Розділ «IV СВІТОВІ ВІЙНИ»

Оголошення виявилися пасткою. Незалежно від того, працювали вони на заводах чи в приватних будинках німців, молоді хлопці та дівчата все одно ставали невільниками, змушеними носити нашивку «OST», а німецька влада та чимала частина суспільства розглядала їх як недолюдей. Щойно звістки про експлуатацію в Німеччині досягли України, окупаційній владі стало дедалі важче виконувати щомісячні квоти — 40 тисяч українських робітників для Рейха: на людей почали влаштовувати облави й силою вивозити до Німеччини. У цілому за 1942–1943 роки близько 2,2 мільйона українців було затримано та відправлено до Німеччини. Багато з них померли від недоїдання, хвороб та бомбардувань союзниками військових заводів, де вони працювали. Ті, хто вижив і був звільнений червоноармійцями наприкінці 1944 і в перші місяці 1945 року (лише 120 тисяч осіб були зареєстровані наприкінці війни як переміщені особи), часто вважалися зрадниками, і частину з них переправили з німецьких концтаборів прямо до радянського ГУЛАГу. Україна була не єдиною частиною Радянського Союзу, де німці влаштовували експедиції за рабами, але, безперечно, була найбільшим місцем такого полювання. Мешканці України становили близько 80% усіх остарбайтерів, які були вивезені з окупованих територій Східної Європи до Німеччини протягом війни.

До літа 1943 року мало що залишилося від первісного німецького плану збудувати колоніальний рай для німецьких фермерів в Україні. Гітлер провів тут більшу частину літа й осені 1942 року. Німецькі інженери, використовуючи примусову працю радянських військовополонених, побудували його найвіддаленішу ставку на сході, під кодовою назвою «Вервольф», у сосновому лісі неподалік від Вінниці. Він також був там навесні 1943 року, але 15 вересня того ж року залишив «Вервольф» назавжди. Того дня він наказав своїм військам відступити до лінії оборони Дніпра. Але за тиждень радянські війська форсували Дніпро на північ від Києва, зробивши перший пролом у Східному валу Гітлера. Німці підірвуть усю підземну структуру «Вервольфа» перед відступом з цієї території навесні 1944 року.

Мрія про завоювання та «життєвий простір» скінчилася, але залишилися лиха, які вона випустила на волю. Україна стала кладовищем для мільйонів українців, росіян, євреїв і поляків, якщо порахувати тільки найбільш потерпілі етнічні групи. Голокост знищив більшу частину українського єврейства. Німецькі та менонітські поселенці Волині й півдня України, якщо радянські органи безпеки не депортували їх улітку 1941 року, тепер утікали разом із частинами вермахту. Польське населення Волині зазнало нападів українських націоналістів. Коли Червона армія почала наступ на Україну після перемоги Курської битви в липні 1943 року, радянські лідери зустріли зовсім іншу країну, ніж ту, яку вони залишили під час поспішного відступу влітку та восени 1941 року. Міста спорожніли, а промислові підприємства були повністю зруйновані.

Ті, хто вижив, зустрічали підрозділи Червоної армії як визволителів, але в радянських можновладців були сумніви щодо їхньої щирості. Люди, які вітали їх, змогли вижити під ворожим пануванням і досить довго прожили за межами радянського контролю, щоб сумніватися щодо сталінської системи. Православні віруючі звикли до єдиної свободи, яку їм приніс Гітлер, — свободи віросповідання. Ті, хто не надавав значення своєму етнічному походженню, стали зважати на нього, проживши під нацистською окупацією, коли життя та смерть часто залежали від етнічної належності. Усе це створювало загрозу для комуністичного режиму, який переміг. У травні 1944 року близько 200 тисяч кримських татар було звинувачено в співпраці з ворогом та примусово виселено до Центральної Азії. Мільйони українців просто фізично неможливо вивезти. Аж до 1980-х років радянські громадяни заповнювали анкети з питаннями про те, чи жили вони або їхні родичі на територіях, окупованих Німеччиною. Ці питання ішли відразу ж після питань про судимість людини.

