Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Заспокойся, Франсуа, до ранку чекати недовго. Не втрачай мужності. Ти ж знаєш, що поліція понад усе дбає про громадський спокій, а ти кричиш. Фактично у них немає підстав тримати нас під замком, але формально закон на їхньому боці — документів у нас ніяких. А без папірця яка ти людина…

— Ну звичайно, — вихопився гасконець. — От, якби в мене був папірець з печаткою від начальника конвою. Так, мовляв, і так: «Колишнього в'язня Дахау, Франсуа Дервіля, відпускаю на волю, бо змушений сам тікати». Тоді справа інша. Це документ вагомий. Ти гадаєш, нас завтра випустять? — запитав гасконець, звертаючись до Тегарта.

— А які у них підстави затримувати нас? — кинув Крайніченко.

— Ніяких, але чує моє серце, нам звідси скоро не вибратись.

— Чому, Франсуа? — Тегарт, здавалося, теж починав втрачати рівновагу.

— Той сержант після вчорашньої сутички триматиме нас тут для власного задоволення. Ти бачив, які у нього очі — садист! Я починаю думати, що народився тільки для того, щоб сидіти по тюрмах.

— Ну, коли ти вже впадаєш у містику, давай звернемося до логіки. Нас затримали після дев'ятої години вечора, тобто після комендантської години. Без документів. Чи мала поліція формальне право затримати нас? За законами військового часу, так…

— Але ж війна закінчилася! — стрепенувся Дервіль. — Де в них совість кидати до в'язниці людей, що стільки просиділи за колючим дротом. Я дивуюсь твоєму християнському терпінню, Вольфганге. Згадаєте мої слова, тут щось не так. Хоч як логічно міркую, а не можу пояснити, чому нас посадили в цю промозклу домовину, а тих двох хлібосольних німчиків відпустили додому.

— У них були документи, — зауважив Тегарт.

— А комендантська година? Ти бачив, скільки сиділо затриманих німців? Усі вони були з документами. Нікого з них не випустили. Навпаки, як і нас, запхали в буцегарню. Бачиш, тріщить твоя логіка скрізь. Я не здивуюсь, коли завтра поліцай-комісар звинуватить нас у всіх земних гріхах.

— Хіба ми встигли завинити ще перед кимось, крім гестапо?

— Не знаю, старина, не знаю. Сам сушу собі над тим голову і не знаходжу відповіді.

Знову стукотіли об камінну підлогу колодки, знову туман заповзав у вікно, мов щупальця спрута. Андрій спробував заснути. Голі дошки нар муляли боки, але з тим можна було примиритися, коли б не думка, що скабкою засіла в мозку. «Ось тобі і землячок. Звідки він узявся на нашу голову? — думав хлопець про Дайна. — Причепився, мов кліщ. А де він тепер? Друг до першого поліція». Андрій згадав про намір поділитись своєю підозрою з Крайніченком і вирішив не відкладати тої розмови.

— Товаришу майор, — покликав він пошепки.

Федір підійшов, сів біля нього на нари. Дістав зім'яту сигарету, гостинець того ж таки Дайма, чиркнув сірником. Жовте слабеньке світло впало на його зосереджене обличчя. Андрій спостерігав, як сходяться на переніссі Федора розкрилені брови, як грає в його замислених очах мерехтливий вогник сірника, і мовчав. Чекав, поки припалить. Але Крайніченко не поспішав. Уже вогонь підібрався до пучок, а Федір усе розминав у пальцях сигарету.

— Припечете руку, товаришу майор, — сказав Добривечір.

— Ось що, хлопці. Не називайте мене майором. Може, воно і обійдеться, але про всяк випадок буде краще, коли вони менше знатимуть про мене.

Микола підвівся, відчуваючи, що Крайніченко має сказати щось важливе.

— Мене звуть Федір Краєв, рядовий, так я був записаний у Моосбурзі. Зустрілись ви зі мною в арбайткоманді на лісосіці. Про все інше — ні пари я уст. Зрозуміли?

— Я все оце хочу вам сказати, — Андрій сів на нарах. — Ще коли той «землячок», трясця його матері, пригощав нас, я подумав: а чи не він стріляв тоді в барона? І потім, коли вони оглядали туристяк, їх чомусь цікавили тільки підвали. Я так думаю, коли людина платить за щось гроші, то вона вже обмацає його з усіх боків. А вони на другий поверх навіть не піднімалися.