Розділ «Частина ІІ»

«Дайош негайний мир!»

Але що важливіше, за тиждень перед історичною розмовою Порша зі Сталіним, а саме 9 листопада, уряд Винниченка «визнав потрібним негайний мир»,хоча і застеріг, що заклик нових господарів Петрограда «приступити до неорганізованих переговорів <…> може потягти за собою новий захват част[ини] України ворожими австро-германськими арміями» [233]. Щоправда, то не гріх. Для послідовної політики неорганізованість – річ смертельно небезпечна. Саме тому 21 листопада Генсекретаріат зробив черговий організований крок, підтриманий того ж самого дня двадцятьма дев’ятьма есерівськими голосами «проти 8 неукраїнців»на надзвичайному засіданні Малої ради. Учасників засідання, ясна річ, було «не дуже багато»,але це не завадило провести ухвалу – «вести переговори про мир від імені Української Народної Республіки і для переговорів про тимчасове замирення вислати своїх представників на Південно-Західний і Румунський фронти; переговори в цій справі переводити з відома і по змозі в порозумінні з союзними державами »(підкреслення наше. – Д. Я.),які УНР не визнавали і визнавати не збиралися. Наступного дня на обидва фронти вислали офіційних представників Генсекретаріату з відповідними повноваженнями та інструкціями [234]. Ну а цілком і повністю «ворожим австро-германським арміям» всю Україну в організованому порядку здали менш ніж за два місяці. Спеціально уповноваженим саме для цього «делегатам Генсекретаріату» М. Левицькому та М. Любинському доручено «зараз же виїхати до Бреста і дано відповідні інструкції, ухваливши резолюцію (див. додаток до журналу)».Для тих, хто ще не здогадався, відкрию: укладачі цитованої збірки документів спеціальною приміткою зазначили: «додатку в справі немає» [235]. Натомість 2 грудня голова уряду УНР de facto обгрунтував суть місії Левицького – Любинського «необхідністю контролювати діяльність більшовиків»!При цьому Винниченко запевнив присутніх: по поверненні до Києва делегація «розкаже всім правду про свою участь в мирних переговорах. Ми умов миру ховати не будемо» [236]. Ціна цим словам була такою самою, як і всім попереднім, – минуло трохи більше місяця, як українці підписали в Бресті таємну мирову угоду.

ІІІ Універсал: оголошення громадянської війни

Принципово важливий захід, реалізований 7 листопада, – ухвалення так званого III Універсалу Української Центральної Ради. Нам неодноразово доводилося вказувати і на абсолютно незаконний, нелегітимний характер усіх без винятку таких документів, і на те, що УЦР жодного зі своїх Універсалів, у тому числі і третій, не розглядала і не ухвалювала.

Це абсолютно зрозуміло із протоколу засідання Малої (а не Центральної!) ради від 7 листопада. Відкриваючи те засідання, М. Грушевський, насамперед, зрікся усіх попередніх урочистих і ділових обіцянок:

«Це, що ми досі вважали прерогативою Української Установчої ради, є тепер конечною потребою, котру ми мусимо задовольнити зараз (підкреслення наше. – Д. Я.). Після довгих міркувань і сумнівів Генеральний секретаріат прийшов до тої думки, що для того, щоби крайова власть стала справжньою фактичною властю, під нею повинна бути міцна підвалина, і такою підвалиною може бути тільки проголошення Української Народної Республіки, яка буде повноправним тілом в міцній спілці народів Росії…» «За цими словами, – читаємо в протоколі, – вибухає грім оплесків та покликів «Слава!». Овація довго лунає в залі. Всі в захопленні повставали з місць. Тільки гурт представників «меншостей» не поділяє загальної радості і стоїть мовчки і неначе понуро» (підкреслення наше. – Д. Я.).Результат голосування (сухою мовою протоколу) такий: «присутніми під час голосування були 47 членів Малої ради. Не було чоловік 5—6. За Універсал було подано 42 голоси (всі українці та євреї) – проти ніхто; утримались 5: меншовики Кононенко та Балабанов, російські есери Скловський і Сараджев та представник Польського демократичного централу В. Рудницький». [237]

З радощів центральний орган УСДРП «Робітнича газета» негайно вмістив на своїх шпальтах текст такого-от змісту: «Прокладаємо шлях до федерації! Цією своєю роботою ми рятуємо єдність Російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції», хоча «в середовищі українських соціалістів не було чіткої уяви, як саме мав реалізовуватися автономістсько-федеративний принцип державного устрою у майбутній Росії». Ще б пак: «більшість українських політиків, яка була вихована на драгомановських принципах соціалізму, не бачила існування України як самостійної держави поза межами російської державності»! [238]

Крім того, навіть в українському політичному середовищі, зокрема в лавах УПСФ, «єдності в оцінках III Універсалу <…> не було, С Шелухін на засіданні російсько-української мирної конференції в 1918 р. сказав, що цей "історичний документ" "було складено політично незрілими людьми"».Ще один коментатор, О. Саліковський, у січні 1919 р. документ оцінив загалом позитивно, але відзначив, що соціальна та аргарна частини документа «сприяли посиленню анархії в Україні» [239]. Останній висновок тогочасний міністр внутрішніх справ УНР зробив на підставі того, що укладачі Універсалу не забули заразом записати до документа і пункт про фактичну конфіскацію усієї земельної власності у новопосталій «державі» – надалі це називалося «перехід землі у розпорядження земельних комітетів без викупу».Це, згідно з роз'ясненням Генсекретаріату від 16 листопада, означало: «право власності переходить до народу Української Республіки, а значить від дня оголошення Універсалу дотеперішнім власникам забороняється землю продавати, купувати, заставляти, дарувати чи передавати кому-небудь у власність якими-будь способами» [240]. Нічого, крім сум’яття, насамперед серед селян, така норма не внесла і внести не могла.

