Розділ «ЧАСТИНА ДРУГА СЛІД ПО ЖУРАВЛЯХ»

— Так, — підтвердив Микола. — Я лежав на другому поверсі. Туди ніхто не заходив, аж поки ми поїхали.

— Так от я й кажу, а чи не шукали вони в підвалі тих?..

Федір несподівано затис йому долонею рота. Андрій не встиг здивуватися. В дверях забряжчав ключ.

— Про це ні слова, хлопче, ніде і нікому. Зрозумів? А особливо про те, що ми бачили біля печери…

Федір підвівся, і тієї ж миті в камері спалахнуло світло. Рипнули іржаві завіси. До камери зайшов наглядач.

— Хто з вас Павло Петрович Соколов? — звернувся він до них поганою німецькою мовою, що одразу видавала в ньому англійця.

— Я, — відповів по паузі Андрій.

— На допит. І ви теж виходьте, — кивнув він Тегарту й Дервілю.

— Нас теж на допит? — запитав гасконець. — Але все, що ми могли розповісти цікавого, сер, з нас викачало гестапо.

Наглядач глипнув на нього недобрим оком, цвіркнув крізь зуби і знову заворушив нижньою щелепою, наче бугай, що пережовує жуйку.

— Ну, давай, ворушись! — несподівано гаркнув він, грубо хапаючи гасконця за комір.

— А я чув, американці — народ вихований, — промовив Тегарт.

— І дуже ввічливий, — додав Франсуа Дервіль, скосивши на Вольфа очі.

Наглядач хотів було жбурнути Франсуа до дверей, але рука його несподівано вперлась у груди Федора Крайніченка, що ніби з-під землі виріс перед американцем. Наглядач не повів і бровою. Дивився деякий час на Федора байдуже, ворушив важкою неголеною щелепою. Потім рука наглядача ніби сама собою стрибнула назад і повисла в повітрі, немов туго натягнута струна. Федір встиг відхилитися. Наглядач промазав. Він перестав жувати і дивився на Крайніченка з тупою цікавістю. Потім підпустив гасконця і спокійно показав великим пальцем правої руки на двері. Всі троє вийшли з камери.

У кабінеті слідчого панував морок. Пучок світла від лампи надав на якісь папери, притиснуті до стола кістлявими, вкритими рудим ластовинням руками. Обличчя американця не можна було розгледіти, воно розпливлося в темряві. Лампа повернула гнучку шию до Андрія. Хлопець примружився, світло засліпило йому очі. «Забавляється», — думав Андрій. Голос, глухий, сонний, запропонував підійти ближче. Хлопця вразила досить чиста російська мова. Хто ж це говорить? Захотілося глянути на нього.

— Ім'я? Прізвище? — запитує голос із темряви.

— Андрій Гаркуша.

— А Павло Соколов хто такий?

— Він помер. У Дахау.

— А навіщо тобі знадобилося його прізвище?