Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

Один по одному слідчий відтиснув на бланку п'ять порізаних візерунками плямок.

— Навіщо це? Я не злодій. Я нічого не крав, — обурився хлопець.

— Украдеш, — упевнено сказав слідчий. — Украдеш, голубчику.

Голос його повеселішав, ніби слідчий враз прокинувся від сну.

— Я втомився від тої війни, панове, і, здається, маю право на особисте щастя. На мою душу… Десять років доля дурила мене. Нарешті, я повернувся до своєї дружини, бачу свою красуню-донечку. Я маю право на щастя, Геро?

— Маєш, маєш. Ти пий, Стенлі.

— Ні, Геро, ти скажи мені, — наполягав п'яний голос за дверима.

— Ха-ха-ха-ха, — пролунав гіркий жіночий сміх.

«Хто це сміється? Сабіна? А може, Ютта?» — думав Герберт фон Глевіц, сидячи в кабінеті без світла. Місячне сяйво впало на килим, вихопивши з темряви край стола і прихилений до нього портрет у позолоченій рамі. Професор дивився на своє зображення: рицарський хрест за польську кампанію, ордени і відзнаки за державну діяльність, багаторічну і великотрудну. «Кому це все тепер потрібно? Викинули геть не тільки портрет, а й мене самого.

Від Фленсбурга до Мюнхена — Німеччина в руїнах. Суцільне велетенське кладовище. Голодні німці блукають по цих руїнах мов примари. Безладдя, хаос. Немає нічого страшнішого, ніж залишений напризволяще народ. Це страшно і безнадійно. Німеччини, великої Німеччини нема, її поховано під уламками. Немов хорти, ганяють за достойними людьми англійська «Інтеліджен сервіс», французька «Сюрте», американська «Сі-Ай-Сі». І гірш за все те, що голодний німець продасть тебе за шмат бекону, ніби ти який непотріб».

Фон Глевіц дивиться на свій портрет і веде з ним німу, повну гіркоти розмову. Портрет не мовчить: «Німеччина встане. Згадай Версаль. Запам'ятайте, панове, вам доведеться звикати до того, що після програної війни ви житимете краще, ніж раніше!» — говорить він голосом того американця, що бенкетує в домі Глевіца. Професор прислухається. У вітальні сміх, шаркають об підлогу ноги, звучить тужлива мелодія французької пісеньки.

А вітер підхоплює листя.

Зриває з каштанів останнє…

Так, вітер. Жорстокий, невблаганний вітер подій вирвав у нього останнє. На що можна розраховувати після всього того, що сталося? Перед професором пропливають картини останніх днів. Ось він чвалає дорогами серед нескінченного потоку біженців, іде серед них, ховаючи неголене обличчя в комір старого плаща, нікому не показуючи свої випещені руки. Він боїться людей, страшиться їхнього гніву і ненавидить цю сіру масу, яка ще зовсім недавно була німецьким народом. З нею у фон Глевіца не було і немає нічого спільного.

Біля дороги сидять у кюветі випущені з концтаборів в'язні. Якийсь чоловік у обшарпаному солдатському мундирі зупиняється біля них, просить закурити. Гефтлінг з лицем покійника виймає тютюн і, глянувши на пустий рукав солдата, скручує йому цигарку. В'язні розмовляють російською мовою, але це зовсім не бентежить солдата. Він дякує їм і йде далі. Ні, цього зрозуміти він не може, це вище його інтелекту. Вороги — німецький солдат і російські полонені-табірникн. Чотири роки вони убивали один одного, і раптом виявляється — у них є спільна мова, вони не таять зла, діляться останнім тютюном. А він, німець, чужий тому солдатові, його шукають як військового злочинця, хоч після Польщі він не був на жодному фронті. Його звинувачують у геноциді і ефтаназії[13], дослідах на живих табірниках. Але хіба можна провадити на трупах досліди по розслабленню волі?

— Я божеволію від твоєї краси, — гарячий шепіт долітає з вітальні. — Цілими днями я блукаю мов навіжений, як хлопчисько, мрію про зустріч з тобою, вигадую причини, щоб знову побачити тебе. А настає ніч, і моє ліжко стає для мене катівнею… Ютті…

— Заберіть руки, — звучить сухий, неприязний голос за дверима.

…І котить вогнів намисто

Повз вікна і чад шантанів…

— Дівчинко, ти ще зовсім не знаєш життя. Я озолочу тебе, повезу в Париж, у Штати, ти станеш моєю дружиною. У тебе буде «рольс-ройс», вілла на березі Боденського озера, блискуче, безтурботне життя і десятки поклонників. Я на все згоден, Ютті…