Розділ «Григорій Гребньов «Втрачений скарб» Пригодницька повість»

Юнак і дівчина підійшли до церкви, де вчора вночі вони бачили дивного старика. Двері були прочинені. Постоявши хвилину, Тася й Волошин увійшли в церкву.

Наскільки нарядним і радісним був її зовнішній вигляд, настільки суворою і похмурою вона виявилася всередині…

Темні древні ікони, почорніла позолота, меланхолійний блиск бронзових свічників, коричневий тон дерев’яного аналою — все це підкреслювало, що творці церкви звертаються до пришельця мовою аскетизму й покірливості.

В глибині виднівся невеликий вівтар. Крізь маленькі віконця, схожі на бійниці, до підлоги тягнулось проміння сонця.

Волошин глянув на Тасю:

— Ну як?

— Моторошно… — щулячись, відповіла дівчина. — Дивіться, яка тут цікава підлога! — раптом вигукнула вона.

Волошин почав уважно розглядати підлогу. Складена з великих різноколірних плит яскравих і темних тонів, вона являла собою хитромудрий і разом з тим цілком закінчений орнамент. Простий домотканий килим закривав центральну частину орнаменту, і довга доріжка од паперті до вівтаря розрізувала його надвоє.

Волошин нахилився, взявся за килим і почав згортати його.

— Що ви робите? — здивовано спитала Тася.

— Хочу оглянути всю підлогу.

Згорнувши килим, Волошин взявся за доріжку. Через три хвилини мозаїчна підлога постала перед Тасею у всій своїй красі.

— Чудова, правда ж? — спитав Волошин.

— Дуже гарна! — захоплено підтвердила Тася. — Якби її можна було зарисувати… Мені б дуже хотілося, Ваню.

— Малювати я не вмію, але…

Волошин оглядівся і вибіг з церкви. За хвилину він повернувся з драбиною, поставив її ближче до центра, потім виліз на неї і взяв у руки фотоапарат, що висів у футлярі.

Клацнувши кілька разів затвором і освітивши церкву спалахами магнію, Волошин зліз з драбинки, відніс її на місце і знову розіслав килим та доріжку.

Цілий день Тася і Волошин бродили по широких монастирських дворах, спускалися в страшну підземну тюрму, піднімалися на гребені фортечних стін. Тася виміряла висоту Кузнецької башти, що стояла прямо у воді озера. Вийшло двадцять метрів.

Взявшись за руки, наче школярі, вони зазирали у всі куточки монастиря, обмінювалися враженнями, згадували все, що дізнались у Вологді про це російське чудо, яке гордо стояло над озером, про казковий «град Кітеж», що загубився у північних лісах. Стоячи на зеленому горбочку п’ятого двору, Тася обвела сяючим поглядом монастирські будівлі вдалині: білі келії і старовинні палати, триповерхові стіни з бійницями. Дівчина прислухалась. Навколо стояла тиша, тільки звідкись здалеку долинав сигнал одинокого автомобіля, та ще гуділи джмелі і шепотіли берези.

— Як дивно! — сказала Тася. — Лише три дні тому ми були в Москві, в самому центрі вируючого життя, і ось потрапили відразу в тринадцяте й чотирнадцяте століття, у феодалізм… Ваню, дістаньте свого зошита і прочитайте, що ви там ще записали у Вологді про цей монастир.