Але найважливіший негативний незворотний наслідок цього акту – «аграрний терор і руїна в сільському господарстві України»,які «виникли внаслідок проголошення III Універсалом ідеї примусової соціалізації землі» [241]. Це оцінка видатного фахівця, громадського та політичного діяча К. Мацієвича.

Його сучасниця, вже цитована нами Н. Суровцева, яка в той час працювала в Ніжинському земстві, пригадувала: «Ясно, земля – народу. <…> але як її ділити, було абсолютно неясно <…> Як ділити? Усім чи безземельним? Як бути, коли хто з самих селян має більше, ніж намічалося на душу? І яка має бути норма, чи однакова по всій Україні, чи по місцевостях в залежності від урожайності землі? Було безліч таких запитань, не кажучи вже, що ні мені, ні моїм товаришам відповідь була невідома, мабуть, і в самій Центральній Раді не існувало остаточного розв’язання земельного питання. Практично ж його плутала ще справа Установчих зборів, до скликання яких все мало відкладатися. Установчих зборів ми так і не діждалися, а Центральна Рада в’язала на себе розв’язання земельного закону вже аж на самому передодні гетьманського перевороту». [242]

Без труднощів у справі підготовки такого епохального документа, сказати правду, не обійшлося. На це вказав і Микола Галаган. На засіданні УЦР (яке він датує 2 листопада і якого, як ми вже знаємо, не було і бути не могло, а було засідання МР 7 листопада), «лінія розділу йшла в головних рисах між українською більшістю членів Центральної Ради і неукраїнською меншістю. <…> Найбільш неприємно-уїдливими «общерусскими» патріотами були два жиди, Балабанов, що заступав російських соціал-демократів, і Скловський, заступник російських соціал-революціонерів. Вони намагалися зі всіх сил перешкодити тому, щоби Центральна Рада виступила в питанні перемир’я й миру від імені Української Народної Республіки як незалежної держави (підкреслення наше. – Д. Я.), та щоб Україна не заключила миру «коштом» Росії. Вони взагалі були проти того, щоб будь-який мир заключав хтось інший, ніж загальновизнаний російський уряд, якого тоді не було, і невідомо було, чи він коли-небудь створиться. Большевицьку Раду народних комісарів представники національних меншостей у Центральній Раді взагалі не вважали за уряд, а скоріше за яких узурпаторів, насильників і бандитів. Серед українських партій був погляд, що ту раду народних комісарів можна вважати за уряд Великоросії. Отже, в кожному разі в Центральній Раді ніхто не вважав її за всеросійський уряд (підкреслення наше. – Д. Я.)». Певний дисонанс вносили також і українські соціалісти-федералісти, перед якими примарою(підкреслення наше. – Д.Я.) стояв грізний образ Антанти; їхня позиція в цьому питанні та взагалі їхня поведінка аж надто явно й очевидно показувала, що українські соціалісти-федералісти в той час були ще сильно пересякнені загальноросійською ідеологією і що вони ще не рішались стати на становище одвертої оборони української державної самостійності». [243]

Констатація

Отже, на нашу думку, саме в цей день, 7 листопада 1917 р., «одверті оборонці української державної самостійності» відкрили епоху кривавого «чорного переділу», який охопив більшу частину території сучасної України (за винятком Буковини та Північної Галичини). Кривава бійня, війна без правил, війна всіх проти всіх тривала тут рівно три роки. Припинилася вона тільки внаслідок вичерпання ресурсів для її продовження – в багатьох селах та повітах України не залишилося чоловіків старших 15 і молодших 60 років.

Саме впродовж цих останніх днів жовтня та першої декади листопада «Українська Центральна Рада» та утворені нею інституції свідомо заклали на найближче майбутнє підвалини принципово нерозв’язаних мирними (а як з’ясувалося згодом, і збройними) методами конфліктів по соціальній, політичній, національній, зовнішньополітичній лініях, зокрема:

1) Усередині УНР:

– «місто – село»;

– у селі – поміж трьома основними групами селян («бідняків», «середняків», куркулів») та всіх їх – проти поміщиків;

– у місті – поміж українською та єврейською політичними спільнотами, з одного боку, польською та російською, з другого;

– всередині умовного українського політичного табору – поміж націонал-соціалістами, з одного боку, залишками демократичних політичних сил, з другого, радикальними самостійниками – з третього;

– у місті та селі – поміж єврейською громадою, з одного боку, українською, з другого, російською – з третього.