Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Біля дверей Вольф зупинився, підняв до плеча кулак, трусонув ним і вийшов.

Андрій натягнув на голову рогожу. Хвилин за п'ять двері рипнули знову. Хтось зайшов до амбулаторії. Грюкнули об підлогу носилки.

— Стомився? — голос лікаря звучав рівно, спокійно.

Санітар не відповів, тільки зітхнув важко, з хрипом видихаючи повітря.

— А Симон де дівся? — запитав лікар.

— Пішов по каву, — глухо відповів санітар.

Важко ступаючи, він підійшов до вікна і прочинив кватирку.

Чисте прохолодне повітря пробилося крізь рогожу до обличчя Андрія, приємно залоскотало шкіру. Санітар, закашлявся. Сухий, глибокий кашель рвав йому груди.

— Випий води і не стій на протязі, — порадив лікар.

— Все одно. Ні так ні сяк нема чим дихати, — ледве вимовив санітар Він затулив долонею рота, але ніяк не міг вгамувати бухикання. — А це що? Знову хтось в ящик проситься? — видихнув він крізь кашель.

— Венцель наказав у третій барак, — почув Андрій густий бас лікаря, і в ту ж мить рогожа над його обличчям піднялася догори.

— Собака, живого місця не лишив, — промовив санітар і опустив рогожу.

Всередині в Андрія все ходило ходором, але жоден м'яз на його збитому, розмальованому синяками обличчі не здригнувся. Знову рипнули двері.

— Кава, панове ескулапи, — почув Андрій голос другого санітара.

Бряжчав котелок, дзенькали кружки, санітари пили каву. Від цих звуків у хлопця звело живіт. Слина зібралася в роті.

— Франце, ти пив коли-небудь натуральну каву?

— Не пам'ятаю, може і пив.

— Ет, що я питаю. Вас, німців, фюрер усе життя годує ерзацами. А от у нас у Брюсселі до окупації завжди була натуральна кава із Конго. Високі такі бляшанки, а зерно, як біб, велике. Змелеш, бувало, і в окріп. Тільки спіниться — одразу знімай. О, каву треба вміти зварити.

— Заткнись, — не зло порадив Франц.

— Ет, що тобі розказувати. Це все одно, що людині без носа розповідати, як пахнуть фіалки. От професор Дервіль мене розуміє. Французи теж люблять добре поїсти.