Розділ без назви (2)

Твір мічмана Мореходова, його «Записка про стан російського флоту в 1824 році», видана морською друкарнею в Петербурзі аж у 1861 році, через багато літ після смерті її автора, розкриває і благородну прямоту, і ненависть Головніна до лютого реакційного режиму.

Генерал-інтендант російського флоту, а згодом віце-адмірал Головнін перебудовував старий і будував новий флот. Це була безнастанна, важка боротьба проти безчесних іноземних пролаз, придворних шаркунів, тупих сановників і казнокрадів.

За той час, коли він очолював інтендантство флоту, на Балтиці та в Архангельську було збудовано 26 лінійних кораблів, 21 фрегат, 10 пароплавів і 147 легких суден… Російський флот знову став могутнім і грізним. Він називався імператорським флотом…

Але імператор не міг тоді прочитати «Записок декабриста» Д. І. Завалишина. Ці записки побачили світ лише в 1906 році… Завалишин писав: «… За показаннями Луніна, це саме Головнін пропонував пожертвувати собою, щоб потопити або висадити в повітря государя і його почет при одвіданні якого-небудь корабля».

Лунін був визначний декабрист, і нема підстав не вірити йому, як нема підстав не вірити й Завалишину, другові Головніна. Їх «… зблизило, — писав Завалишин, — спільне обурення проти кричущих зловживань. Ми зробилися друзями, наскільки допускала величезна різниця років».

Не два — три полони пережив Василь Головнін і не скорився. З південної Африки, від англійців, які «не забувають друзів», утік він під жерлами батарей, злобні самураї не вдержали його у в’язниці, а тут, в Росії, ціною життя ладен був він знищити головного тюремника батьківщини — царя.

Не для нього — для народу будував Василь Головнін флот, ходив у кругосвітні плавання, невтомно провадив дослідження, робив відкриття, працював над своїми спогадами й щоденниками.

Вже знаменитими стали три його вихованці — Літке, Матюшкін і Врангель… Чотири роки Федір Літке досліджував береги Нової Землі і видав про свої мандрівки чудову книжку… У Тихому океані він відкрив невідомі. острови, які назвав островами Сенявіна… Далеко на північному сході, на узбережжі від гирла Колими до Берінгової протоки, закінчили свої героїчні дослідження Матюшкін і Врангель. Шукаючи таємничу землю, про яку розповідали давні перекази чукчів, вони заходили по льодах більше ніж на 260 верст від берега…

У колі молодих морських офіцерів Головнін часто згадував про плавання «Камчатки», про дружбу й наполегливе навчання цих трьох моряків.

— А Федя Матюшкін який? — здивовано й радісно казав Головнін. — Переступив з ліцейського порога на шлюп «Камчатку» і зробився справжнім морським вовком! Пригадую, чи. то на вахті вночі, чи в холод, чи під шторм, весь час, при кожній нагоді, вірші Олександра Сергійовича напам’ять він читав, дуже любив поета… Щоденники для нього спеціально вів, старанно всі події записував. Напевно, передав їх Олександрові Сергійовичу, — великі вони друзі. Але в той час я не думав би, що цей ліричний юнак Федя на такі відважні діла здатний, — в океані, в льодах тижнями випробувати щастя… Признатися, я дуже шкодую, що не був там, у льодах, разом з ними. А втім, іще встигну. Побуваємо ще раз на Алясці і за Берінгову протоку спробуємо пройти…

Хтось з офіцерів зауважив:

— Все-таки роки, Василю Михайловичу…

Він здивувався:

— Роки?.. Ви вважаєте, Що це багато — п'ятдесят п’ять років? На мою, наприклад, думку, це й є золотий час життя, коли є досвід пережитого, і знання, і любов до справи, і юнацька жага до мандрівок, до відкриттів, до випробувань долі…

Був липень, ясна, світла пора північної столиці, коли над кам’яними її вершинами, над парками, над золотими куполами, невловно підкравшись, колишеться, сповнена неясного мерехтіння, біла ніч; коли на могутньому просторі Неви, мов зорі, рояться незліченні вогники човнів, і, здається, все величезне місто, з дзвіницями, арками, пам’ятниками, повислими в повітрі мостами, нечутно, чудесно лине кудись разом з крутими, гнучкими струменями величної ріки…

Та того року петербурзький липень був сумний і глухий; карнавали, гуляння заборонялися; люди з острахом зустрічались один з одним, уникаючи знайомих квартир.

Виникши десь далеко на півдні, прорвавшись крізь усі кордони й застави на дорогах, прийшла 1831 року в Петербург страшна гостя — холера.

… Головнін складав плани нових мандрівок, не знаючи, що вже хворий. В кімнаті було прохолодно, однак він задихався і звелів навстіж порозчиняти вікна.

— Ми підемо на північ, друзі мої… Праворуч залишаться Командорські… Алеутські острови… Аляска… Ми підемо далі, туди, де ніхто ще не водив кораблів…

Бліде обличчя його корчилось від судорог, піт заливав очі. Гості неквапно, мовчки повставали і, не потиснувши цим разом адміралові руки, вийшли з квартири.