Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

— З України. Я з Полісся, а цей малий з Буковини.

— Так, так, — німець почухав укрите сивим волоссям підборіддя. — Ну що ж, заходь.

Андрій переступив поріг барака.

— Сюди, — штубовий штовхнув двері своєї комірчини.

Хлопець зайшов і нерішуче зупинився. Залізна койка, акуратно застелена благенькою суконною ковдрою. Стіл, стілець — усі меблі. Підлога чисто виметена, біля дверей на гвіздку стара шинеля. Одне вікно виходить на аппельплац. Крізь нього видно потилицю малого гуцула, друге — в барак, там панує морок.

— Сідай, — штубовий щільно причинив за собою двері, прикрив шторкою віконце, що виходило всередину барака, і важко опустився на скрипучу койку.

Андрій сів на край стільця.

— Давно з України?

— Тижнів зо два, а може й більше. Я вже і лік дням погубив.

— Так.

Андрій дивився на німця і не міг зрозуміти, хто перед ним — ворог чи друг. На вигляд штубовому можна було дати років шістдесят. Сиве волосся спадало на крутий лоб. Синюватий шрам перетинав ліву брову, перенісся, розсікаючи кінцем щоку. Від цього обличчя завжди здавалося суворим. Проте зараз воно розгладилось, на ньому блищали привітні, повиті глибоким сумом очі.

— Це тебе в нас уже встигли так розмалювати? — штубовий розглядав синяки на обличчі хлопця.

— Ні. Ще в Граці.

— За які гріхи?

— З ешелону тікав.

— А до нас за що?

— Та за те ж саме.

— Поважаю відвертість, тільки тут з нею треба бути обережним. Скажеш зайве — одразу донесуть у гестапо.

— Нехай доносять. Те, що я сказав, там давно відомо.

Німець усміхнувся.