Розділ «Частина третя»

Підводний човен підійшов так близько, що добре було видно прапор і матросів, що сновигали по палубі. Безсумнівно — човен японський. Сміт мовчки дивився на нього, наче онімів. Англія воювала з Японією, і він не міг чекати нічого хорошого від цієї зустрічі. Це стосувалося й капітана.

— Що ж ви тепер будете робити? — звернувся я до обох англійців. — Воюватимете разом з племенем проти ворогів Англії?

— Ні, — сказав капітан. — Ніколи в житті я не воював. Всі війни, які провадила Англія за мого життя, я плавав капітаном торговельних кораблів.

— А ви, містер Сміт?

Сміт важко зітхнув.

— Я? Я попрошу капітана підводного човна відправити мене до Японії. У мене є знайомі в Токіо і в Йокогамі. Відомі промисловці, з якими я торгував. Сподіваюсь, вони щось та зроблять для мене… В гіршому випадку потраплю в полон до самураїв. Кінець кінцем це не так уже й страшно. Перший-ліпший японський банк прийме мої чеки. А гроші — велика сила. Вони пом'якшують найчерствіші серця. Але я маю й іншу можливість… — Подумавши, Сміт тихо додав: — Гадаю, що капітан човна згодиться висадити мене в якому-небудь порту. Наприклад в Джакарті. За таку послугу я б добре заплатив.

— Виходить, ви думаєте підкупити капітана? — запитав його Стерн.

— А чому б ні?

– І ви певні, що це вам удасться?

— Я певен лише в одному, — сказав Сміт, дивлячись на підводного човна, — краще бути в полоні у японців, ніж на волі у цих дикунів. Ви згодні зі мною, Стерн?

Капітан мовчки одвернувся.

Човен повільно наближався до затоки. Зараз ще краще було видно і прапор, і маленьких японських моряків, які зняли чохли з двох гармат і спрямували їх жерла на берег.

Я попередив Боамбо, що пакегі з великого човна готуються пустити «блискавки» із своїх «стріл». Вождь тут же наказав Сміту видати рушниці, які він забрав у мисливців під приводом того, що немає патронів. Сміт удав, що не зрозумів його.

— Я вимагаю стріли, що пускають блискавки! — повторив Боамбо, і голос його прозвучав твердо, як наказ. — Не розумієш? Дум-дум! — І він зробив жест, ніби стріляв.

— Навіщо йому рушниці? — стурбовано запитав плантатор. — Без патронів вони не можуть стріляти. Поясніть йому, сер…

Я пояснив, але вождь не повірив. Він ще наполегливіше вимагав рушниці. Сміт мусить зараз же видати їх. Цю ж мить. Якщо ні, тубільці самі підуть і візьмуть. Знайдуть і патрони. В хатині Сміта все є.

Зрозумівши намір вождя, плантатор запротестував. Як сміє цей дикун вдиратися дорого житла! Сміт тепер син племені. Його житло священне і недоторкане! Вождь не має права заходити туди і тим більше ритися в його ящиках.

— Заступіться за мене, сер, — попросив мене Сміт. — Поясніть вождеві, що такий вчинок образливий. Він рівнозначний пограбуванню… — І, глянувши мені прямо в вічі, додав: — Чи й ви на його боці?

Я не відповів. У цю хвилину мене мучили найсуперечливіші думки. Японці намагатимуться окупувати острів і перетворити його на військово-морську базу, а жителів — на рабів. Це поза всяким сумнівом. Адже прибули вони з Японії не на прогулянку. Що мені робити? Битися разом з тубільцями проти нападників чи лишатися нейтральним, як Стерн. Один голос підказував, що моє місце серед захисників острова. Але інший — опирався і примушував мене замислитись. Пригадалася похила хатина в горах з заклеєними папером вікнами, гіллястий горіх… Мощеним двором проходить стара жінка… Вона в чорній хустці, очі сухі, сумні — багато, багато пролили сліз вони за вигнанцем-сином… Пригадався й батько — його я не міг уявити сумним, бо ніколи не бачив таким. На нещастя він дивився, як філософ, що знає ціну життя. Від природи веселий жартівник, батько зустрічав лихо з усмішкою і ні перед ким не схиляв голови. Пригадались і друзі, і велике місто біля підніжжя Вітоші, і Чорний Верх, з якого відкривається вся Софійська рівнина, а за нею на північ і на південь, на схід і на захід — високі гори й чудові долини, взимку вкриті глибокими заметами, а влітку — буйною зеленню… Пригадав усе й подумав: «Цей підводний човен — частина твого світу. Ці моряки відвезуть тебе в якесь місто, звідки ти зможеш повернутися на батьківщину. Інша нагода навряд чи буде…» Але перший голос одразу ж заперечив: «Цей човен належить колонізаторам. Вони послали його сіяти смерть. Самураї перетворять квітучий острів на справжнє пекло, поневолять плем'я, і за кілька десятків років від нього не лишиться й сліду. З ким ти, син хороброго й волелюбного болгарського народу? З колонізаторами чи тубільцями? З поневолювачами чи з борцями проти неволі? Ти ж нащадок Ботева і Левського — подумай добре!». Сміт перебив мої думки.

— Чому ви мовчите? — запитав він. — Невже ви допустите нікому не потрібне кровопролиття. Якщо тубільці чинитимуть опір, японці зметуть їх за якусь годину! Адже так, Стерн? — повернувся він до капітана. — Не можна допустити цього. Треба зустріти японців як рятівників. Чому ви не відповідаєте, Стерн? Може, й зараз скажете, що ви нейтральні?