Розділ «IV СВІТОВІ ВІЙНИ»

Під час Другої світової війни українці виступали по різні сторони конфлікту. Абсолютна більшість воювала в лавах Радянської армії. До її лав було мобілізовано понад 7 мільйонів українців різних національностей — кожен п’ятий або шостий радянський солдат походив з України. Понад 3,5 мільйона було призвано на початку війни та приблизно стільки ж під час неї. Багато солдатів, які пережили німецький наступ та полон 1941 року, були відпущені німцями до своїх родин, а потім схоплені та «призвані» на військову службу радянськими військовими відразу ж після того, як Червона армія повернула ті регіони, де вони жили. Вони стали відомі російською мовою як «чернопиджачники» («чорносвитники»), оскільки більшість із них було кинуто в бій відразу ж після призову — без належного обмундирування, підготовки, боєприпасів або навіть зброї. Оскільки ці люди перебували під німецькою окупацією, військове командування розглядало їх як зрадників і вважало, що вони не являють собою цінності. Більшість «чорносвитників» загинула в боях на околицях своїх міст і сіл за кілька днів після довгоочікуваного «визволення».

У той час як радянські командири не коливалися набирати українців у військо й кидати їх у бій, німці довго відмовлялися набирати регулярні частини з місцевого населення. Однак вони вітали їх використання як допоміжної сили — Hilfswillige (добровільних помічників), або хіві. За деякими оцінками, до складу допоміжних підрозділів хіві вступив 1 мільйон колишніх радянських громадян, серед яких українці та вихідці з України становили приблизно чверть. Ситуація змінилася після Сталінграда, коли німці стали відчувати дефіцит людських ресурсів. Новостворені ненімецькі підрозділи потрапили під прямий нагляд Гіммлера і стали частиною Ваффен-СС — військового крила СС (Schutzstaffel[36]). Серед дивізій Ваффен-СС були підрозділи, набрані майже з кожної європейської національності, у тому числі французів, шведів, росіян та українців. Близько 20 тисяч українців служили протягом війни в 14-й гренадерській дивізії Ваффен-СС, відомій як дивізія «Галичина».

Німецький губернатор дистрикту «Галичина» Отто фон Вехтер пропагував ідею створення дивізії. Уродженець Відня, Вехтер грав у стару австрійську гру, підтримуючи українців проти поляків, і під час його правління спостерігалося збільшення кількості українських шкіл у дистрикті. Він заборонив політичні організації та полював на агентів ОУН, але терпимо ставився до українських благодійних, культурних і навіть академічних установ, що разюче відрізняло Галичину від інших частин України. Вехтер вважав, що українці достатньо лояльні, щоб довірити їм зброю. Однак у Берліні багато хто сумнівався у їхньому расовому статусі. Зрештою керівництво вирішило назвати дивізію галицькою, а не українською, вважаючи галичан, як колишніх австрійських підданих, більш «цивілізованою» та надійною групою, ніж українців у цілому. Берлін не лише поділив Україну за старим російсько-австрійським кордоном, а й також проводив політику щодо різних частин країни, наслідуючи австрійські зразки. Було вирішено, що дивізія складатиметься лише з галичан, а її назва й символи не матимуть жодного стосунку до України й українців.

Набір добровольців до дивізії, що був оголошений у квітні 1943 року, відразу ж спричинив розкол у націоналістичному підпіллі: фракція Бандери виступала категорично проти, а прихильники Мельника підтримали ініціативи. Думки провідних українських суспільних лідерів, у тому числі єпископів католицької церкви, також розділилися. Ті, хто підтримував формування дивізії, мислили в термінах австрійської Галичини, так само як і німці, які вирішили її створити. Ще 1918 року існування українського легіону в австрійській армії дозволило українцям підготувати кадри та здобути зброю, а потім скористатися ними у війні за незалежність. Багато хто в українській громаді вважав, що ця історія може повторитися. Мало хто був задоволений німецьким пануванням в Україні, ще менше поділяли нацистську ідеологію, і ніхто не вірив у майбутнє Німеччини після Сталінграда та Курська. Крім тверезого розрахунку, українських окупаційних політиків та німецьку владу об’єднував тільки загальний антикомунізм.