Розділ 23

ПЕРЕМОЖЦІ

Шостого листопада 1943 року радянські війська визволили Київ від німців, що відступали. Сорокап’ятирічний генерал-лейтенант Микита Хрущов, політичний комісар 1-го Українського фронту — групи армій, що вступили в місто, — був на підйомі. Як партійний керівник України довоєнного часу, він добре знав місто та його околиці й тепер в’їздив до Києва дорогою, якою раніше їздив до своєї заміської резиденції. Хрущов побачив будівлі в центрі Києва неушкодженими — німці, на відміну від підрозділів НКВС, що відступали 1941 року, не намагалися підірвати їх, але місто було повністю покинутим, оскільки напередодні він наказав обстріляти його, щоб прискорити відступ німців.

Коли Хрущов у супроводі українських партійних лідерів підійшов до будівлі Оперного театру, що дивом вціліла після того, як восени 1941 року радянські агенти спробували її підірвати, він побачив, що до них з криками біжить якийсь чоловік. «Я єдиний єврей, який тут залишився! Я єдиний єврей у Києві, який ще живий!» — кричав чоловік. Хрущов спробував заспокоїти його й запитав, як той зміг врятуватися. «У мене дружина — українка, — відповів той. — Вона ховала мене на горищі, годувала й дбала про мене». Люди почали виходити зі своїх сховищ, і кілька хвилин по тому інший мешканець Києва, старий, з величезною бородою, обіймав і цілував Хрущова, який пізніше згадував, що був «дуже зворушений». Солдати режиму, якому багато хто влітку 1941 року бажав лише поразки, тепер повернулися рятівниками. Це було не стільки через те, що радянські солдати зробили після повернення, скільки через вчинки німців під час окупації. Саме ця обставина спричинила те, що бійців Червоної армії вітали не лише як переможців, а й як визволителів. Ті, хто думав інакше, у тому числі значна частина української інтелектуальної еліти, пішли з німцями.

Червона армія витратить наступний рік на звільнення решти українських територій від німецької окупації, але повний контроль над цими землями радянська влада отримає лише після остаточної перемоги союзницьких військ над Німеччиною в травні 1945 року. У червні цього ж року радянський уряд накреслить новий західний кордон України, приєднавши до СРСР не лише землі, що відійшли за пактом Молотова-Ріббентропа, а й Закарпаття, що належало міжвоєнній Чехословаччині. Це було правосуддя переможця в його характерно безкомпромісній радянській версії.

Микита Хрущов мріяв про повернення до Києва ще відтоді, як радянські війська втратили місто у вересні 1941 року. Навесні 1942 року, незабаром після того як Червона армія зупинила німців на підході до Москви, він підтримав ідею радянського контрнаступу в Україні для того, щоб захопити її стару столицю Харків і просунутися в напрямку Дніпропетровська. Наступ, що почався 12 травня 1942 року, дозволив радянським танковим з’єднанням прорвати лінію фронту й вийти за межі Харкова в степи Лівобережної України. Але коли війська рушили далі на південний захід, не зустрічаючи практично ніякого опору з боку німців, стало зрозуміло, що вони потрапили в пастку. Німці зімкнули ряди, створивши оточення, майже таке саме, як те, що його Червона армія пережила восени 1941 року. Хрущов просив Сталіна зупинити наступ, але той відмовився. У будь-якому випадку було запізно, щоб виправити ситуацію. У катастрофічній операції, що тривала 18 днів, Радянський Союз втратив 280 тисяч солдатів убитими, зниклими безвісти й полоненими. Коли Сталін запитав Хрущова, чи не є брехнею цифра 200 тисяч полонених, про яких повідомили німці, той відповів, що ці дані близькі до істини. Сталін звинуватив його в поразці, і лише присутність інших членів Політбюро в той момент, коли Сталін не дослухався до його поради й не зупинив уже приречену операцію, врятувала Хрущова від можливої кари.

Битва за Україну виявилася довгою й кривавою. Ситуація змінилася тільки після Сталінграда в лютому 1943 року, коли Червона армія розгромила мільйонну армію Німеччини та її союзників. Відразу ж після Сталінграда радянські війська продовжили наступ і відібрали в німців Курськ, Бєлгород та Харків. Але фельдмаршал Еріх фон Манштейн розпочав контрнаступ, повернувши Харків та Бєлгород і розбивши 52 радянські дивізії. Лише 23 серпня 1943 року, після перемоги в Курській битві, Червона армія змогла повернути собі Харків. Восьмого вересня радянські солдати підняли червоний прапор над містом Сталіно (колишня Юзівка та майбутній Донецьк). У наступні кілька місяців радянські війська звільнили решту Лівобережної України. Вони зробили чисельні проломи в Східному валу — оборонній лінії, що була споруджена Гітлером і мала зупинити радянський наступ на правому березі Дніпра. Червоній армії вдалося виставити більш ніж 2,5 мільйона солдатів проти близько 1,25 мільйона німців. Боротьба була запеклою: за найскромнішими оцінками, Радянський Союз втратив понад 1 мільйон убитими та пораненими, а німці — понад півмільйона. Втрати серед цивільного населення не підраховував ніхто. Вони були величезними.

