Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

Дівчина вийшла на кухню. Малий Віллі зник у сусідній кімнаті. Там був ще хтось, бо звідти долинав приглушений гомін.

— Розказуй, Андре, як живеш, де твої друзі, — старий Вольф був щиро радий зустрічі.

— Невесело. Микола, той плечистий, теж у таборі на Берг-ам-Ляймі, а малий гуцул… Третій, що з нами в Дахау попав, пам'ятаєш? Помер у шпиталі, — Андрій замовк.

— Так, веселого мало, — промовив старий. — А той киянин, Тодор, чорнявий, з кучерями, він теж з вами?

— Крайніченко? Про нього нічого не знаю. З того дня, як повезли нас на суд, я його більше не бачив.

З кухні вийшла Марта з кофейником у руках. Заходилась готувати вечерю. Розгорнула на столі пакуночок, який принесла з собою. В ньому був буханець чорного хліба, Дістала з буфета посуд, цукор, трохи маргарину.

Андрій говорив з Тегартом, розказував про життя у таборі, а сам позирав на Марту. Вона кілька разів ловила на собі його погляд і всміхалася привітно і ніяково. Ніколи раніше Андрій не думав, що дивитись на дівчину буває так приємно.

— Кава готова, прошу, — Марта знову всміхнулася.

— Манфреде, Віллі, ідіть вечеряти, — покликав Вольфганг.

Брати зайшли до кімнат. Андрій глянув на старшого, і жаль уколов його в серце. Чорні окуляри, обличчя спотворене синюватими шрамами. Волосся біле. Біліше, ніж у батька.

— Знайомся, Манфреде, це той Андре Гаркуша, про якого я тобі розповідав.

— Приємно, — сліпий потис Андрієві руку і сів до стола.

Віллі вмостився поруч з батьком. Весь час, поки між батьком і гостем точилась розмова, він не спускав з Андрія очей.

— Чого ти так дивишся на мене? — запитав його Андрій.

— Так, думаю, — знизив плечима хлопець.

— Про що? Коли, звичайно, не секрет.

— Слухай, ти справді радянський? — несподівано запитав Віллі.

— Справді. А що?

— Та щось не віриться. От я сьогодні бачив трьох, так то справжні, це факт. У мундирах, погони золоті, ордени, медалі… Так блищать, очам боляче.

— Що ти вигадуєш? — сказала Марта, розливаючи каву.