Розділ «3. ВЕРТИКАЛЬ ВЛАДИ»

З усуненням Гусинського ті критичні матеріали, якими відзначався телеканал НТВ в 90-х роках, зникли з його ефіру. Більше не було програм, присвячених вибухам у житлових будинках[120]. Тепер НТВ зосередився на розвагах, включно з іноземними «мильними операми», і таких програмах, як «Фактор страху», де учасники отримували винагороди за те, що видиралися на високі будівлі, сиділи в клітці під водою або їли хробаків чи тарганів.

За нейтралізацією НТВ настала черга ОРТ (Перший канал) — одного з найважливіших російських телеканалів, який належав Борису Березовському. ОРТ підтримав Путіна під час президентської кампанії, але після його обрання Березовський почав виступати проти деяких методів нової політики, зокрема, проти створення інституту представників президента, які могли заважати губернаторам ухвалювати рішення стосовно тих галузей, де Березовський мав економічний інтерес.

Коли затонув «Курськ», ОРТ перейшов в опозицію. На телеканалі показували, як Путін катається на гідроциклі в Сочі у той час, як страждають матері та дружини приречених моряків. Рейтинг популярності Путіна впав на десять пунктів. Імовірно, саме після висвітлення каналом ОРТ катастрофи «Курська» Путін вирішив відібрати його у Березовського. На зустрічі в Кремлі голова президентської адміністрації Олександр Волошин сказав Березовському, що той має віддати ОРТ протягом двох тижнів, інакше на нього чекає доля Гусинського. Під час особистої зустрічі з Путіним Березовський намагався довести, що критика насправді допомогла президенту, бо продемонструвала його толерантність до критики. У відповідь Путін обвинуватив Березовського в тому, що той найняв повій, аби вони удавали із себе вдів і сестер загиблих моряків[121].

Березовський залишив Росію, а Абрамович, зустрічаючись із ним у Західній Європі, продовжував вимагати відмовитися від контролю над ОРТ. У грудні було заарештовано друга та співробітника Березовського Миколу Глушкова. В інтерв’ю одній з московських радіостанцій Березовський назвав цей арешт шантажем проти нього, також він заявив, що не бачить сенсу в подальшій боротьбі, яка наражатиме на ризик його друзів і родину. У січні він продав свої акції ОРТ Абрамовичу.

Таким чином, у Росії залишився лише один незалежний телеканал — ТВ-6. Він швидко став об’єктом позову про банкрутство, поданого «Лукойл-Гарантом» — пенсійним фондом російської нафтової компанії «Лукойл», яка володіла 15% його акцій (більша частка якої належала державі). ТВ-6 стверджував, що за західними стандартами фінансової звітності він є прибутковим. Попри це, Вищий арбітражний суд ухвалив рішення про ліквідацію телеканалу, і 14 січня 2002 року він зник із ефіру. Унаслідок цих заходів, вжитих проти НТВ, ОРТ і ТВ-6, загальнонаціональне телебачення — головне джерело інформації для 90% населення — повністю стало контролюватися режимом.

Захоплення телебачення супроводжувалося уярмленням бізнесу. Якщо за Єльцина корумповані бізнесмени та гангстери приватизували державу, то за Путіна бізнесмени стали кріпаками режиму. Кількість чиновників зросла майже на дві третини, ця армія держслужбовців діяла у власних хижацьких інтересах. 1994 року Аналітичний центр з соціально-економічної політики при Адміністрації Президента доповідав, що від 70 до 90% підприємств і банків у великих містах Росії були змушені сплачувати злочинним бандам від 10 до 20% своїх прибутків[122]. Єдине, що змінилося за Путіна, — це персональний склад збирачів данини. Тепер це були державні службовці[123].

Система оподаткування в Росії є такою, що якби підприємства сплачували всі податки, вони стали б неприбутковими. Тому, як правило, компанії не показують своїх реальних доходів, і податківці заплющують на цей факт очі в обмін на хабарі. Бізнесмени дають хабарі й за те, щоб провезти товар через митницю, отримати дозволи, уникнути штрафів після перевірок, та й просто за те, щоб їх залишили в спокої. Ця система охоплює майже всіх, й це означає, що більшість громадян може зіткнутися з обвинуваченням у злочині. Найкращий спосіб цього уникнути — виказувати лояльність до влади.

На початку 2000-х проти такої системи виступила тільки одна людина — Михайло Ходорковський, глава нафтової компанії ЮКОС і найбагатша людина Росії. Його доля стала поворотним пунктом у консолідації системи. Як і інші олігархи доби Єльцина, Ходорковський отримав свої активи, використовуючи корупційні схеми приватизації, але виявився дуже ефективним менеджером. Він привіз західних консультантів і техніку й за 1997–2002 роки подвоїв обсяг видобутку нафти на своїх західносибірських родовищах[124]. З огляду на стале зростання ціни на нафту Ходорковський розумів, що його прибутки збільшуватимуться набагато швидше, якщо він порве з путінською системою і перетворить ЮКОС на підприємство західного типу. Він задекларував свої доходи й запровадив західні стандарти бухгалтерського обліку та менеджменту. Крім того, він конкурував із урядом за вплив на Держдуму, підкуповуючи депутатів і підтримуючи не лише ліберальні опозиційні партії «Яблуко» та Союз правих сил, а й комуністів[125].

Путін зазвичай контролював Думу за допомогою партії «Єдина Росія», але в результаті зусиль Ходорковського уряд кілька разів зазнав поразки в своїх спробах підвищити податки в нафтовій галузі[126]. Також Ходорковський почав звинувачувати уряд в корупції. Відповіддю влади став арешт Ходорковського 25 жовтня 2003 року та обвинувачення його в шахрайстві й ухилянні від сплати податків. Він начебто уникав оподаткування шляхом створення фірм-посередників у закритих містах, які користувалися податковими пільгами, а також привласнив під час приватизації акції одного гірничо-збагачувального комбінату. Подібні звинувачення можна було висунути проти кожного олігарха єльцинської доби, але в жодному іншому випадку справа не доходила до кримінального переслідування. Ходорковського ж засудили до восьми років ув’язнення в колонії, а ЮКОС розчленували, дешево розпродавши його друзям Путіна. Наприкінці терміну свого ув’язнення Ходорковський отримав нове обвинувачення, цього разу — в привласненні всієї продукції дочірніх компаній ЮКОСа, хоча його вже судили й винесли вирок за несплату податків з продажу цієї продукції. Другий суд засудив його до шести з половиною років.

Після арешту Ходорковського російські олігархи більше не намагалися протистояти Кремлю або фінансувати політичну опозицію. Навпаки — своїми публічними заявами та приватними подарунками вони старалися продемонструвати лояльність, аби не розділити долю Ходорковського. Справою ЮКОСа влада всім продемонструвала, що використання особистих статків у політичних цілях можливе лише на службі режиму.

Арешт Ходорковського та розчленування ЮКОСа створили прецедент, яким не забарилися скористатися чиновники на місцях. По всій країні почалося захоплення майна, відоме як «рейдерство». Власника зазвичай обвинувачували у якомусь злочині слідчі, оплачені його економічними конкурентами — часто державними службовцями або їхніми друзями та родичами. Потім людину саджали у СІЗО і пропонували продати свою власність за ціною, нижче за ринкову. Якщо в такий спосіб людину не вдавалося переконати поступитися своїм підприємством, суддя, проплачений рейдерами, виносив постанову, яка дозволяла рейдерам перебрати управління компанією на себе.

Відбирання компаній перетворилося на справжню індустрію. Вартість цих операцій публікувалася в російському Інтернеті. Вона складалася з таких сум: від 50 до 200 тисяч доларів за відповідне судове рішення (найдорожча й найважливіша складова); від 10 до 60 тисяч доларів — на хабарі місцевій міліції; від 100 до 200 доларів на людину — для найму групи бандитів, яка заходила на підприємство і захоплювала його[127]. Таким чином тисячі російських бізнесменів опинялися в СІЗО через кримінальні обвинувачення, ініційовані їхніми конкурентами[128].

В умовах путінського режиму головним чинником успіху в будь-якій справі стали корупційні зв’язки з владою. Чиновники всіх рівнів збагачувалися завдяки неперервному потоку хабарів. Сергій Канєв, кримінальний репортер «Новой газеты», описував становище типового московського бізнесмена. Він платить усім місцевим чиновникам, дарує начальнику міліції дорогу іномарку, а «куратору» з ФСБ оплачує щоденні обіди в ресторані. За допомогою хабарів він підтримує добрі стосунки з «мером, податковою інспекцією, міграційною службою та санепіднаглядом. Раз на місяць до його крамниць навідуються пожежники та торгова інспекція, які теж очікують грошей або подарунків. Навіть дільничний міліціонер на свій день народження приходить за подарунком. Крім того, бізнесмен платить ще парі “нахлібників” — голові місцевого відділення пропутінської партії “Єдина Росія” та представнику іншої прокремлівської партії — “Справедлива Росія”. Вуличне здирництво, яким раніше займалися злочинні банди, тепер — справа міліції. Великі магазини контролюються начальством; маленькі крамнички та ресторани — відділом карного розшуку, торговці нелегальним алкоголем і піратськими DVD — відділом боротьби з економічними злочинами. Рекетом ринкових торговців займаються місцеві патрульні, які ще й пригощаються там овочами та фруктами; вони ж “трусять” нелегальних мігрантів, п’яних і заскочених на використанні вулиці як вбиральні, а також пильнують “точки”, де збираються повії, і вимагають гроші у їхніх клієнтів»[129].

