Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША КІНЦІ У ВОДУ»

Кьоніга в кабінеті не було. Із сусідньої кімнати чувся хриплуватий від хвилювання голос. Хорст сів на прикутий до підлоги дубовий стілець і прислухався. Щось підказувало йому: там, за дверима, мова йде про нього, але розібрати слів не міг. Раптом Хорст почув сердитий голос Дітца. Зриваючись на фальцет, барон кричав:

— Честю присягаюсь, ви зробите це, Кьоніг! Інакше… На фронт! Солдатом! У саме пекло!

В сусідній кімнаті грюкнули двері. Стало тихо. Потім почулися кроки, важкі, непевні. Біля дверей вони завмерли. Мабуть, Кьоніг усе ще вагався зробити те, на чому наполягав барон. Але то було недовго. За якусь мить він увійшов до кабінету, сірий під злості. Не глянувши на Хорста, сів за стіл, важко опустив кістляві кулаки на папери. Він усе ще був під враженням того, що сказав Дітц. Та поступово обличчя Кьоніга набрало звичного кам'яного виразу.

Хорст відчув небезпеку. Зіщулився, знітився, чекаючи удару. Передчуття не обманювало його. Удар було припасено, але Кьоніг не поспішав завдавати його. Він сидів мовчазний, важкий, немов налитий свинцем. І це найбільше хвилювало Хорста, вибивало із рівноваги. Мовчання слідчого тяжіло над ним неминучістю уготованого. Він вирішив почати розмову перший.

— Гер гауптман, я маю зробити вам заяву відносно Гуго фон Глевіца.

Слова Хорста не справили на слідчого ніякого враження. На його обличчі не ворухнувся жоден м'яз.

— Я хочу сказати, пане слідчий…

— Це добре, Торнау, що ви все ж зізналися, — перебив його Кьоніг. Їдка посмішка зламала тонкі губи слідчого.

— Ні в чому я не зізнався, — майже крикнув Хорст і зірвався на ноги.

— Сідайте. Навіщо так хвилюватися? Ви зізналися в тому, що везли фальшиві англійські банкноти в ніч, коли вас заарештували, — Кьоніг примружив очі і, мов кіт на мишу, поглянув на Хорста.

— Ні, це — провокація.

— Дивно. Ваше зізнання надруковано у вечірньому номері «Фелькішер беобахтер». Ось, читайте. — Кьоніг подав Торнау газету.

Хорст гарячково пробіг рядки кореспонденції. «Боже, яка гидота. Мої честь, ім'я спаплюжені назавжди перед цілою Німеччиною. Але поруч з моїм тут стоїть прізвище Гуго фон Глевіца…» Це трохи заспокоїло Хорста. «Якщо тільки в цьому криється удар Кьоніга — мені ще не так погано. Рано чи пізно вони змушені будуть притягти сина професора до відповідальності. Я досяг свого. Проте, викриваючи Гуго, я фактично визнав свою вину. Кьоніг каже правду…» Однак Хорст не хотів так легко здаватися.

— Брехня! Я ні в чому не зізнавався, — заволав Торнау. — Покажіть імені хоч один фунт стерлінгів. У вас його немає, і ви безсилі що-небудь довести. Я не винен. Ні в чому не винен. Кореспондент міг вигадати що завгодно. Замітка в пресі — не документ. Юриспруденція цього не визнає, гер гауптман.

— Даремно шукаєш захисту в юриспруденції, — Кьоніг встав, відчинив дверцята сейфа і одну по одній поставив на стіл обсмалені шкіряні валізки.

— Пізнаєш? — він розкрив одну валізку. — Ось вони, твої фальшивки. Ми знайшли їх в проваллі під уламками машини. Ознайомся — фото зроблено на місці. Може, це переконає тебе і ти, нарешті, кинеш клеїти дурня.

На фото есесівець виймав із багажника обпалену валізку. Друга стояла біля його ніг. Машина, побита, скалічена, лежала боком. Кришка багажника теліпалась на одному кронштейні. Проте ні в кузові ні в багажнику не було видно слідів вогню. Крім того, номер… Номер машини був інший. Від радісного збудження у Хорста затрусилися руки. Він поклав фото на стіл.

— Груба робота, гер гауптман. По-перше, я нічого такого не віз з собою, по-друге, це не моя машина. На моїй був зовсім інший номер. До того ж вам відомо, що мій «майбах» горів, а на цьому жодної підпалини.

Кьоніг знову посміхнувся. В щілині рота хижо блиснули металеві зуби. Від цієї посмішки у Хорста затріпотіло серце і спітніли долоні. Він раптом збагнув, що удар ще попереду. І справді, Кьоніг витяг з валізки пачку якихось паперів, узяв з неї один аркуш і подав Торнау. Це була надрукована на склографі листівка.

«Німецький народ глибоко схвильований загибеллю наших людей на Волзі. «Блискуча» стратегія ініціаторів снігової війни безглуздо і безвідповідально штовхнула 330 тисяч німців на смерть і знищення. Ми дякуємо тобі, фюрере, за це! Чи повинні ми й надалі ввіряти долю нашої армії профанові? Чи повинні ми жертвувати німецькою молоддю заради низьких інстинктів націстської кліки? Ніколи! Час розплати настав, розплати нашої німецької молоді за тиранію, яку будь-коли породжував паш народ».