Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— А наказ коменданта?

— То роби як знаєш, — Дервіль попрямував до дверей.

— Слухай, а в твоїй амбулаторії?

Лікар знизав плечима.

— Забирай, там видно буде.

— Ідіть за ним, ну! — палиця капо запрацювала знову.

Андрій оглянувся в куток, де лежав мертвий Карпенко. «Кутасов Аркадій Семенович. Лейтенант Кутасов». У дверях знову зустрівся з очима лікаря. Француз дивився на нього з сумом, неначе проводжав в останню путь. У хлопця обірвалося серце. «Невже кінець?» Вранішнє сонце засліпило очі, висікло з них скупі сльози. Осінній вітерець обгорнув тіло приємною прохолодою. Він приносин із собою духмяні пахощі лісу, гіркуватий аромат полину, прілого листя і осінніх квітів.

Біля амбулаторії Франсуа Дервіль зустрів санітарів.

— Симоне, поглянь, чи нема там де на нарах вільного місця. Треба до вечора розмістити цих людей.

— У лівому відсіку померло троє, — відповів Симон. — Два місця звільнилося в тифозному, — додав Франц.

Лікар звів очі на Венцеля.

— А шостого куди? — запитав капо.

— Можу забрати до себе.

— Гаразд. Тільки дивіться мені, гробокопателі, — гримнув на санітарів капо, — щоб вони, бува, у вас не поздихали до вечора.

— Недовідомі путі господні… — зітхнув Симон.

— Я т-тобі покажу «путі господні»! Самого до господа бога, вознесу! Я тебе знаю, смердюча твоя морда, тарган брюссельський!

Симон прикусив язика. Через нього вже не раз мав зайву зуботичину від Венцеля. Та зараз бельгійця врятувала, несподіванка. В бараці роздавали їжу. Дух вареної брюкви вдарив Андрієві в ніс, перед очима попливли кольорові кружала. А коли поруч пронесли бачок із варивом, у хлопця не стало сил, він похитнувся і брязнув на підлогу.

— Вставай! Вставай, не то я розчавлю тебе, як гниду! — заволав капо.

Кований чобіт злетів над головою хлопця.

— Зажди, — лікар нахилився над Андрієм, розвів пальцями зеленкуваті повіки. — Він непритомний. Однесіть його в амбулаторію. Навіщо тобі мати неприємності від коменданта?