За підтримки українських провідників набір до дивізії, представлений українській молоді як альтернатива переходу до лісу та приєднання до УПА або залишення під радянською окупацією, здавався меншим злом для батьків, які посилали своїх синів у її лави. Невдовзі більшість із них матиме підстави пошкодувати про свій вибір. Дивізія, що була вишколена та очолена німецькими офіцерами, отримала своє бойове хрещення в липні 1944 року біля галицького містечка Броди. Це було і хрещення, і поминки. Радянські війська оточили дивізію «Галичина» разом із сімома іншими німецькими дивізіями. Загальні втрати становили майже 38 тисяч осіб, 17 тисяч потрапили в полон. Дивізію «Галичина», чисельність якої сягала близько 11 тисяч осіб, фактично було знищено: лише близько 1500 осіб вдалося втекти. Битва під Бродами стала кінцем дивізії як бойової одиниці. Того ж року, поповнивши новобранцями, її відправили спочатку до Словаччини, а потім до Югославії боротися з комуністичними партизанами. Там історія повторилася у вигляді фарсу, якщо не трагедії: старі спогади 1918 року про участь українських підрозділів в австрійській формі, що забезпечували незалежність України, поступилися місцем реаліям 1944 року, коли українці з нацистською свастикою на мундирах придушували хай і комуністичні, але визвольні рухи братів-слов’ян.

Двадцять сьомого липня 1944 року Червона армія знову взяла Львів. Захоплення цього міста й Західної України поставило Микиту Хрущова та партійне керівництво Радянської України перед новими викликами. Головною проблемою Львова була можливість формування тут польської міської адміністрації, що оголосила б вірність польському уряду у вигнанні, що перебував у Лондоні. Хрущов кинувся до міста, залишеного німцями, які відступали. «Ми боялися, що там можуть виникнути місцеві органи, які будуть вороже ставитися до радянської влади, — згадував він. — Ми повинні були діяти швидко, щоб поставити своїх людей на чолі міста. І ми це зробили». 1944 року Львів був здебільшого польським містом, що було оточене переважно українською сільською людністю. Він став яблуком розбрату між Сталіним з одного боку та польським урядом у вигнанні, який підтримували західні союзники, з іншого. Призначення Хрущовим радянської адміністрації означало, що Сталін не збирається примирятися зі сподіваннями поляків на утримання міста. За два дні до захоплення Львова Сталін залякав членів Польського комітету національного визволення — комуністичного уряду, створеного Москвою для заміни польського уряду у вигнанні, — і змусив погодитися на майбутні кордони Польської держави, що приблизно відповідали б лінії за пактом Молотова-Ріббентропа 1939 року й залишали б Львів по радянський бік кордону. Лист, що його Сталін отримав від Хрущова кількома днями раніше, допоміг йому в цьому. Український партійний керівник хотів приєднати до своєї республіки не лише Львів та інші землі на захід від лінії Молотова-Ріббентропа, а й місто Холм (Хелм), розташоване в регіоні, населеному переважно українцями (звідти походила дружина Хрущова Ніна Кухарчук). Сталін пригрозив своїм польським підлеглим, посилаючись на Хрущова, і давши їм зрозуміти, що якщо вони не згодні відмовитися від Львова, то він наполягатиме й на передачі Холма. Вони поступилися, взявши Холм і відмовившись від претензій на галицьку столицю. Холм, захоплений Червоною армією 23 липня, став першим місцем перебування залежного від Москви польського уряду.

У вересні 1944 року польський уряд, у якому переважали комуністи, та адміністрація Радянської України на чолі з Хрущовим підписали угоду про новий кордон та обмін населенням, спрямований на те, аби зробити кордони не лише політичними, а й етнічними. Ідея угоди була досить проста: поляки мали переселитися у райони на захід від лінії Молотова-Ріббентропа, у той час як українці мали перебратися на схід від цієї ж лінії. Сталін був готовий рухати не тільки кордони, а й народи для того, щоб закріпити назавжди нові поділи, позбутися меншин і тим самим запобігти будь-якій можливості виникнення рухів за «возз’єднання» із Заходом нових радянських територій.

У лютому 1945 року, коли президент США Франклін Делано Рузвельт та прем’єр-міністр Великобританії Вінстон Черчилль приїхали до Ялти в Криму, щоб обговорити зі Сталіним майбутнє повоєнного світу, радянський лідер наполіг на новому кордоні між Радянським Союзом та Польщею за лінією Молотова-Ріббентропа. Західні лідери погодилися, надавши легітимності переміщенню населення, що вже відбулося. Також Сталін ужив заходів, щоб Україна та Білорусь зі своїми новими західними кордонами стали членами Організації Об’єднаних Націй, додатково узаконивши радянські територіальні придбання. Улітку 1945 року, після розгрому Німеччини, Потсдамська конференція, де знову фігурували Сполучені Штати, Британія та Радянський Союз, задовольнила вимогу Сталіна передати Польщі колишні німецькі землі на заході як компенсацію за території, втрачені на сході. Москва вигнала понад 7,5 мільйона етнічних німців з територій нової Польської держави, звільнивши місце для поляків, які переселилися зі сходу. Радянські урядовці почали вивозити поляків на захід ще до того, як Червона армія захопила східні німецькі території. Тому у вересні 1944 року польські мешканці Львова, яким запропонували переїхати до Бреслава (польською Вроцлав), були тимчасово «припарковані» у колишньому нацистському концтаборі Майданек неподалік від Любліна. Лише пізніше вони прибули до кінцевого пункту призначення на колишній німецькій території.

З огляду на відкриту війну між українським і польським підпіллям та етнічні чистки, які його супроводжували, багато поляків і українців дійсно були більш ніж готові покинути свої будинки та врятувати хоча б своє життя, якщо не майно. Але частина відмовлялася переїздити. Втім, це не мало великого значення. Сталін та його польські підлеглі готові були максимально скористатися досвідом НКВС, набутим під час масових депортацій воєнного часу для того, щоб досягти своєї мети створення держави, вільної від меншин. Радянська влада називала депортаційну кампанію «репатріацією». «Патріас» («батьківщина») в цьому випадку була умовною, оскільки депортовані не поверталися додому, а залишали свої землі. На захід від лінії Молотова-Ріббентропа лише з України було «репатрійовано» близько 780 тисяч поляків. Приблизно ту саму кількість було вивезено з Литви та Білорусі на територію нової Польської держави. До числа депортованих потрапили й близько 100 тисяч євреїв, яким вдалося вижити під час Голокосту в Радянському Союзі. Більшість із цих переселенців опинилася на німецьких землях, переданих Польщі Сталіним за вимушеної згоди західних лідерів.

Якщо поляки та євреї їхали на захід, українці прямували на схід. Протягом двох років, з 1944 до 1946-го, з територій західніше від лінії Молотова-Ріббентропа до Української PCP було депортовано близько півмільйона українців. Приблизно в той самий час близько 180 тисяч українців із Західної України було заарештовано та депортовано до Сибіру і внутрішніх районів СРСР за справжню або вигадану співпрацю з націоналістичним підпіллям. Ще 76 тисяч українців депортували в жовтні 1947 року. Депортації були спрямовані головним чином на те, щоб приборкати опір бійців УПА, що тривав у Західній Україні ще довгий час після закінчення війни. Пізніше Микита Хрущов заявляв, що Сталін готувався депортувати на схід усіх українців, але їх було надто багато.

Польська комуністична влада не мала таких обмежень. 1947 року під час операції під кодовою назвою «Вісла» вона депортувала з своїх південно-східних кордонів майже всіх українців, що ще залишалися у Польщі (загалом 140 тисяч чоловіків, жінок та дітей), і замінила їх на етнічних поляків. Депортованих вигнали з будинків та переселили на колишні німецькі землі в Західній та Північній Польщі. Строкате польсько-українське прикордоння, з етнічно та релігійно змішаним населенням, ставало чітким радянсько-польським кордоном, з поляками з одного боку та українцями з іншого. Сама ж Україна, яка більшу частину своєї історії була багатоетнічною територією, перетворювалася на українсько-російський кондомініум внаслідок знищення євреїв і депортації поляків та німців.

Сталін переміщував населення не для того, щоб сподобатися націоналістам, а щоб побороти націоналізм і зцементувати свій контроль над кордонами. Він запечатував нові кордони не лише за допомогою демаркаційних ліній та прикордонників, а й за допомогою нескінченних кампаній проти капіталістичного Заходу, зачиняючи українську браму до Європи більш щільно, ніж будь-коли в історії. Реалії нацистської окупації України розбили мрії української інтелігенції про приєднання до Європи. Європа, яку німці принесли в Україну, прийшла у формі колоніальної імперії, зумовленої поняттями раси, експлуатації та знищення «недолюдей» (унтерменшів). Ради використали це недавнє розчарування в Заході, щоб підтримувати пропаганду часів «холодної війни». Протягом багатьох років вони пов’язуватимуть український націоналізм з німецьким фашизмом, постійно називаючи українських повстанців «німецько-українськими націоналістами».

Радянський режим також намагався стерти багатовікові культурні кордони. У березні 1946 року НКВС, діючи через своїх агентів, скликав спеціальний собор Української греко-католицької церкви, учасники якого були змушені розпустити свою церкву та приєднатися до Російської православної церкви. Собор відбувався за відсутності єпископів, яких НКВС заарештував за рік до того. Рішення зруйнувати церкву виникло відразу ж після Ялтинської конференції і було проведене в межах кордонів, визначених на зустрічі «великої трійці». Оскільки Закарпаття ще не увійшло офіційно до складу Радянської України, тамтешній греко-католицькій церкві дозволили проіснувати ще протягом трьох років, доки не знищили з початком «холодної війни» 1949-го. Ради підозрювали всю католицьку церкву у виконанні наказів Ватикану та західних держав. Усі інституційні, релігійні та культурні зв’язки із Заходом мали бути розірвані, зруйнувавши тим самим інституцію, що довго слугувала мостом між католицьким Заходом та православним Сходом. У наступні кілька років понад 5 мільйонів українських католиків стали номінально православними.

До 1945 року Радянський Союз, використовуючи свою військову силу, пересунув свої кордони в глиб Центрально-Східної Європи. Радянські керівники скористалися гаслами українського націоналізму, номінально розширивши Українську республіку, а фактично Радянський Союз шляхом приєднання до неї польських, чехословацьких та румунських територій, традиційно населених українцями.

Ці територіальні придбання поставили радянську владу в Україні перед новими викликами. Отримавши населені здебільшого українцями території колишньої Австро-Угорщини, на які в міжвоєнний період претендували Польща, Румунія та Чехословаччина, Сталін приніс у Радянську Україну добре розвинені традиції автономії, парламентської демократії, національної та громадської самоорганізації, що були відсутні в східноукраїнських землях. Також радянський режим зіткнувся з новою ідеологічною загрозою — радикальним націоналізмом, представленим добре організованою політичною структурою з власною військовою партизанською силою — Українською повстанською армією.

Щоб досягти повної інкорпорації цих територій, у тому числі їхньої економічної, соціальної та культурної інтеграції до УРСР та СРСР, знадобляться десятиліття. Москві треба було для початку розправитися зі збройним спротивом — процес, який забрав значні ресурси, завершився тільки в 1950-ті роки. Щоб стати повністю радянськими, ці землі повинні були пройти колективізацію та індустріалізацію, а тамтешня молодь — індоктринована за взірцями радянського марксизму. Але навіть з плином часу історичні зв’язки між новопридбаними радянськими територіями і Центральною та Західною Європою не припинять свого існування. Переміщення кордонів СРСР на захід перетворило ці раніше не радянські частини України на внутрішнє прикордоння, де режим десятиліттями проводив політику, відмінну від тої, що була в решті України.

Нова влада використала українську карту не лише для того, щоб узаконити своє панування в регіоні, а й для того, щоб радянізувати його. Москва повернулася до українізаційної політики 1920-х років, пропонуючи регіону можливість приєднатися до радянського суспільства через українізацію політичного та культурного життя. Та режим зволікав з інтеграцією місцевих кадрів, яким не довіряв, і тому сюди присилали на керівні посади українців зі східної та центральної частин республіки. Це затримувало повну інтеграцію регіону. У той же час пропозиція української культури в обмін на політичну лояльність допомогла уповільнити русифікацію в інших частинах України. Ця політика державної толеранції щодо української мови та культури в поєднанні з історичною традицією високої національної мобілізації в межах Австро-Угорщини, а потім Польщі, а також спогади про націоналістичний повстанський рух перетворять Західну Україну, особливо Галичину, на новий український П’ємонт.