Розділ «Частина ІІ»

На этих днях мне пришлось побывать в Новочеркасске – столице Донского Козачества, воображаемом центре всевозможных контрреволюций: корниловщины и т. д. Пришлось побывать как раз в то время, когда газеты плели очередные вымыслы о съезде в Новочеркасске деятелей предполагаемой контрреволюции(одне прізвище нрзб. – Д. Я.), Милюковых, Корниловых и т. д. и т. д.; о походах козаков на Харьков, Москву и т. д. В это время я находился в Новочеркасске и наблюдал жизнь Донского Козачества на месте. Что говорить, настроение определенно противобольшевистское, и если бы большевизм проявился в козачьих областях, то козаки, кажется, ничего и никого не пожалели бы, чтобы его совершенно искоренить. Это чувствуется. «В этом отношении мы ни перед чем не остановимся, говорил мне Богаевский, помощник Наказного Атамана, и мы ко всему готовы. На днях ожидается выступление в Ростове-на-Дону, и у нас за городом приготовлены тяжелыя батареи, направленныя на город. Пусть попробуют». В голове чувствовалось, что действительно, «пусть только попробуют»!

О Богаевском стоит отдельно сказать несколько слов. Это человек, с которым, мне кажется, приятно иметь дело и другу и врагу. Человек чрезвычайно простой и открытый, он(цей абзац перекреслений і недописаний. —Д. Я.).

Но ясно уже и другое, – козаки решительно отказываются спасать отечество от «внутренних врагов» в своих областях. Об этом определенно говорили мне как Богаевский, так и в особенности члены формирующегося теперь Правительства Юго-Восточной Федерации. Убежденные федералисты (в бытность мою в Новочеркасске принимали уже участие в этом Правительстве представители Донцов, Терцев, Астраханцев и Калмыков, – Оренбуржцы, и Уральцы находились в пути к Новочеркасску, Кубанцы и Горцы еще своих представителей не послали), они все решительно стояли на той точке зрения, что народы из частей будущей Федеративной Российской Республики должны и теперь иметь полную свободу своей внутренней жизни. Более того, когда я на основании известного мне поведения некоторых членов Общеказачьего Фронтового Съезда в Киеве и его общего(частина тексту відсутня. —Д. Я.) <…> я позволил себе усомниться, что идея… глубоко проникла в казачьи массы и… козачество может не удержаться на этой позиции и примется по старому наводить порядок в областях Российской Республики, один из Членов Правительства заявил, что мое сомнение по существу является чрезвычайно оскорбительным, что козачество имеет исторические документы, подписанные полномочными лицами от лица всего козачества, в которых они заявляли, что они твердо стали на федеративную точку зрения и что они будут всячески содействовать проведению этой идеи в других областях. Такова их позиция и с нея они не сойдут. И я вам советую, сказал он мне на прощанье, уезжайте из Новочеркасска с чистым сердцем и с твердым решением строить свои выводы не на основе отдельных фактов и эпизодов, не на основании поведения отдельных лиц, а на основании документов или заявлений, исходящих от лиц казачеством уполномоченных, каковы войсковое правительство и в особенности Объединенное правительство Юго-Восточной Федерации. Только на такой почве мы избегнем досадных недоразумений и неприятных разговоров».

На такой же точке зрения стоят и остальные члены Объединенного Правительства (далі закреслено: «которые находились в то время в Новочеркасске». – Д. Я.). Должен однако оговориться, что Правительство находится в стадии организации. Не все Войска Казачьи прислали еще своих представителей, еще не выработана ими общая декларация и, быть может, по некоторым вопросам нет еще единства мнений и мнение одного Члена Правительства может не отвечать той позиции, которую займет все Правительство по данному вопросу впоследствии. Но во всяком случае, Члены Правительства, с которыми я беседовал, хотя и в частной беседе, высказывались единодумно, что и позволяет мне придавать большое значение этим частым беседам и выводам, которые из них можно сделать.

По некоторым вопросам козаки занимают позицию, к какой силой вещей впоследствии прийдем и мы – они не намерены признавать Большевистское Правительство, а может и вообще Правительство из Петрограда, иначе как в силу договора. В случае разрыва они не задумаются выпустить свою монету с обеспечением своим(нрзб. – Д. Я.), землями и войсковым имуществом. А в случае, если бы обнаружилось, что какие-либо недра или вообще имущество Казачьих областей, проданы Петроградским Правительством в погашение государственных долгов новым либо иностранным предпринимателям, не остановятся перед оказанием вооруженного сопротивления тому, кто захотел бы осуществить на основании такой купчей свое имущественное право. «Пусть придут и возьмут», – говорили мне многозначительно члены Правительства.

