Розділ «Частина третя»

— Ні!

Одним ударом сокири Стерн розбив ящик. У ньому було повно патронів. Тубільці розхапали рушниці. Деякі з них стріляли раніше і мали певний досвід.

В цей час японці кинули якір, і гумові човни з озброєними моряками наближалися до берега.

Стрільці зайняли позиції за скелями і в прибережних кущах. Човни підійшли до берега. Матроси взяли автомати напоготів. Їх було десять душ — по п'ять у кожному човні. Між ними був один офіцер, який виділявся своєю формою. Справді, вони були дуже самовпевнені, збираючись з такими незначними силами висадитись на берег. Я наказав тубільцям не стріляти без моєї команди. А коли човни наблизились настільки, що матроси могли чути мене, я випростався і крикнув англійською мовою, щоб вони зупинилися.

— Якщо хочете вести з нами переговори, хай зійдуть на берег два чоловіки без зброї! — крикнув я.

— Ніяких переговорів! — відгукнувся офіцер ламаною англійською мовою. — Ми вимагаємо здати острів без бою. Інакше знищимо вас до одного!

— Назад! — крикнув я і вистрілив у повітря. Хотів, щоб японці зрозуміли, що ми маємо вогнепальну зброю і не жартуємо. Це подіяло. Матроси повернули човни і, лише відійшовши од берега, відкрили вогонь. Ми відповіли. Тоді з підводного човна загриміли дві гармати. Снаряди безладно вибухали на березі, не завдаючи ніякої шкоди.

Потім вогонь обох гармат японці перенесли на селище. Кілька хатин спалахнуло. Сміт підбіг до мене й закричав у відчаї:

— Припиніть чинити опір, безумці! Це самогубство! Ви не знаєте японців! За кожного вбитого солдата вони переб'ють тисячі дикунів!. Підніміть білий прапор!

Я не відповів. Бачачи, що його ніхто не слухає, Сміт побіг у селище.

Обидві гармати стріляли безперервно і замовкли тільки тоді, коли матроси піднялися на борт підводного човна. В селищі і в кількох місцях у лісі спалахнули пожежі.

— Ми перемогли! — крикнув Боамбо.

Я кивнув головою. Він не знав, яка це сила — японці з гарматами, автоматами і кулеметами, а я не хотів його лякати. Хай думає, що ми перемогли. Віра в перемогу — сама по собі вже напівперемога.

З кількох селищ прийшли люди і сповістили, що вночі великий човен пакегі обходив острів, пускав блискавки й грім і підпалив кілька хатин в Каліо. І більше нічого. Японці ніде не пробували зійти на берег. Це показувало, що вони вибрали нашу затоку як найзручніше місце для висадки десанту. Але чому припинили стрільбу! Невже злякалися наших десяти рушниць?

Весь день минув спокійно, лише пожежі нагадували про напад, але скоро й вони погасли. Підводний човен легко погойдувався вдалині як символ нещастя.

Вдень прийшла Зінга і сказала батькові, що Арикі хоче говорити з ним. Головний жрець разом з іншими тубільцями ховався в горах, але бачачи, що великий човен не пускає більше блискавок і грому, повернувся в свою хатину. У нього був і Сміт.

Боамбо суворо подивився на дочку і наказав їй зараз же повернутися в гори.

— Не гнівайся, набу, — тихо мовила Зінга. — Арикі мене послав. Він хоче говорити з тобою.

— Скажи Арикі, хай дасть мені спокій!

Ніколи Боамбо не говорив так грубо з дочкою. Але він гнівався не на неї, а на головного жерця. Надумав кликати його на розмови саме тоді, коли вирішується доля племені…