Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

Коли вони ввійшли в будинок, ледве чутна музика зовсім стихла. Вони стояли серед великої високої кімнати, нерішуче озираючись навкруги. Ні звуку, ні шарудіння не долітало до них з інших кімнат красивого мовчазного «котеджу». В кімнаті були меблі: круглий стіл, оточений кріслами, схожими на трони, масивні, наглухо зачинені шафи, а по кутках на низьких п’єдесталах стояли… явні саркофаги з білими овальними екранами[11] замість надгробних плит.

Усе тут було велике і розраховане на більш ніж дебелих людей: так на одному «троні», наприклад, могли вільно вміститись два Петі.

Підлога була покрита ніби темним лінолеумом, але також блискучим, а стеля фосфоресціювала, щосекунди змінюючи колір. Ні картин, ні інших прикрас на матових світлих стінах не було.

Запилені, недбало одягнені геологи раптом відчули себе незручно в цій обстановці строгої і бездоганної чистоти. Майгін крякнув і чомусь подивився на свої чорні, обламані нігті, а Петя став квапливо застібати комір на неіснуючий ґудзик. Потім, немов опам’ятавшись, вони ніяково посміхнулися один одному і почали відшукувати на дзеркальному лінолеумі сліди Нене; зрештою їх вторгнення мало виправдання: вони шукали зниклого хлопчика.

Сліди повели їх навколо стола, накритого скатертиною, яка мерехтіла зеленкуватим світлом.

«Дивно! Тут усе сяє, блищить і світиться», — подумав Берсеньєв, і раптом, немов відповідаючи його думкам, біла овальна пластина над одним із «саркофагів» теж засвітилась, і на ній з’явилося вузьке бліде обличчя людини… Це було зображення, але зображення об’ємне, рельєфне, незвичайно реальне. Що особливо здивувало старого геолога — це великі сірі широко відкриті очі. Вони були живі і дивились уважно і серйозно, немов чекаючи, коли Берсеньєв заговорить… Зовсім машинально геолог скинув свого вилинялого фетрового капелюха і вклонився незнайомцеві. Той моргнув кошлатими червоними віями і так само уважно дивився на нього. Геолог збентежено озирнувся на друзів, які вже стояли за його спиною і теж мовчки дивились: Майгін — з великою цікавістю, студент — дуже збуджений.

— Не розумію — це фотознімок чи жива людина? — пробурмотів Берсеньєв.

Майгін ступив уперед, і незнайомець враз перевів погляд на молодого геолога.

— Дозвольте відрекомендуватись… — Майгін на мить зам’явся: «Хто це, чоловік чи жінка?..» Обличчя, напевне, належало чоловікові, про це свідчили рішучі, майже різкі його риси і золотисте коротке волосся… — Дозвольте відрекомендуватися, добродію, — сказав Майгін.

Але тут обличчя зникло, і замість нього на екрані заструмували вниз якісь ієрогліфи.

— Розмовляти не бажають, — сконфужено промовив Майгін.

— Звичайно ж, кінематограф, — упевнено зауважив Берсеньєв.

— Кінематограф? — Майгін недовірливо похитав головою. — А чому ж він витріщився спочатку на вас, а потім на мене?.. Я ніде в кінематографі не бачив, щоб актор розглядав з полотна публіку, завжди було навпаки… І потім, де ж проекційний апарат?

Берсеньєв промовчав. Зауваження Майгіна були резонними. Старий геолог обійшов «саркофаг» кругом і нарешті сказав:

— Тонка механіка…

У Петі майнула якась догадка. Він вирішив підійти до другого «саркофага», але не від екрана, а збоку. Екран залишався сліпим. Несподівано студент ступнув уперед, і екран враз ожив. На ньому з’явилось обличчя… Тут гадати вже не довелось, це була жінка. Петя навіть зблід від хвилювання. Такого обличчя він ніколи не бачив. Сказати про нього, що воно «вродливе», означало нічого не сказати…

Глянувши на обличчя жінки, що з’явилось на екрані, Петя подумав: «Сніг і небо»… Високе чоло облямовувало волосся, схоже на закручений вітром і застиглий сніговий замет. Тіні на обличчі вилискували легенькою синявою. Біля мочок вух поблискували дві краплі якихось невідомих дорогоцінних каменів. Але й на цьому обличчі найпримітнішими були очі. Неприродно великі, вони, здавалося, були перенесені з парусів таїтянських каное… Довгі вії обрамляли, великі білки з фіолетовим відтінком, який зустрічаєш тільки на виноградниках, а в чітко окреслених бірюзових зіницях мерехтіли темні цяточки… Очі були повні уваги. Вони ждали… але чого? Може, юнак, на якого дивилися ці очі, і сказав би що-небудь, але жінка все одно не зрозуміла б його мови. І Петя мовчав. Тільки одна думка свердлила його мозок: «Не зникай!.. Дивись на мене!..»

Обличчя на екрані здригнулось, помутніло, ще мить — і воно зникло б, та Петя закричав у думці:

«Не зникай!.. Ще!..»

І обличчя знову виразно засяяло на екрані, тільки очі розширились, ніби від здивування…