Дмитро Шохін натякнув їй, що від неї очікується обвинувальний вирок. Суд розпочався в травні 2003 року, а за тиждень Шохін висловив протест щодо манери Кудєшкіної ставити запитання, звинувативши її в прихильності до підсудного. Він звернувся до народних засідателів (представників громадськості, які до 2004 року функціонували в російських судах як спостерігачі) з проханням про заміну судді. Коли вони відмовилися це робити, Шохін почав вимагати і їхнього відводу[138].

За чотири дні Кудєшкіну викликали до Єгорової, яка, за словами Кудєшкіної, на неї гримала й ображала її. Потім Єгорова зателефонувала заступнику генпрокурора Юрію Бірюкову й обговорила з ним цю справу в присутності Кудєшкіної, після чого надіслала Бірюкову факсом копії скарг Шохіна. Того ж дня народні засідателі відмовилися брати участь у розгляді справи. У письмових заявах вони вказали, що «обурливі» спроби Шохіна чинити на них тиск загрожують їхньому здоров’ю. Єгорова наказала Кудєшкіній вилучити заяви засідателів із матеріалів справи й виключити їх із протоколу. Та відмовилася, тоді Єгорова відсторонила її від справи. Через п’ять місяців інший суддя визнав Зайцева винним і дав йому дворічний умовний термін[139].

У листопаді Кудєшкіна взяла в суді відпустку, аби балотуватися в Думу. Під час своєї виборчої кампанії вона заявляла, що суди використовуються для «зведення політичних, комерційних і навіть особистих рахунків»[140]. За кілька днів до виборів вона зняла свою кандидатуру, бо отримувала погрози, і Московська кваліфкаційна комісія розпочала проти неї дисциплінарне провадження за дискредитацію судової системи. У травні 2004 року комісія звільнила Кудєшкіну від обов’язків судді, звинувативши її в намаганні принизити авторитет судової влади та поставити під сумнів престиж суддівської професії[141].

Випадок із Кудєшкіною показовий. Росіяни не сподіваються й не можуть добитися справедливості там, де йдеться про інтереси режиму, а такими вважаються, зокрема, інтереси тих, хто використовує свої політичні зв’язки для збагачення. Саме через корумпованість російської судової системи Європейський суд із прав людини переповнений скаргами з Росії. У 2013 році їх було 24 102 — більше, ніж із будь-якої іншої з 46 країн-членів Ради Європи з цих справ Більшість цих скарг так і не були розглянуті, але з-поміж 129 ухвалених Європейським судом постанов щодо позовів проти Росії, порушення з її боку були визнані у 119 випадках[142].

Цю ситуацію прокоментував Олександр Коновалов, російський міністр юстиції, в інтерв’ю каналу НТВ 2 червня 2008 року. «В розвинутих країнах, — сказав він, — людина чудово знає, за що вона може отримати добряче по руках, а де вона діє у власному праві і може поводитися впевнено й спокійно, і до кого може звернутися за захистом, якщо на її права зазіхають. У нас, на жаль... звичайну людину намагаються ошукати всі. В Росії й надалі не подоланий споконвічний дискомфорт у захисті власних прав і їхнього здійснення... поваги до закону в повсякденному житті... ніколи не було в Росії, і досі»[143].

Путін і його підлеглі говорили про Росію, яка «встає з колін» після хаосу єльцинського періоду. Однак попри поліпшення економічної ситуації Росія повернулася до вихідної точки. Вона знову стала державою, яка позбавляє своїх громадян голосу та засобів захисту своїх прав. Причому система не здатна протистояти зовнішнім політичним і економічним струсам, тож урятувати себе від внутрішнього конфлікту та потенційного колапсу вона здатна лише за допомогою затаювання або агресивного мілітаризму.

Путінська система поділила російське суспільство на дві групи: купку тих, хто примножує багатства, беручи участь у корупційних схемах, і переважну більшість позбавлених такої можливості. Така ситуація загрожує жорстокою кризою, і після подій в Україні саме це й отримала Росія.