Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Щоб жити, — відповів Андрій, спостерігаючи, як кістлява рука швидко дописала в картці: «Він же Андрій Гаркуша».

— Може, в тебе є ще які клички, давай запишу?

— Нема в мене ніяких кличок. Гаркуша — це моє справжнє прізвище.

Андрій дивився на проворні пальці слідчого, і йому здавалося, що вони належать не власникові сонного голосу, а комусь іншому. «Якого чорта він ховає обличчя, ніби боїться, що я його впізнаю».

— Росіянин? — запитав по паузі слідчий.

— Українець.

— Народження?

— Двадцять шостого року.

Запитання одне за другим вилітали з-за лампи, спокійні, монотонні, ніби вони зовсім не цікавили слідчого. Андрій відповідав, а сам не зводив очей з дописаного в картці: «Він же Андрій Гаркуша». «А звідки поліція знає, що в мене було прізвище Соколов?» — думав хлопець і раптом згадав. Соколовим Павлом Петровичем називав його, вітаючись, Франсуа Дервіль, коли вони зустрілися в гаштеті. Ті два «попутники», мабуть, теж чули. Тепер ясно. «Землячок» і тут подбав про нього.

— Так ти кажеш, утік з робочої команди, приписаної до табору Ебензе?

Андрій підтвердив.

— Сам тікав?

— Ні, нас було п'ятеро.

— Хто? — пальці схопили товстого «паркера», приготувавшись писати.

— Пшигодський, Прічард, Микола Добривечір і я…

— Це тільки четверо.

— П'ятим був Петро Родіонович Яровий, його вбили під час втечі.

— Хто такий Прічард?

— Американський льотчик, збили над Мюнхеном у сорок четвертому.

— А де він тепер?