Розділ «IV СВІТОВІ ВІЙНИ»

Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності

Польський уряд зробив усе можливе, щоб ізолювати Волинь від «шкідливого» впливу галицького націоналізму. Він запровадив так званий сокальський кордон, за назвою містечка на кордоні між Галичиною та Волинню, щоб обмежити розширення діяльності українських галицьких інституцій на Волинь. Українській греко-католицькій церкві було заборонено проводити місійну роботу на Волині, Поліссі, Підляшші або Холмщині, а тамтешні греко-католики були підпорядковані польській римо-католицькій церкві. У землях на північ від «сокальського кордону» уряд заборонив діяльність осередків товариства «Просвіта» та обмежив поширення літератури з Галичини. Особливих зусиль він доклав, щоб запобігти створенню мережі осередків ОУН на Волині.

Одним із найбільших прихильників та втілювачем «сокальського кордону» в життя був Генрик Юзевський, колишній міністр внутрішніх справ Польщі та воєвода, або губернатор Волині в 1928–1938 роках. Етнічний поляк, який народився та отримав освіту в Києві, Юзевський обіймав посаду заступника міністра внутрішніх справ в українському уряді Симона Петлюри. Він став адвокатом альянсу Петлюра-Пілсудський 1921 року і, як голова канцелярії Пілсудського та міністерства внутрішніх справ, захищав справу польсько-українського примирення. Він вважав таку перспективу реалістичною, якщо Волинь буде захищено від руйнівних впливів Галичини. Юзевський працював у тісному контакті з «хорошими українцями», представниками петлюрівської еміграції в Польщі — його колишніми товаришами по зброї з Наддніпрянської України, — щоб виплекати версію українського націоналізму, лояльного до Польщі. Він підтримував православну церкву, незалежну від Москви, під юрисдикцією варшавського митрополита й константинопольського патріарха, а також поміркованих українських політиків на парламентських виборах. Серед них був племінник Петлюри Степан Скрипник, депутат польського сейму та майбутній православний єпископ і митрополит, який стане патріархом незалежної від Москви Української православної церкви після здобуття Україною незалежності 1991 року.

Але націоналістичні та патріотичні антипольські ідеї потрапляли на Волинь не лише з Галичини від членів ОУН, а й з Радянської України через прихильників Комуністичної партії Західної України (КПЗУ). Останні були значно численнішими за перших. У середині 1930-х років КПЗУ налічувала близько 1600 членів, а ОУН — 800. Обидві групи пропонували українським селянам ідеологічний продукт, що поєднував у собі соціальну та національну революцію. Наприкінці 1930-х років влада посилила репресії проти комуністів та націоналістів, знову провівши набагато більше арештів серед комуністів: поліція затримала близько 3000 прихильників комуністичних організацій і близько 700 націоналістів.

Юзевський прагнув протидіяти радянським впливам, намагаючись закрити польсько-радянський кордон від проникнення більшовиків та придушити прорадянські селянські повстання, але він також знайшов натхнення у радянській українізації і прагнув перетворити Волинь на «український П’ємонт». Відійшовши від принципів освітньої політики, яку польський уряд проводив у Галичині, Юзевський підтримав створення українських шкіл на Волині. Він також допоміг зробити українську мову обов’язковим предметом у двомовних польсько-українських школах. Волинський експеримент завершився 1938 року після відставки Юзевського з посади губернатора та загальної зміни ставлення польського уряду до національних меншин після смерті Пілсудського 1935 року. Незважаючи на всі свої зусилля, Юзевський не зміг зупинити поширення націоналістичних ідей на Волині. Його терпимість до української мови та самосвідомості допомогла перетворити провінцію, що до 1914 року була під сильним впливом російських імперіалістичних течій, на твердиню українського націоналізму з потужними антипольськими обертонами.

