Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

Петя зупинився і, прихилившись до стіни, став спостерігати рухи хлопця. Нене ходив навколо вогнища все швидше і швидше, присідаючи і підстрибуючи на ходу, потім схопив бляшанку, яка валялася на підлозі, вдарив у неї кулаком і гугнявим голосом заспівав щось по-ламутськи.

Спочатку студент вирішив, що хлопчик збожеволів. Петя хотів було вже бігти по Майгіна і Берсеньєва, але згадав, що зовсім недавно, коли вони ходили наймати ламутів, точнісінько таку картину бачив у ламутському стійбищі: ламутський кам, шаман, стрибав навколо вогнища, потрясаючи бубном, і гугняво співав. Він «камлав», тобто виганяв злого духа, що вселився у хвору бабусю.

Петя ледве стримався, щоб не розреготатись. Маленький ламут, старанно наслідуючи, шамана, стрибав навколо вогнища і бив у бляшанку: мабуть, Нене був певен, що йому вдасться вигнати злого духа, який вселився в ці двері і не пускає його в «красиве стійбище».

«Покликати Майгіна і Берсеньєва? — промайнуло в голові у студента. — Ні! Поки я збігаю, він уже закінчить „камлати“».

Нене тим часом крутився все швидше і вже не співав, а вигукував гортанним голосом якісь слова. Дим од вогнища заважав йому дихати і виїдав очі, але хлопець відважно камлав — безперечно, хлоп’я твердо вірило у свої заклинання.

Та ось вогнище погасло, від нього лишилась купа жаринок під попелом, і тут Непе раптом зупинився. Петя бачив, як він нахилився над вогнищем,1 вихопив рубінову жаринку і, перекидаючи її на долонях, підніс до металевої смуги на «дверях». Усе, що було далі, студентові здалося галюцинацією: дві високі прозорі стулки стали розчинятися перед маленьким кривоногим дикуном. Вони розчинялись повільно й урочисто, мов перед послами великої держави двері тронного залу в царському палаці. Це було так неймовірно, що Петя навіть очі заплющив. Коли він знову відкрив їх, Нене вже стояв перед відчиненими дверима, ніскільки не збентежений тим, що сталося таке чудо. Він набрав у свою бляшанку жаринок (напевно, на всякий випадок, щоб захистити себе від злого духа) і спокійно переступив поріг підземного міста.

Петя кинувся до виходу, щоб покликати Майгіна і Берсеньєва… Що було потім, читачеві відомо.

Отже те, чого вони добивалися, чого з нетерпінням чекали і в чому вже зневірились, здійснилося: стулки прозорих дверей розчинились перед ними… Але геологи не наважувались переступити поріг. Дивний вираз: «поріг міста»… Та чи й місто це?

— Ну, що ж, увійдемо й ми під склепіння таємничого світу, — з удаваною безтурботністю сказав Берсеньєв і ступив у відчинені двері. За ним квапливо рушив Майгін і відразу ж нахилився, вдивляючись у бездоганно чистий, сяючий ґрунт. На твердій блискучій поверхні видно було сліди пилу від маленьких чунок.

— Сліди, Нене, — сказав він. — Хлопчисько справді десь у місті.

Петя, повагавшись секунду, догнав старших товаришів. Студент не міг зрозуміти, що з ним діється. Але він якось зразу притих, йому стало не по собі, коли він, нарешті, ступив на територію «форпосту північної цивілізації»…

Живі портрети

Геологи ступили всього кілька кроків і відчули, як у їхні легені влилося здорове, свіже повітря. Після курної вогкої атмосфери шахти тут дихалось особливо легко.

Майгін підняв голову. Одне з трьох «сонць», що освітлювали підземний світ, нерухомо висіло в зеніті. Майгін сказав замислено:

— Шар старий, виходу звідси не було, але ж жити тут хтось повинен?

— Чому ви так думаєте? — спитав Берсеньєв.

— Тобто як — чому? А лампи? По-вашому, вони загоряються самі собою?

Берсеньєв знизав плечима:

— Не знаю… Може, вони горять тут вічно? Взагалі ці лампи… Ви звернули увагу, яке від них дивне світло? Про нього не скажеш «сліпуче»… Якась всепроникна прозорість…

Майгін не відповів, він уже весь поринув у дослідження слідів Нене. Сліди вели до найближчого світло-голубого «котеджу» з сріблястим круглим дахом.