Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Підскочив Кьоніг, збив його з ніг, але Хорст не переставав сміятися. Троє гестапівців били його ногами, а він нестримно реготав. Раптом Хорста щось ніби підкинуло з землі. Шугнув під ноги Кьоніга, перекинув його через себе і скочив на стіл. Загарчав, загавкав, почав жбурляти паперами, листівками, пачками банкнотів, виробляючи на столі щось неймовірне. Кьоніг вихопив парабелум і шпарнув двічі повз його вуха. Хорст ніби й не чув пострілів. Задираючи догори ноги, він марширував на столі, немов на плац-параді. З горла йому летіли дикі крики: «Дойчланд, Дойчланд, юбер аллес…» Несподівано витягнувся в нитку, викинув уперед руку і якось хрипло, по-звірячому ревнув: «Хайль Гітлер!» Захитався і беркицьнув на підлогу. Схопився, сів, захихикав.

— Ви свині, панове! Адольф Гітлер мій єдиний сни, а ви його не любите. Не прикидайтесь, ви хочете його отруїти. Але я вас всіх… На фронт! У солдати! В саме пекло! Ух, мерзотники! Ось я вам…

Хорст зірвався і затупотів на есесівців, немов на шкодливих дітей.

— Ти що, здурів? — дурикувато вирячивши на Хорста очі, вигукнув укушений. Але Торнау ніби й не чув його слів.

— Ти в мене хороша, я не битиму тебе. Ми підемо з тобою гуляти. Ти хочеш до бару, чи ресторан тобі більше подобається? — Хорст підійшов до есесівця і несподівано поцілував його в щоку.

Кьоніг отямився раніше за інших: кинувся на арештованого ззаду і обхопив руками.

— В'яжіть! — закричав на есесівців. — Не бачите, він з глузду з'їхав!

Хорста зв'язали. Він не пручався, тихенько співав собі колискову.

РОЗДІЛ IV

«ARBEIT MACHT FREI»

Поїзд зупинився біля невеличкої станції з короткою назвою Дахау. За нею в мокрому золоті дерев ховались яскраво пофарбовані будиночки. Ніби намальовані на тлі сірого неба, над ними здіймалися готичні шпилі і вежі. Старовинне бюргерське містечко здалося Андрієві якимось несправжнім, іграшковим. Так, ніби діти, сполохані дощем, залишили свої макетики на газоні осіннього парку.

Розчинені двері вокзалу швидко всмоктали негустий натовп пасажирів. Перон спустів. З арештантського вагона першим вийшов бородань, за ним — Андрій, потім Микола-полтавчанин, малий гуцул і Шпинь. Четверо конвойних стали по боках, і процесія рушила.

— Бачите, хлопці, яка нам шана, — криво посміхнувся бородатий.

— Замовкніть! — гаркнув начальник конвою. Він ішов попереду, зігнувши старечу спину. Шинеля мішком висіла на худих плечах, пілотка прикривала лише третину голого черепа, а сухі ноги бовталися у халявах чобіт, мов бадиляки.

— Тотальний, — шепнув бородань і в ту ж мить дістав доброго стусана прикладом від конвоїра.

Од станції через пустир простяглася блискуча, ніби сталева, стрічка мокрого асфальту, біля якої стояла широка стріла без жодного напису. На ній чорніла свастика, оскалений череп і перехрещені кістки. Побачивши ці символи смерті, Андрій відчув неприємний холодок під серцем.

Незабаром попереду за пеленою дощу замаячила темно-сіра арка. Над нею здіймалися три поверхи надбудови для варти. По обидва боки — високий бетонний мур ховав свої кінці у сірій мряці. Коли підійшли ближче, побачили над аркою чіткий напис: «Arbeit macht frei».

— Праця робить вільним, точніше, праця звільняє. Ось тільки невідомо від чого!

Андрій пройшов браму з таким почуттям, ніби його живого опускали в могилу. За ворітьми на них накинулися капо[2] у смугастих арештантських робах і палицями погнали через площу. Удари сипалися з усіх боків, капо лупили по чому попадуть, підганяючи новачків. Прогулянка під осіннім дощем була їм не до смаку.

В довгій, немов конюшня, кімнаті, заставленій грубо збитими тапчанами, з прибулих зірвали одяг. І почали вивертати кишені. Побачивши у Шпиня годинник, якийсь тип ладен був одірвати його з рукою. А коли Грицько спробував протестувати, капо повернув його до себе спиною і так ударив чоботом у голий зад, що Шпинь стрілою вилетів у сусідню кімнату. Це був зал табірної лазні, в якому одразу могли митися п'ятсот чоловік. Зараз він був порожній. Плескіт босих ніг об бетонну підлогу лящав під стелею, з якої звисало безліч ріжків, рясно усіяних великими краплями води. На порозі Андрій зупинився, йому стало моторошно, ніби перед стрибком у безодню. Завмерло, підібралося вище серце. Та за мить від кованого чобота капо він уже орав носом бетонну підлогу. Назустріч ішов банщик. У руці він тримав відро, від якого за версту несло трутизною. На плескатому лиці банщика недоречно стирчав здоровенний, м'ясистий ніс, заплетений сіткою фіолетових жилок; хворобливі мішки відтягували донизу бляклі очі. Банщик поставив відро, вийняв з-під зашкарублого фартуха машинку і проїхався нею по чорних кучерях полтавчанина від лоба до потилиці. Зняв з машинки чорне, наче воронове крило, кільце волосся, підніс його до короткозорих очей і цмокнув язиком, наче йому і справді було жаль такого чуба, Обскубавши решту волосся, нульовкою вистриг «трасу». Потім ухопив з відра смердючий квач і ткнув ним попід пахи полтавчанинові. Микола завив, ніби його обпекли вогнем, кинувся до крана, але води не було. Банщик не то сміявся, не то стогнав, задерши догори голову.