Націоналістам та комуністам вдавалося перетинати як внутрішні бар’єри (наприклад, «сокальський кордон» у Польщі), так і міжнародні, представлені кордонами держав міжвоєнного періоду. Ситуація з українцями в міжвоєнній Румунії свідчить саме про це — здатність ідеологій та культур перетинати міжнародні кордони. Там проживало близько мільйона українців, які мешкали в Північній Буковині, Південній Бессарабії та Мармарощині. Як і Польща в цей період, Румунія варіювала свою політику стосовно різних груп українців. Румунський уряд привітно приймав колишніх ветеранів армії Петлюри й дозволив українські школи в Південній Бессарабії, що раніше була під владою Росії. Щодо колишніх австрійських територій, з їхнім високим рівнем етнічної мобілізації, офіційна політика була зовсім іншою. У колишній австрійській Північній Буковині румунський режим, що дедалі більше набував рис диктатури, запровадив обмеження на культурну та політичну діяльність українців, жорсткіші за ті, які запровадила польська влада в Галичині. Окрім аграрної реформи, що сприяла переселенню румунів та отриманню ними землі за рахунок українських селян, уряд здійснив культурну румунізацію українців, розглядаючи їх як румунів, які чомусь забули рідну мову. Румунська стала єдиною мовою управління та освіти в Північній Буковині, і навіть православну літургію мали служити румунською замість церковнослов’янської мови.

Румунський режим був, м’яко кажучи, непопулярним серед українців, які шукали альтернативні ідеології та політичні партії, що представляли б їхні інтереси. Якщо Південна Бессарабія була більш відкритою для комуністичної пропаганди, то Північна Буковина стала родючим ґрунтом для поширення націоналістичних ідей. Націонал-демократи, найбільша українська політична партія в Північній Буковині, намагалися розвивати культурні організації та відстоювати інтереси українського населення в парламенті. Вони мали певний успіх наприкінці 1920-х, але не могли змінити політику уряду в цілому. Це відчинило двері більш радикальним групам, у тому числі членам ОУН, які 1934 року сформували свій перший осередок у Північній Буковині. Націоналісти, більшість з яких були студентами, швидко стали популярними в Бессарабії та Мармарощині й видавали власну газету «Свобода», що мала 7 тисяч передплатників напередодні її заборони румунською владу 1937 року. Репресивні заходи проти націоналістів, запроваджені того року, змусили їх піти в підпілля, де організація зустріла початок Другої світової війни.

У 1920-ті й на початку 1930-х років комуністи виявилися більш ефективними, ніж націоналісти, перетнувши ще один європейський кордон — у Чехословаччині. Розпад колишньої монархії Габсбургів застав приблизно півмільйона українців у Закарпатті, що належало до угорської частини імперії у той момент, коли вони ще не встигли вирішити, ким вони є — росіянами, українцями чи окремою етнічною групою під назвою «русини». Закарпатці зустрілися з тим самим вибором, що й галицькі русини у другій половині XIX століття, але тут цей процес вимагав набагато більше часу й зусиль. 1919 року регіон добровільно приєднався до новоствореної панслов’янської держави — Чехословаччини, де дістав назву «Підкарпатська Русь». Чехословацький уряд, хоча й ставився спочатку нейтрально до питання місцевої ідентичності, у кінцевому підсумку підтримав розвиток політично нейтральної русинської орієнтації. Це був крок уперед у порівнянні з австро-угорськими часами, коли Будапешт намагався мадяризувати місцеве населення. Прага також підтримувала економічний розвиток регіону, що являв собою сільську глибинку, даючи лише 2% загальнонаціонального промислового виробництва. Однак, як і Польща та Румунія, чехословацький уряд надавав більшість адміністративних посад у регіоні не українцям, а етнічним чехам та словакам і підтримував програму переселення до регіону, передаючи чимало земель колоністам.

