Розділ «Григорій Гребньов «Інший світ» Науково-фантастична повість»

Берсеньєв і Майгін довго сушили голову, з якого матеріалу зроблені будинки, підлога, прозора сфера і багато інших речей у цьому містечку, але сказати що-небудь певне ні той, ні другий не міг.

— Немає сумніву, що це не метал, не мінерал, не дерево. Можливо, це якісь штучні матеріали, подібні до пластичної маси, винайденої недавно американцем Бакеландом, тільки міцніші в багато тисяч разів, — сказав Берсеньєв, розглядаючи витончену шафочку, зроблену з матеріалу, схожого на слонову кістку. — А може, і що-небудь інше.

Тільки надвечір, стомившись і зголоднівши, підземні мандрівники вибралися на поверхню.

Мовчки розпалили багаття, мовчки приготували скромну вечерю, забрались у велику палатку і мовчки почали їсти. Загадкове зникнення Нене приглушало гостроту вражень від першого відвідування казкового міста. Та й саме це відвідання трохи розчарувало їх. До факту існування міста вони вже встигли звикнути, але від першого його відвідання чекали якщо не повної розгадки цього феномена, то в усякому разі чогось зовсім незвичайного. І ось вони після стількох зусиль проникли нарешті всередину прозорої сфери, а загадка так і лишилася загадкою. Вони побачили багато незрозумілого, але не надприродного. Мабуть, усе там мало своє пояснення. Не мало пояснення лише саме це місто: звідки воно взялося тут, у глибині землі, на березі Тихого океану? Хто, як і коли побудував його? Чи воно стояло колись на поверхні землі і тільки потім було залите лавою і занесене землею, чи з самого початку його побудували в землі? Чи населене це місто? Якщо населене, то ким? І чому його населення ховається? Якщо в ньому немає нікого, то що сталося з жителями?.. Чи не загинули вони де-небудь за містом, як загинула людина, кістяк якої Майгін і Берсеньєв знайшли, коли рили хід до дверей?..

На жодне з цих питань не було відповіді, і, здавалось, ніщо не обіцяло відповіді в майбутньому.

Картини минулого

Через кілька днів Петя побував у ламутському стійбищі. Батько хлопчика привітно зустрів його і почав розпитувати, як живе в гостях у росіян Нене.

— Дуже добре живе, — сказав Петя, трохи зашарівшись. — Хоче ще погостювати в нас, а вам передав пачку тютюну. Він заробив її, коли допомагав рити шахту.

Ламут з радістю взяв тютюн і обіцяв навідати сина.

Петя повернувся в табір і сказав геологам, що в стійбищі хлопчика немає. Настрій у всіх зіпсувався, ніхто не знав, що сталося з Нене, але кожен почував себе в якійсь мірі відповідальним за долю хлопчика.

За ці кілька днів геологи вже детально ознайомилися з підземним містом, зрозуміли призначення і будову деяких речей та споруд у ньому. Так, Майгін відкрив, що малюсінькі мотки плівки, які лежали в ящику з «слонової кості», видають музикальні звуки. Та багато лишалось неясним для наших вчених, і найтемнішим було питання про походження підземного міста, а найбільш загадковим — зникнення Нене.

Не давали спокою всім трьом (особливо студентові) і живі зображення, побачені в глибокому «котеджі», де зник безслідно малий ламут. Було ясно, що «саркофаги» — це якісь механізми, здатні відтворювати задані зображення, бо кожного разу, коли Петя підходив до «саркофага» з жінкою, на екрані з’являлося саме її лице. Очі уважно дивились і на Петю, і на Майгіна, і на Берсеньєва, зіниці стежили за їхніми рухами, і очі розкривалися дуже широко, коли хто-небудь з них робив різкий рух або щось говорив. При цьому губи жінки ворушились, хоч у куточках їх ховалася «посмішка Монни Лізи»…

Петя, нарешті, примирився з тим, що це тільки портрет, який виникав кожного разу, коли перед екраном з’являвся глядач. Цей портрет міг зникати, і його можна було примусити затриматись на екрані зусиллям думки (цікаво, що зображення чоловіка в думці повернути було неможливо).

Петя думав:

«Якщо я примушую її залишитись і дивитися на мене, то чому я не можу таким же способом примусити її говорити?..»

І він знову і знову викликав образ невідомої жінки, зосереджено і напружено примушував її говорити. Одного разу йому навіть здалося, що губи її ворухнулись. Але звуку він не почув, а замість обличчя на екрані замиготіли такі ж ієрогліфи, які завжди з’являлися на іншому екрані, чергуючись з обличчям чоловіка…

«А може, за допомогою цих ієрогліфів вона розмовляє зі мною?» — подумав схвильований юнак, йому хотілось бачити прекрасну незнайомку, та кожного разу, коли він вискакував із-за «саркофага», на нього сипалась лавина ієрогліфів: красуня, мабуть, була балакучою… Не дочекавшись появи на екрані зображення, Петя виходив із спустошеним серцем.

Одного разу Майгін і Петя сиділи біля палатки і розмовляли про дальшу роботу експедиції.

— Ні, Петю, — казав Майгін, попихкуючи папіроскою, — їхати зараз кому-небудь із нас на материк немає рації. Ми вже обговорили це питання з Клавдіем Володимировичем. Поки що попрацюємо тут самі. Ось тижнів через два приїде Ніночка Росс, приїде Венберг, вони нам допоможуть. Спробуємо зробити все, що можна, своїми силами. А вже в наступному році візьмемо з собою і археологів… Ось ти кажеш; «їхати!» Але куди?.. Я знаю, що в Чіті є краєзнавчий музей. Там працює вчений-далекосхідник Кузнецов. Є корисні люди і в Хабаровську й у Владивостоці. Але до всіх цих центрів добратися мені чи Берсеньєву нелегко. Все одно в цьому році не обернемося. Думаю, що найкраще повідомити їх, коли наші партії повертатимуться до Петербурга, а поки що самі будемо вести спостереження і записи…

— Андрію Гавриловичу! Але ж ми тільки геологи, ми нічого не взнаємо! — з тривогою мовив Петя.