Як партійний керівник окупованої німцями України Хрущов серйозно займався формуванням партизанських загонів у тилу німців. Нацистська окупаційна політика провокувала обурення, насильство і, зрештою, непокору, що кидали людей до лав опору. Хоча численні підпільні осередки існували в містах, природним середовищем для великих груп партизанів, які вели тривалу й виснажливу боротьбу проти окупантів, стала сільська місцевість. Ключовим чинником у русі опору була екологія. Оскільки степи були поганим прикриттям для бійців опору, вони воювали в лісах північної Київщини та Чернігівщини, лісах та болотах північної Волині та передгір’ях Карпат. Окрім місця проживання, партизанів об’єднував український патріотизм та ненависть до окупантів. Однак колишній радянсько-польський кордон та ідеологія розділяли їх. На захід від цього кордону партизанів очолювали націоналісти, у той час як на сході від нього переважали комуністи.

Зазвичай організацією комуністичного партизанського руху займалися радянські чекісти, які отримували накази та постачання від установи, що називалася Українським штабом партизанського руху й очолювалася генералом НКВС та була частиною Центрального штабу партизанського руху, розташованого в Москві. Один із найбільш відомих партизанських ватажків України, Сидір Ковпак, до війни очолював міську раду. Крім свого досвіду партизанського командира під час німецької окупації України 1918 року, він мав за плечима і школу НКВС, що готувала кадри для партизанської війни. Радянські партизани почали свою діяльність на початку 1942 року з нападів на німецькі частини в тилу та центри окупаційної адміністрації. З часом, коли Червона армія почала свій наступ на захід після Сталінградської битви, діяльність радянських партизанів зросла і в кількості, і в масштабі. Якщо 1942 року чисельність партизанів сягала 5 тисяч бійців, то до 1944 року ця цифра зросла вдесятеро.

Німці намагалися впоратися зі зростанням партизанського руху, що не лише кидав виклик їхньому пануванню над Україною, а й порушував військові комунікації та постачання боєприпасів, розв’язавши терор проти місцевого населення. Доходило до спалення сіл, що їх німці вважали під контролем партизанів або підозрювали в підтримці партизанського руху. Оскільки людських ресурсів самих німців не вистачало, їхня влада спиралася на поліцейські батальйони, набрані з місцевого населення. Їхні члени рідко ішли до поліції з ідеологічних міркувань. Часто до поліційних батальйонів входили колишні члени компартії та комсомолу, які прагнули уникнути переслідувань або навіть знищення окупаційною владою. Оскільки по обидва боки барикад були місцеві мешканці, то партизанська війна часто перетворювалася на жорстоку вендету, у якій рідні партизанів та поліцаїв платили найвищу ціну за вибір, зроблений їхніми родичами. Коли 1942 року хід війни повернувся не на користь німців, дедалі більше поліцаїв міняли сторону й переходили на бік партизанів. Часом було важко відрізнити колаборанта від бійця руху опору. Війна була тривалою, і дехто мав час змінити одну роль на іншу, і не один раз.

Після визволення Києва Хрущов відразу ж зайнявся справою реінтеграції колишніх радянських територій до складу Української Радянської Соціалістичної Республіки (Української PCP) та інкорпорації земель, що не контролювалися Радами до війни, до складу збільшеної республіки. Це виявилося довгим і важким завданням, що займе велику частину його часу та енергії. На початок 1944 року фронт просунувся на захід від Дніпра. До березня радянські війська відвоювали Правобережну Україну й перетнули довоєнний кордон, увійшовши до Румунії. У жовтні 1944 року Червона армія перетнула Карпати та здобула контроль над Закарпаттям, що офіційна пропаганда проголосила заключним актом возз’єднання українських земель. Не було й мови про те, аби повернути цю територію Угорщині або Чехословаччині. Більш ніж півмільйона червоноармійців загинули в битві за Західну Україну.