При всьому цьому Чехословаччина була єдиною східноєвропейською країною міжвоєнного періоду, що не лише декларувала демократичні цінності, а й намагалася діяти згідно з ними. У випадку із Закарпаттям це означало вільні та справедливі вибори. З огляду на складну економічну ситуацію в регіоні, земельний голод серед селян і відповідне зростання соціальної напруженості, основну користь від демократичних свобод, наданих Прагою, здобули комуністичні й ліворадикальні партії: 1924 року комуністи отримали 40% голосів. Національний рух в Закарпатті був безнадійно розколотим. Прихильники трьох альтернативних версій української національної ідентичності — русофільської, українофільської і русинської — конкурували один з одним. Найсильнішими були русофільський та українофільський напрямки. Проукраїнське товариство «Просвіта» мало в регіоні 96 читалень, у той час як русофільське товариство імені Духновича — 192. Православна церква перебувала в руках русофілів, а українофіли намагалися взяти під контроль греко-католицьку церкву, традиційно доміновану проугорськими елементами. Новітня українська самосвідомість запізно прийшла на Закарпаття, але в 1920-ті роки саме вона стала найдинамічнішою політичною силою в регіоні, пов’язавши його з іншими українськими територіями — згуртованими проектом будівництва модерної української нації.

З усіх режимів, що контролювали українські землі в міжвоєнний період, лише комуністична влада в Москві дозволила надати українському національному проекту певну форму державності й підтримала розвиток української культури. Комуністичний проект українського національного будівництва мав широкий відгук як у Радянській Україні, так і в сусідніх східноєвропейських країнах з великими українськими громадами. Але націонал-комунізм як засіб вирішення українського питання зіткнувся з серйозними перешкодами на своєму шляху. У Східній Європі прихильники комуністичної України зустріли безліч перешкод: антикомуністичну, а також антиукраїнську політику місцевих урядів; опозицію основних українських партій, що шукали modus vivendi з існуючими режимами; і зростаючу конкуренцію з боку радикальної націоналістичної ідеології. Але головна причина провалу націонал-комунізму лежала в драматичних змінах у радянській політиці, що сталися в 1930-ті роки. Вони перетворили Радянську Україну, яку колись вважали «комуністичним П’ємонтом», на «комуністичні Помпеї»: виверження сталінського політичного вулкана незабаром перетворило на попіл надії, які українські національні будівники плекали щодо революційного режиму в Москві.

Розділ 21

СТАЛІНСЬКА ФОРТЕЦЯ

Двадцять першого грудня 1929 року Йосип Сталін святкував свій 50-й день народження. Ця подія відзначалася на державному рівні, не залишивши жодних сумнівів у Радянському Союзі чи за кордоном у тому, що після майже 10-річної боротьби між наступниками Володимира Леніна з’явився новий верховний лідер. За роки, що передували його тріумфу, Сталін перетворив другорядну посаду генерального секретаря партії на найвпливовішу в країні, використавши партійну машину для того, щоб узяти під контроль уряд та його репресивний апарат, представлений Об’єднаним державним політичним управлінням (ОДПУ) — такий собі евфемізм для позначення таємної поліції.

Ще ніколи до того в мирний час не залежало так багато від думок, дій та примх однієї особи. За своєю владою та впливом Сталін перевершив Леніна та кожного з його імперських попередників, у тому числі Петра І. Хоча було б помилкою пояснювати все, що відбувалося в Радянському Союзі, вказуючи лише на Сталіна (часто він лише реагував на події замість того, щоб їх ініціювати), немає сумнівів у тому, що Сталін та вузьке коло його помічників ухвалювали всі найважливі рішення того періоду. Більшість із цих помічників були під враженням влади й інтелекту Сталіна; з часом вони стали побоюватися піднімати голос усупереч думці свого лідера, чий культ особи неухильно зростав протягом 1930-х років. У їхніх очах Сталін був найкращою надією на виживання революційного режиму, який, як вони вважали, був зовні обложений капіталістичним Заходом, а всередині — загрожений селянством, яке становило більшість населення та мало, на їхню думку, дрібнобуржуазний менталітет.