Какова крепость Союза, трудно сказать. Можно предполагать, что есть какие-то трения между Кубанцами и Донцами. При заключении договоров и самая их инициатива, главное влияние принадлежало Кубанцам и это даже в тексте договора, где говорится, что столицею Союза должен быть Катеринодар. Однако Донцы согласились подписать договор под условием, что столицею правителя будет Новочеркасск. В последнее время намечается нейтральный город, хотя тоже в Донской области, но уже не столица Войскового Правительства, Ростов-на-Дону. Конечно, надо думать, эти незначительные трения, хотя и имеющие над собою некоторое значение, как показали отчасти даже племенной розни («Кубанцы еще топорощатся, – заметил Богаевский, – может быть потому, что там много малороссов, не сыграют большойроли и будут устранены». Но несомненно, что Донцы желаюттеперь играть первую роль в Союзе и, по убеждению Богаевского, и будут играть, и Кубанцы еще не хотят уступить своей руководящей роли.

Конечно, сложно избежать трений в таком сложном деле(нрзб. – Д. Я.) государственного федеративного строительства, но надо думать так или иначе они будут устранены и на востоке окончательно утвердится маленький, но прочный союз, с ясно проведенною идеею федерации. И нам, украинцам, следует отдать себе(нрзб. —Д. Я.) в происходящем там, на юго-востоке, отдать себе(нрзб. —Д. Я.) отчет и спросить себя, какова же должна быть наша линия поведения по отношению к козачеству Кто мы – враги или друзья?

То участие, которое принимало козачество в Союзе Народов, кажется должно было исключить этот вопрос, но события последних дней в Киеве, Общеказачий фронтовой съезд и та бесконечная газетная травля, которая ведется газетами всевозможных лагерей и к сожалению подхватывается иногда нашими украинскими газетами, невольно перед широкой массой снова ставят этот вопрос. И снова ответ должен быть также ясно поставлен: да, козачество в силу своих федеративных стремлений не могут быть ничем иным как нашими друзьями». [256]

Місія Миколи Галагана

Другий безпосередній учасник процесу, Микола Галаган, залишив такі спогади. З пропозицією очолити таку делегацію до нього особисто звернувся М. Ткаченко, рупівець та есдек зі стажем, а на той час – наголосимо на цьому спеціально – генеральний секретар судових, а не міжнаціональних (тобто міжнародних de facto[257]) справ, у недалекому майбутньому – лівий український соціал-демократ і український комуніст. «Нам, українцям, –сказав він Галаганові, – треба зв’язатись по можливості з усіма автономними країнами, підпирати їх сепаратизм, а большевицький уряд треба спільними зусиллями звести на становище уряду однієї з таких країн – Московщини. Створення федерального уряду, – вів далі добродій Ткаченко, – не є самоціль, а лише засіб оборони проти московського централізму. Для того, мовляв, політично нам треба порозумітись і з Південно-Східним союзом, хоч у соціальному відношенні нам з ним не по дорозі».

17 грудня у Новочеркаську «делегація» УНР (якщо можна її так назвати) взяла участь у засіданні уряду Великого війська Донського за участі голови уряду Південно-Східного союзу В. Харламова. «В принципі, –писав керівник київської делегації, – члени донського уряду згоджувались прийняти пропозицію про створення федерального загальноросійськогоуряду і визнати федеративний устрій («С сохранением государственного единства»), але не хотіли пристати на участь большевиків у майбутньому федеральному урядові як заступників Великоросії. Так само вони висловлювались проти «однородно-соціалістичного» складу цього уряду та обстоювали право кожної окремої республіки й автономного краю посилати до складу федерального уряду того, кого ці республіки й краї на то уповноважать, без огляду на політичні переконання й партійну приналежність представників. На тому засіданні донського уряду довелось наочно пересвідчитись, на які труднощі наразилось переведення в життя того способу творення центрального уряду, який пропонувала Центральна Рада». [258]

На початку грудня М. Галаган причастився до ще однієї акції суперважливої з огляду на перспективи державного існування все ще «автономної у складі Росії»УНР та політичного виживання її проводу, УЦР. У своїх споминах він пригадував про це так: «Після бесіди з Л. Л. Бичем [259] для мене принаймні стало більше ніж очевидним, що поширена серед українців думка, нібито Кубань є просто собі східною частиною української землі, є більше-меньше ілюзорною і навіть до певної міри шкідливою».Мало того, М. Галаган не без подиву з’ясував: «щодо справи миру, то Л. Л. Бич заявив себе сторонником ідеї про загальний мир і противником сепаратного миру російської республіки із Центральними державами. В цьому відношенні він був виразником позиції, яку займав цілий тодішній кубанський уряд. В питанні про майбутній державний уряд кубанський уряд займав виразну позицію федералізму».Л. Бич, за словами М. Галагана, сказав, що пропозиція його уряду про створення федерального уряду без більшовиків не є виключеною. Натомість «щодо можливості безпосереднього зв’язку Кубані з Україною в тій чи іншій формі Л. Л. Бич висловлювався дуже обережно».