«Щойно ми виштовхали німців на захід, ми зустрілися зі старими ворогами — українськими націоналістами», — згадував Хрущов, описуючи свої зусилля з реінкорпорації західноукраїнських земель до складу Радянської України в 1944–1945 роках. Радянська влада часто називала цих націоналістів спільним терміном «бандерівці», з огляду на загальний контроль фракції ОУН під проводом Степана Бандери над націоналістичними повстанцями. Зрештою цей термін став використовуватися для позначення всіх, хто воював у складі Української повстанської армії (УПА), контрольованої послідовниками Бандери. Назва була обманливою з багатьох причин. По-перше, не всі бійці УПА поділяли націоналістичну ідеологію або належали до ОУН. По-друге, сам Бандера вже не повернувся в Україну після арешту німцями влітку 1941 року й не був причетний до оперативного управління військами, які називались його ім’ям. Він став символічним лідером і завжди відсутнім «батьком нації», який провів більшу частину війни в німецькому ув’язненні, а потім жив в еміграції в Західній Німеччині.

Українська повстанська армія, яка налічувала близько 100 тисяч бійців під час свого піднесення влітку 1944 року, билася за радянською лінією фронту, порушуючи комунікації Червоної армії та атакуючи частини, що перебували далі від фронту. Серед низки командирів, які очолювали повстанців, найбільш відомим був Роман Шухевич, колишній командир батальйону «Нахтігаль». Як і Шухевич, багато командирів УПА пройшли німецький вишкіл, який отримали як члени допоміжних поліцейських підрозділів. Вони полишили ці підрозділи зі зброєю в руках на початку 1943 року. Хоча вони й вважали німців своїм головним ворогом, 1943 року УПА в основному воювала проти польських повстанців. Довга історія українсько-польської ворожнечі на Волині та в Галичині, посилена взаємними підозрами у злих намірах, навесні та влітку 1943 року призвела до масових етнічних чисток, що включали спалювання сіл та масові вбивства мешканців.

Прибуття на Волинь радянських партизанів на чолі з Ковпаком невдовзі після радянської перемоги під Сталінградом зумовило українсько-польський конфлікт. Ковпаківці одержали підтримку з боку частини польських поселенців на Волині, які розглядали червоних партизан як потенційного союзника в боротьбі проти загонів УПА. Українські та польські історики досі сперечаються, чи санкціонувало керівництво УПА напади своїх підрозділів на польські села, а якщо так, то на якому рівні. Однак немає сумнівів, що більшість жертв етнічних чисток становили саме поляки. Кількість українців, які загинули внаслідок акцій поляків у Галичині та Волині, за оцінками істориків, коливається від 15 до 30 тисяч осіб, у той час як втрати поляків оцінюються як 60–90 тисяч (тобто в 3–4 рази більше). Події на Волині залишаються болючою темою україно-польських відносин. Багато хто з польських політиків та істориків говорить про «волинську різню» як акт етнічних чисток або навіть геноциду. Українська сторона наголошує на подібних діях польських повстанців на територіях, де українці становили меншину. Німці, хоча й вітали українсько-польську війну в себе в тилу, іноді забезпечуючи сторони конфлікту зброєю. Їм були вигідні операції УПА проти наступу Червоної армії.

Серед серйозних успіхів УПА було вбивство провідного радянського воєначальника, командувача Першого українського фронту генерала Миколи Ватутіна. Двадцять дев’ятого лютого 1944 року бійці УПА влаштували засідку й поранили Ватутіна, коли той повертався із зустрічі зі своїми підлеглими в Рівному, колишній столиці рейхскомісаріату «Україна».

Він помер у Києві в середині квітня. Хрущов, який був присутній на похороні Ватутіна, поховав свого друга в урядовому кварталі Києва. Після війни він установив йому пам’ятник із написом «Генералові Ватутіну від українського народу». Хрущов вважав, що цей напис розлютить українських націоналістів, але партійне керівництво в Москві сприйняло цей напис як прояв того самого українського націоналізму. Хрущов звернувся безпосередньо до Сталіна, який дозволив йому втілити його початковий задум. Цей напис українською мовою був викарбуваний на пам’ятнику, що був споруджений 1948 року й досі стоїть у центрі Києва як одне з багатьох нагадувань про складність української історії та пам’яті про Другу світову війну.