Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Що це? Як ця листівка могла потрапити до валізки? Чергова провокація, не більше. Проте це пахне шибеницею. Що робити? Всі обвинувачення, які йому інкримінували раніше, не варті однієї фрази з цієї листівки. Він уже не міг одірватися від неї і читав далі.

«… Студенти! Юнаки і дівчата! Німці дивляться на вас. Вони чекають, що ми зламаємо націонал-соціалістичний терор силою нашого духу в 1943 році так, як було зламано наполеонівський терор у 1813 році. Березіна і Волга ясніють нам зі Сходу, загибель німців на Волзі нас кличе: повстань, народе, хай пожежі освітять твій шлях!

Біла Троянда»

Де? Де він читав ці слова? Камера. Вікно. Видряпані на камені літери.

— Автор цієї листівки Ганс Шолль. Рівно рік тому, у вересні 1943 року, його було розстріляно. Про Ганса Шолля я можу дати вам ще більш вичерпну довідку — я знав його особисто. Він був студентом нашого університету. В нього була сестра Софі. Може і вона мала відношення до цієї листівки, бо її теж розстріляли. Отже, як бачите, пане слідчий, я тут ні при чому.

Якусь мить Кьоніг дивився на Хорста так, ніби вперше бачив його. Потім підійшов і мовчки вдарив в обличчя. Хорст відлетів у куток.

— Це що? Найсильніший аргумент слідства, чи як? — витираючи розбитого носа, їдко запитав Хорст.

— Замовкни, щеня! — вибухнув роздратуванням Кьоніг. — Нас не цікавлять ні твої аргументи, ні твої зізнання. Політичні жорна розчавлять тебе, як слимака! Ти ще проситимеш бога, щоб він послав тобі смерть. Навіки забудеш твій зухвалий тон! На власній шкурі писатимеш свої зізнання!

— Ні, гер гауптман, помиляєтесь. Я вам потрібен живий. Хто ж даватиме свідчення на процесі, який ви так широко рекламуєте? Мене вчили поважати слідство. Але, як видно, в гестапо зібрали самих ідіотів…

Тримаючись за стіну, Хорст піднявся з підлоги. В грудях його клекотала ненависть. Відчайдушна рішучість запеклася в глибині застиглих, немов памороззю вкритих зіниць. Обезкровились, перетворились на сухий пергамент губи. Глибокі рівчаки лягли між чорними бровами.

— Ви будете поводитись зі мною чемно і більше пальцем, — чуєте? — пальцем не зачепите мене! Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло! Здається, так сказав барон фон Дітц! А якщо він відступиться од своїх слів, я сам перегризу вам горло!

Хорст несподівано кинувся до Кьоніга, звалив його з ніг. Пальці арештованого, немов сталевий обруч, стисли жилаву шию слідчого. Той звивався, хрипів. Піна котилася йому з рота, дико поверталися розідрані страхом очі.

Раптом щось важке хряснуло по голові Хорста. Він похитнувся і полетів кудись у чорну безвість.

Отямився від холодної води, яку лили йому на голову. Очей не розплющував — вирішив трохи відпочити. Але обдурити гестапівців не вдалося.

— Оклигав уже?

— Вставай, негіднику…

Голоси були знайомі. Він чув їх, коли його минулого разу били гумовою палицею.

— Приведіть його до пам'яті, та так, щоб більше не кидався на людей, — сказав десь поруч Кьоніг.

«Шкода, що я не встиг задавити його», — майнуло в голові Хорста. Торнау били мовчки, методично, із знанням справи. Мов подушку, перекидали з кулака на кулак. З кожним ударом у Хорста наростала дика злоба. Вона попелила серце, туманила мозок. Зносити катування в нього не стало сили. Вибравши момент, він, як бульдог, мертвою хваткою уп'явся в руку свого ката і не розвів щелепи, аж поки не відчув у роті солонкуватий смак крові. Здоровенний есесівець дзигою крутився на місці і тоненько, по-жіночому верещав.

— А-а-га-а, болить — Хорст стояв посеред кімнати і реготав. Від сміху і збудження його хапали корчі.