Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

«Інший світ»

Науково-фантастична повість

Пролог

Бувають події звичайні, зрозумілі, про них розповідати легко і приємно: оповідачеві вірять, а героям співчувають. Та ось робиться щось дивне, схоже на казку: свідок події шукає пояснення, йому здається, що він зрозумів, у чому справа, але людям розповісти не наважується — не повірять…

Історія, яку я хочу розказати, теж надто неймовірна, щоб повірити в її реальність. Людина, яка розповіла її мені, у свій час мало не попала в дім для божевільних. Але я знаю цю людину краще, ніж лікарі. Я можу поручитися, що її свідомість завжди лишалась ясною, що ця людина навіть у думці ніколи не населяла світ жахливими привидами, що дивовижні пригоди, які випали на її долю сорок п’ять років тому, не є плодом хворобливої уяви. Ні, кому-кому, а мені відомо, що мій давній сусід по квартирі, колишній геолог, а нині пенсіонер Григорій Миколайович Венберг не фантазер, не психопат, а людина цілком тверезого, практичного, навіть трохи обмеженого розуму.

Ми з Григорієм Миколайовичем частенько засиджувалися допізна біля радіоприймача, і я завжди його просив розбудити мене вранці, бо прокидатись мені було дуже важко. Він спочатку тихенько стукав у двері моєї кімнати, потім, коли я не відповідав, починав стукати дужче. Тоді я висовував голову з-під подушки і досить непривітно говорив:

— Зайдіть!..

Він прочиняв двері і бочком заходив у кімнату:

— Це я. Чи ви здорові, батеньку?..

Я і без того знав, що це він, але завжди допитувався, позіхаючи і потягуючись:

— Ах, це ви, Григорію Миколайовичу? Доброго ранку!

Він підходив, заклопотано оглядаючи мене і безшумно ступаючи в своїх м’яких пантофлях. Так було і того незабутнього ранку. Напередодні я засидівся біля радіоприймача (на цей раз один, без Венберга), слухаючи повідомлення про запуск радянської космічної ракети в бік Місяця, і, звичайно, проспав знову. Венберг наблизився до постелі і сказав те, що завжди говорив зранку:

— А я-то думаю, що з ним таке? Пора не рання, а він через вірьовку не стрибає, гімнастики не робить, у ванні під душем не пирхає. Чи не захворів, бува, думаю? А ви, голубе мій, виявляється просто святого лежебоку справляєте!

— Я пізно ліг, Григорію Миколайовичу.

— Знаємо ваше «пізно». Гімнастикою займаєтесь, а того не знаєте, що валятись у постелі шкідливо. Еге ж. Ну, марш під душ! Живо!..

В таку хвилину Григорій Миколайович завжди до того нагадував мені Карла Івановича з толстовського «Дитинства», що я починав реготати.

— Вам тільки бракує китички на ярмулці та хлопушки для мух…

— Повторюєтесь, батеньку! Ви мені це вже казали. Але в цій схожості я нічого поганого не бачу. Толстовський Карл Іванович — дуже акуратна людина. А вам, наприклад, трохи німецької акуратності в побуті набратись не завадило б. Еге ж…

— «Ауф, кіндер, ауф. С’їст цайт!»[9] — сміючись, вигукував я.