Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Не цурайся мене, Ютті. Я ж твій батько, — йому було дуже важко вимовити ці слова. На його обличчі були і збентеження, і радість. Проте, що його хвилювало насправді — зустріч з дочкою чи її жіноча зваба, — неможливо було зрозуміти.

— Десять років. Ціла вічність. Ти вже зовсім доросла, Ютті. Геро, поглянь, яка красуня в мене донька. Бог послав мені втіху на старості літ, — він говорив, говорив і все зазирав дівчині в очі.

А вона думала: «Який він мені батько? Я виросла без нього. Він чужий мені. Я зовсім не знаю цього чоловіка і не хочу, не бажаю знати».

— Хорсті! — несподівано вигукнула Ютта і, вирвавшись з рук Дайна, кинулась до дверей. Там, ніким не помічений, вже давно стояв Хорст Торнау.

РОЗДІЛ II

З ВОГНЮ ТА В ПОЛУМ'Я

В камері вогко і холодно. Андрій умостився з полтавчанином на нарах. Укрились шкіряним пальтом і притулились один до одного. Крізь вибите вікно в камеру тягнуться сизі у місячнім сяйві пасма промозклого туману. Ізар вирує під стінами, злий, невгамовний. Весна розтопила в горах сніги і покотила в долину шумливі спінені води.

Федір Крайніченко затулив плечем вічко у дверях, про щось стиха розмовляє із Вольфом. Тільки Франсуа Дервіль не знаходить собі місця. Засунувши руки в рукави смугастої куртки, стукотить колодками, з кінця в кінець міряючи камеру.

Квадрат вікна розграфлено гратами. За ним видніється чималий шмат неба., Загубленою підковою лежить на Чумацькому шляху місяць. Загадково підморгують великі, немов розжарені вухналі, зорі. Легкі і чисті, пропливають під ними одинокі хмарини. Пливуть швидко, поспішають кудись за чорний пруг ночі. Просторо і вільно їм у високому небі — тісно Андрієвому серцю у. цій камінній домовині. Згадується йому далека Калинівка і біленька хатка під куштратою стріхою. Кліпає жовтавим каганцем вікно. Випростав натруджену спину журавель над колодязем, задивився на зорі. Видзвонюють об цямрини, живим сріблом скочуються з дубового цебра краплини, а місяць перекотився у цеберко і затих, причаївся, ніби і йому хочеться в тихий затишок хати.

Мати збирає на стіл вечерю. Парує приправлений салом куліш. За столом сидять батько і старші брати. Вони тільки-но повернулися з поля. Всі троє засмаглі, широкі в плечах і пахнуть стиглими житами — в колгоспі жнива.

Чи то сон, чи так мариться Андрієві рідна оселя, він уже й не знає. Лежить, склепивши очі. Б'ють копитами прип'яті до воріт коні, форкають нетерпляче. Зачекайте, соколики, ось тільки повечеряю, і помчимо ми з вами на ніч на луги, на лісові галявини.

Потріскують у багатті сухі соснові гілки. То тільки для світла, щоб не такими страшними здавалися хлопцям дідові розповіді — казки та бувальщини, а внизу, під сосною, дубовий міцний жар, під яким у гарячім попелі печеться картопля. Весело стрибають над гілками червоні язики полум'я, лине від річки жаб'яче кумкання, хропуть, позираючи за вогнище червоними очима, коні, б'ють стривожено копитами. А полум'я здіймається все вище й вище. Ось уже спалахнуло небо червоною загравою, загорілася ніч. Вогонь упав на солом'яні стріхи Калинівки. Біжать перелякані люди, стукотять колодками об дзвінку, неначе металеву землю, а над ними кружляють чорні літаки з хрестами на крилах. «Мамо! Не біжіть! Не тікайте від мене, мамо!» — кричить Андрій, з жахом дивлячись, як клює матір червоний рогатий місяць. «Стійте, мамо! Заждіть» Але вона не чує його крику. Біжить дорогою до палаючого чорним вогнем лісу і зникає в ньому. «Мамо-о-о!»

— Прокинься, Андрію! — хтось штурхає його під бік.

Він розплющує очі. За гратами висить червоний місяць.

— Ми не повинні сидіти склавши руки, — чує крізь дрімоту Андрій. Це говорить Франсуа Дервіль. Запальний гасконець усе ще бігає із кутка в куток, грюкаючи дерев'яними колодками.

— Згоден, — говорить Тегарт. — Але що ми можемо зробити? Вибити двері? Виламати грати?

— Треба негайно викликати адміністрацію тюрми і заявити протест. За що нас, в'язнів фашистського концтабору?.. І це годі, коли ми, нарешті, вирвалися з лабет смерті.

— Не говори так красиво. Все одно ніхто не почує. Зараз ніч.

— Треба чекати до ранку, — погоджується Крайніченко.

— Ні, в мене просто не вкладається в голові: за що? За які гріхи я маю отут задубіти?