У спеціальному випуску газети «Правда», що був виданий з нагоди ювілею Сталіна, численні статті, написані його вірними помічниками, прославляли його не лише як продовжувача справи, започаткованої Карлом Марксом, Фрідріхом Енгельсом і Володимиром Леніним, а й як «організатора та вождя соціалістичної індустріалізації та колективізації». Перший термін — «соціалістична індустріалізація» — стосувався промислової революції радянського типу, фінансованої урядом державної програми, що мала на меті здійснити революційне зростання промислового виробництва. Причому пріоритет надавався авторам програм розвитку важкої промисловості, виробництву електроенергії та машинобудуванню. Другий термін — «колективізація» — означав створення керованих державою колективних господарств, зібраних з земельних ділянок, що були роздані селянам, щоб забезпечити підтримку більшовицької справи під час та після революційних війн. Реалізація обох цих програм наприкінці 1920-х років фактично означала кінець нової економічної політики, що обмежувала державний контроль до провідних галузей економіки й дозволяла елементи ринкової економіки в сільському господарстві, легкій промисловості, а також сфері послуг.

Радянське керівництво вважало програми індустріалізації та колективізації в поєднанні з культурною революцією (набір стратегій, призначених для підготовки нового покоління кадрів для заміни старого управлінського та бюрократичного класу) найкращим засобом забезпечення виживання комуністичного режиму у ворожому капіталістичному оточенні. Ці три програми були ключовими елементами більшовицького плану перетворення традиційного аграрного суспільства на сучасну індустріальну державу з пролетаріатом, який мав замінити селянство як найбільш чисельний клас. Протягом 1920-х років радянські лідери сперечалися про те, з якою швидкістю має втілюватися їхня концепція. Уже на ранньому етапі стало ясно, що вони можуть фінансувати індустріалізацію лише зсередини (Захід не бажав фінансувати країну, що прагнула світової революції), і єдиним внутрішнім джерелом так званого соціалістичного накопичення капіталу було сільське господарство, іншими словами, селянство. Спочатку Сталін виступав за «природну», еволюційну індустріалізацію, але потім змінив позицію і став наполягати на швидкій економічній та соціальній трансформації.

Кремль розглядав Україну, другу за кількістю населення радянську республіку, що становила понад 2% території та близько 20% населення СРСР, і як джерело коштів для індустріалізації, враховуючи обсяги її сільськогосподарського виробництва та потенціал, і як територію для вкладення коштів, враховуючи вже існуючий промисловий потенціал на сході та півдні республіки. Але в умовах повного контролю центру над ресурсами українське керівництво повинно було лобіювати в Москві вкладення капіталу, вилученого з українських сіл, в українські міста. Україна мала відносні успіхи під час першого п’ятирічного плану (1928–1932), отримавши близько 20% усіх інвестицій, що відповідало її частці в загальній чисельності населення Радянського Союзу. Але після 1932 року вона відчула себе обділеною, бо ресурси на індустріалізацію спрямували до Уралу та Сибіру, вглиб на схід, подалі від небезпечного кордону з Польщею. Більша частина коштів, асигнованих Україні, пішла до традиційних промислових регіонів південного сходу, далі від кордону. Правий берег Дніпра залишився сільськогосподарським регіоном — більшість коштів, спрямованих туди, пішли на будівництво оборонних ліній для Червоної армії.