Коли чиновники всіх рівнів висмоктують кров із приватних підприємств, високопосадовцям вдається збагачуватися за рахунок крадіжок у держави — після того, як їх вводять до складу правлінь державних компаній. Дмитра Медведєва, коли він був першим заступником прем’єр-міністра (до того, як стати президентом), зробили головою ради директорів «Газпрому». Ігор Сєчін, заступник керівника кремлівської адміністрації, став головою правління нафтової компанії «Роснафта». Ігор Шувалов, помічник президента, ввійшов до складу правління «Російських залізниць». У 2007 році капіталізація «Газпрому» становила 236 мільярдів доларів, «Роснафти» — 94 мільярди, а «Російських залізниць» — 50 мільярдів. Інші державні компанії були не менш заможними, і, за деякими оцінками, путінське оточення контролювало компанії, на які припадало 80% капіталізації російського ринку цінних паперів[130].

Доступ до грошових потоків величезних державних підприємств дозволяв російським посадовцям переводити бізнес і вкрадені державні ресурси до офшорних компаній, які вони таємно контролювали. В 2007 році Цюрихський арбітражний суд ухвалив рішення щодо друга Путіна Леоніда Реймана, міністра зв’язку, про використання ним своєї посади голови правління державної холдингової компанії з телекомунікацій для придбання активів вартістю 6 мільярдів доларів[131].

Малоймовірно, що до цього не був причетний Путін. Наявна інформація свідчить про те, що він теж грабує державу, й навіть у ще більших масштабах. Серед особистих друзів Путіна — найбагатші люди Росії: Геннадій Тимченко, голова нафтотрейдерської компанії Gunvor, чиї статки оцінюються в 15,3 мільярда доларів; Юрій Ковальчук, власник банку «Росія» (1,4 мільярда); брати Аркадій і Борис Ротенберги, спільний капітал яких складає 5,6 мільярда. Усі ці люди заробили свої статки на активах держави. Найбільший недержавний пенсійний фонд «Газфонд», другий за значенням банк Росії «Газпромбанк», медіа-холдинг «Газпром-Медіа» — їх усіх вивели з державного «Газпрому» й поставили під контроль банку «Росія». Gunvor, маловідомий у 2000 році, став третім у світі нафтотрейдером, а брати Ротенберги, окрім володіння фірмами-посередниками, які продавали труби «Газпрому», заробили приблизно 7 мільярдів доларів на контрактах для сочинської Олімпіади[132].

За даними Бориса Нємцова, колишнього першого віце-прем’єра, вбитого в Москві 27 лютого 2015 року, та Володимира Мілова, колишнього заступника міністра енергетики, «є підстави вважати, що всі ці Тимченки, Ковальчуки, Ротенберги — лише номінальні власники великих майнових об’єктів, а справжнім бенефіціаром є сам Путін»[133].

Станіслав Белковський, російський політолог, який колись працював спічрайтером у Березовського, в 2007 році розповів німецькій газеті «Die Welt», що таємні активи Путіна складають 40 мільярдів доларів, і це робить його найбагатшою людиною Європи. Посилаючись на свої джерела — високопосадовців з адміністрації самого президента, — Белковський заявив, що Путін є бенефіціарним власником 75% компанії Gunvor, 37% — «Сургутнафтогазу» (головного постачальника нафти для Gunvor) і 4,5% — «Газпрому». Ця структура власності приховувалася за «непрозорою мережею офшорних компаній» із кінцевими пунктами в швейцарському кантоні Цуг і Ліхтенштейні. На запитання, чи може Белковський підтвердити свої заяви, той відповів, що багатство Путіна не є секретом для еліт. «І зауважте, що Володимир Володимирович ніколи не подавав на мене в суд»[134]. Оцінки Белковського щодо особистих статків Путіна дуже близькі до даних західних розвідслужб.

Після того, як режим узяв під контроль загальнонаціональне телебачення та бізнес, залишалося тільки нейтралізувати парламент і суди. Цей процес успішно просувався ще в перші роки правління Єльцина, але завершився за Путіна. В єльцинський період Держдума була слабкою, але не зовсім безпорадною, і опозиціонери мали шанси отримати представництво. За Путіна ці шанси систематично скорочувалися.

Різке підвищення рівня життя в Росії за Путіна мало величезний зиск для «Єдиної Росії», яка негайно почала вербувати нових членів і відкривати офіси по всій країні. Перехід влади до державного чиновництва та її зосередження в руках президента створили ситуацію, в якій майже кожен, хто обіймав керівну посаду, відчував, що потребує захисту у вигляді добрих стосунків із владою, а цей захист, як давали зрозуміти представники режиму, найкраще гарантували фінансова підтримка «Єдиної Росії» і діяльність в її інтересах.