Тими днями М. Галаган зустрівся в Краснодарі і з консулом США. Дипломат «переконував мене в необхідності продовжувати боротьбу з Центральними державами і не заключать із ними миру. З певністю він твердив, що Антанта переможе. Німці впадуть, – інформував Київ керівник дипломатичної місії. – <…> Важно, аби хоч якийсь час існував український фронт та відтягав частину ворожого війська. <…> На Московщину він не покладав ніяких надій. Про це він висловився, що «Великороссия – это вечный голод, вечный бунт и вечный большевик». Він сподівався, що козаки й українці можуть створити поважну військову силу, яка б ще довго могла противитись силам Центральних держав, бо ці останні вже виснажені війною. Заявляв, що коли б на Україні почалась наново творитись своя армія, то Америка їй та козакам достарчила б необхідну зброю. Зрештою висловився, що відновлення ладу й знищення большевизму мусить піти з півдня: з України, Дону та Кубані; тоді, мовляв, повстане демократична федерація, на зразок Північноамериканських держав».

Повернувшись до Києва, М. Галаган на засіданні ГС доповів про результати своєї подорожі: «Слухали мене (генеральні секретарі. – Д. Я.) мовчки і, здається мені, без особливого інтересу, бо ця справа в той час уже перестала бути актуальною, хоч минуло лише два тижні від того дня, коли нас посилали для переговорів на Кубань та Дон…»Перед УЦР та ГС постали тимчасом зовсім інші завдання: «треба було думати не про утворення федерального уряду разом з большевиками, а про організацію оборони своєї батьківщини перед большевицькою навалою… З другого боку, треба було зайняти певне становище в справі миру з Центральними державами». [260]

Слід особливо наголосити на тій обставині, що ці переговори однієї київської делегації відбувалися в той самий час, коли інша київська делегація вступила у Бресті в сепаратні перемовини з країнами Почвірного союзу щодо укладення мирної угоди.

Українські націонал-соціалісти як партнери Антанти

Тут не можна не сказати бодай декілька слів щодо «можливого» політичного та військового співробітництва УНР та країн Згоди. Самоочевидними тут є дві обставини. Перша – ані Антанта як військово-політичний союз, ані її лідери – Франція й Велика Британія, ані Сполучені Штати ні за яких умов не пішли би на визнання самостійного статусу УНР. По-перше, тому, що демократичні, правові держави принципово ставилися до взятих на себе міжнародних зобов’язань. По-друге, тому, що сам факт проголошення УНР грав на руку їхнім супротивникам – Німеччині та Австро-Угорщині. Самоочевидна друга обставина – надзвичайно оптимістичне, якщо не сказати більше, ставлення принаймні деяких вітчизняних дослідників до можливостей військово-політичного співробітництва по лінії «Антанта – УНР». Дарма що таке співробітництво ніколи в реальності не вийшло за межі попередніх зондажів, які ні до чого нікого не зобов’язували, – попри це є спеціалісти, які вважають, що УНР стояла чи не за крок від того, щоби увійти до складу Антанти!

Ось характерний приклад – якщо судити за рівнем обґрунтування, ніби запозичений зі «Скотного двору», мешканців якого тамтешнє керівництво переконувало в тому, що «мир» – це «війна»: «Справжнім проривом у міжнародній політиці України стало підписання у грудні 1917 р. англо-французької конвенції щодо діяльності на Півдні Росії, яка започаткувала кроки до визнання України de facto незалежною державою – Французькою Республікою».Це стало наслідком прагнень «найтісніших контактів з українським проводом»з боку країн Антанти, які (прагнення) «стали особливо помітними <…>у політиці країн Антанти щодо можливості визнання УНР як самостійної держави».Це, в свою чергу, було наслідком того, що країни Згоди влітку 1917 р., «усвідомлюючи слабкість уряду О. Керенського, всіляко намагалися забезпечити подальше ведення війни на Східному фронті. У реалізації їхніх планів першочергове місце відводилося Україні».Результат цих прагнень європейських країн був таким: «однак перед загрозою більшовицької окупації і внутрішньої нестабільності провід Української Центральної Ради, незважаючи на зовнішньополітичні симпатії країн Антанти, змушений був шукати миру з Центральними державами. Негативне ставлення країн Антанти до переговорів у Бересті-Литовському відбилося врешті на їхній позиції до України як учасниці(так у тексті. – Д. Я.). Дипломатичні зносини з Альянтами були остаточно перервані після підписання Берестейського миру» [261]. І це ще поміркований висновок! Існують судження набагато радикальніші, як-от, наприклад: «<…> незважаючи на визнання Францією і Великобританією (підкреслення наше. – Д. Я.), український уряд розпочинає переговори з Німеччиною і Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору <…>». [262]

Констатація

Кожен, хто уважно ознайомився з оприлюдненими документами УЦР, має право на власний висновок. Висновок, який за результатами місії пана Онацького зробила В. Соловйова, такий: «Під час переговорного процесу уряд Південно-Східного союзу повністю відкинув можливість створення «однорідно-соціалістичного» загальноросійського федеративного уряду. Невдовзі участь України у переговорному процесі у Брест-Литовському змусила лідерів Центральної Ради відкинути автономно-федеративну політику і перейти на ґрунт самостійності України». [263]