Безперечно, найбільшим будівельним проектом, запущеним в Україні під час першого п’ятирічного плану, був Дніпрогес — дніпровська гребля та електростанція, побудована просто за дніпровськими порогами. Місце було вибрано недалеко від міста Олександрівська, перейменованого 1921 року на Запоріжжя — нагадування про козацьке минуле регіону та визнання важливості козацького міфу в революційні роки. З колись маленького сонного містечка Запоріжжя перетворилося на великий промисловий центр з металургійними комплексами, що виросли навколо електростанції — важливого постачальника електроенергії для промислового Донбасу та Криворіжжя. Окрім сприяння виробництву електрики, гребля вирішила важливу проблему, що ускладнювала економічний розвиток регіону, збільшивши глибину Дніпра достатньо, щоб потопити під водою пороги та зробити річку зручною для судноплавства. Дніпрогес став загальносоюзним символом першої радянської п’ятирічки, у той час як населення Запоріжжя зросло більш ніж учетверо протягом десятиліття, збільшившись з 55 тисяч осіб 1926 року до 243 тисяч 1937 року.

Як і більшість марксистів свого часу, Ленін вірив у перетворюючу силу технології й одного разу офіційно оголосив, що комунізм — це радянська влада плюс електрифікація всієї країни. Радянська пропаганда стверджувала, що Дніпрогес — це перший великий крок на шляху до комунізму, але люди нагорі розуміли, що для цього їм потрібна не лише радянська влада, а й спритність капіталізму. «Поєднання російського революційного розмаху з американською діловитістю є сутністю ленінізму в партійній і державній діяльності», — стверджував Сталін 1924 року. Американські консультанти, які мешкали в Запорожжі в новозбудованих цегляних котеджах американського «міста-саду», укомплектованого двома тенісними кортами та полями для гольфу, ділилися капіталістичним досвідом з управлінцями та інженерами Дніпрогесу. Головним американським консультантом був полковник Г’ю Лінкольн Купер, інженер-будівельник, який набув досвіду під час спорудження Торонтської електричної станції на Ніагарському водоспаді та греблі імені Вудро Вілсона, що була частиною державної корпорації «Теннесі Веллі Ауторіті». Прихильник вільного підприємництва, який одного разу давав перед конгресом свідчення проти прямої участі уряду США у проектах розвитку, Купер погодився на пропозицію більшовиків, коли вони поклали на його банківський рахунок 50 тисяч доларів ще до початку переговорів про його послуги в проекті.

«Російський революційний розмах», що його Сталін хотів поєднати з американською діловитістю, принесли на Дніпрогес десятки тисяч українських селян, які не мали достатньої кваліфікації, однак прагнули заробити на життя. Кількість робітників, зайнятих на будівництві греблі та електростанції, зросла з 13 тисяч 1927 року до 36 тисяч 1931-го. Плинність робочої сили була надзвичайно високою, незважаючи на те що влада відмовилася від принципу рівної оплати праці для всіх категорій працівників: начальники тепер отримували інколи в десять разів більше за некваліфікованих робітників, а кваліфіковані робітники — втричі більше за останніх. Селяни повинні були перетворитися на робітників, не лише опанувавши професії, а й привчившись приходити на роботу вчасно, робити перерви не за бажанням, а за наказами своїх начальників. Це було важким завданням для багатьох новоприбулих на будівельному майданчику комунізму. 1932 року адміністрація Дніпрогесу найняла 90 тисяч робітників, а звільнила 60 тисяч.

Першого травня 1932 року, після 5-річного будівництва, інженери здійснили перші випробування турбін та генераторів, вироблених американськими компаніями, у тому числі «Нью-порт Ньюс Шипбілдінг» та «Драйдок компані» і «Дженерал електрик». У жовтні абсолютно новий об’єкт, чия кошторисна вартість, що становила 50 мільйонів доларів, зросла увосьмеро до кінця будівництва, був офіційно введений в експлуатацію. Формальний голова Радянської держави, голова союзної Верховної Ради Михайло Калінін приїхав на будівельний майданчик, щоб головувати на церемонії відкриття станції. Були виголошені промови, у яких звеличувався комунізм. Трохи пізніше полковник Купер і п’ять інших американських консультантів отримали орден Трудового Червоного Прапора за свій внесок у будівництво комунізму.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» автора Плохій С.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „IV СВІТОВІ ВІЙНИ“ на сторінці 6. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи