Розділ «П'єр Адо Покривало Ізіди Нарис історії ідеї Природи»

Водночас вірші Софокла у дуже цікавий для нашого дослідження спосіб протиставляють два дієслова, phuei та kruptetai, тобто «змушувати виникнути» і «змушувати зникнути». Вони, таким чином, мотивують нас залишити обидві із запропонованих інтерпретацій; в активному сенсі: «те, що змушує виникнути, любить, схильне змусити зникнути», «те, що народжує, прагне умертвити» або у пасивному сенсі: «те, що виникло, прагне зникнути», «те, що народжується, прагне померти»[38].

Цей афоризм виражає, таким чином, здивування таємницею метаморфози, глибокої тотожності життя та смерті. Як стається, що речі утворюються, щоб зникнути? Як стається, що всередині кожної речі процеси створення невіддільні від процесів руйнування, що сам рух життя є одночасно рухом смерті, що зникнення постає як необхідність, вписана у процес виникнення, у сам процес формування речей? Марк Аврелій скаже: «Знайди умоглядну путь до того, як усе навзаєм перетворюється; тримайся її і ненастанно вправляйся у цьому»[39]. Чимало поетів вторять йому, як наприклад Рільке, який співає «Зажадай переміни»[40], або княгиня Бібеско[41], яка розмірковує про смерть, дивлячись на букет фіалок. Монтень висловив цю таємницю у вражаючий спосіб:

Перший день вашого народження спрямовує вас як до життя, так і до смерті […]. Безперервною справою вашого життя є споруджування смерті. Ви належите смерті, коли живете […]. Протягом життя ви помираєте[42].

Думку Геракліта можна знайти у деяких сучасних біологічних теоріях, хоча про прямий вплив не йдеться. Вже Клод Бернар казав: «Існує два види життєвих феноменів, на перший погляд протилежних: процеси органічного оновлення, які певним чином приховані, та процеси органічного руйнування, які увесь час проявляють себе через функціонування чи зношування органів. Останні назагал називають феноменами життя, однак те, що ми називаємо життям, насправді є смертю»[43]. Ось чому можна сказати одночасно «життя це створення» та «життя це смерть».

Сучасна біологія розглядає як нерозривно пов’язані «два важливі винаходи еволюції», стать та смерть. Франсуа Жакоб переконливо довів тісний зв’язок між відтворенням статевим шляхом і необхідністю зникнення індивідів. «Ніщо не зобов’язувало бактерію вправлятися у сексуальності задля розмноження. Як тільки сексуальність стала обов’язковою, кожна генетична програма формується вже не як точна копія якоїсь програми, а як поєднання двох різних програм. Іншою необхідною умовою самої можливості еволюції є смерть. Та не смерть, що приходить ззовні внаслідок нещасного випадку, а смерть, що приходить зсередини, як необхідність, задана генетичною програмою вже у зародку[44]. Нещодавно у статті в газеті «Монд» Жан-Клод Амейзен, наголошуючи антропоморфний характер висловів на кшталт «клітинне самогубство», «запрограмована смерть», привернув увагу до важливого факту, що «наші клітини мають здатність в будь-який момент зруйнувати себе упродовж кількох годин»[45].

На завершення можна розв’язати непорозуміння, яке знаходимо у Фелікса Равесона. Коли ми читаємо у його «Філософському заповіті» «вся природа, каже Леонардо да Вінчі, прагне своєї смерті»[46], то складається враження, що Леонардо да Вінчі повернувся до Гераклітового бачення космосу. Однак його власний коментар цієї фрази дає змогу помітити помилку: «Це правильно у сенсі, у якому апостол Павло каже «Хотілося б мені померти[47]», тобто у тому сенсі, що кожне творіння щодня прагне сну, який відновить його вичерпані сили, воно прагне, зрештою, остаточного сну, необхідного для переходу до нового життя». Таке формулювання вочевидь ніяк не пов’язане з тим, що хотів сказати Геракліт. Більше того, ця формула не має нічого спільного із самим текстом Леонардо да Вінчі. Насамперед Леонардо ніколи не писав «вся природа прагне своєї смерті», а писав «сила, що шалено мчить до власного руйнування»[48]. Адже насправді, коли Леонардо справді говорить про прагнення до смерті, він хоче говорити не про «всю природу», а про «силу», цілком прозаїчно необхідну для метання снарядів. Отже, він розвиває надзвичайно оригінальну теорію сили, яку визначає як «духовну здатність, невидиму потугу, що її у випадковому насильницькому зіткненні породили чуттєві тіла та передали нечуттєвим тілам, даючи їм видимість життя; і це життя є чудесним у своїх проявах, силуючи та змінюючи місце та форму кожної створеної речі, і саме вона шалено мчить до власного руйнування, спричиняючи цим найрізноманітніші наслідки у відповідно до обставин»[49].

Ми бачимо що Равесон (як і чимало сучасних філософів, коли вони цитують якісь тексти), повністю спотворює те, що Леонардо да Вінчі хотів сказати. На закінчення цього сюжету можна сказати: писати історію думки часто означає писати історію цілої низки непорозумінь.

II

ПОКРИВАЛО ПРИРОДИ

2

Від phusis до Природи

Ми щойно зазначили, що писати історію думки часто означає писати історію непорозумінь. Зокрема, коли афоризм Геракліта вперше процитують у грецькій літературі (а цього потрібно буде чекати майже п’ять століть), він отримає зовсім інший сенс аніж той, який ми запропонували і який видається нам коректним. В цей момент він означатиме: «Природа любить приховуватися».

Така інтерпретація пояснюється двома обставинами: насамперед, значення слова phusis відчутно змінилося[50] і, до того ж, за цей час з’явилася ідея таємниці природи. Тому афоризм цілком природно був витлумачений з огляду на цю нову ідею, якщо, звичайно, її поява не є наслідком тлумачення, якому піддавався афоризм Геракліта у різних школах, хоча ми не знаходимо жодних слідів його використання до Філона Александрійського, тобто практично до початку християнської доби. Ми не зможемо написати детальної історії цієї еволюції, проте спробуємо щонайменше показати, у який спосіб, припинивши означати процес зростання, слово phusis почало, зрештою, означати різновид ідеального персоніфікованого буття.

На самому початку, як ми вже бачили з приводу Геракліта, phusis означало або виражену дієсловом phuesthai (народжувати, зростати, рости) дію, або її результат. Найпростішим образом, який викликає в уяві це слово, на моє переконання був образ рослини: це одночасно рослина, що росте і рослина, що виросла. Таким чином, це слово виражає фундаментальне уявлення про спонтанне виникнення речей, про появу й прояв речей внаслідок цієї спонтанності. Проте потроху почали уявляти силу, яка продукує цей прояв. Саме цей несподіваний перехід від phusis-процесу до персоніфікованої phusis я хочу дослідити у цьому розділі. Уточнення щодо еволюції поняття природи у різні епохи тієї історії, яку ми розповідатимемо, будуть поставати потім упродовж усієї нашої оповіді.

1. Від відносного до абсолютного вжитку

У своєму першому вжитку, який датується VIII ст. до Різдва Христового, в «Одіссеї»[51] слово phusis вказує швидше на результат росту. Гермес показує Одіссею, щоб він міг впізнавати та використовувати проти чар Кіркеї, вигляд (phusin) «зілля життя» — чорний корінь та білий цвіт, — яке боги, каже він, називають «молі». Цей «вигляд» є окремою й визначеною формою, наслідком процесу розвитку природи.

У своїх перших вжитках слово phusis супроводжується родовим відмінком: народження чогось, вигляд чогось. Інакше кажучи, поняття завжди стосується якоїсь загальної чи окремої реальності. Емпедокл каже, як ми бачили, про народження (phusis) речей[52], Парменід, своєю чергою, — про народження етеру:

Ти пізнаєш народження (phusin) етеру та всіх знаків, що містяться в етері, величні витвори блискучого сонця та їхнє походження, блукаючі витвори місяця та їхнє походження (phusin)[53].

У гіппократівських трактатах з медицини, які датуються V ст. до Р.Х., слово phusis часто вказує на притаманну пацієнтові будову тіла, яка дається йому від народження. Це значення потроху розширюється у тих самих трактатах до власних характеристик істоти, до її первісного та оригінального, а отже нормального способу буття — це те, чим вона є «від народження», що є для неї вродженим, — або ще до матерії, з якої утворений якийсь орган, або зрештою до організму, як наслідку росту[54].

У Платона та Аристотеля phusis у родовому відмінку зрештою почне означати те, що ми називаємо природою якоїсь речі, її сутністю. Подекуди слово навіть втрачатиме будь-який сенс та зводитиметься до перифразу, наприклад у Платона phusis apeirou дорівнюватиме apeiron, «безконечному»[55].