Розділ «Частина друга»

Обоє розуміють, про що мова.

– Це інше, – каже Роман, згадуючи братову мармизу в одвірку і свою думку про майбутню війну. Ні! Більше ніколи. Невже на кожне покоління своя війна?

– Пересолила? – допитується мама, зазираючи йому в обличчя.

Із госпіталя Роман вийшов – погляд у землю, весь у своїх думках. Самчича залишили в неврології, сказали, раніше треба було його привезти… Волонтери, до яких заїжджав перед тим, нарікали, що транспортний засіб у нього, бач, недостатньо місткий. Вони сподівалися напакувати удвічі більше вантажу, а місця у «газельці» було небагато, та ще й попросилися з ним у дорогу два хлопці з реабілітації, вони поверталися у свої підрозділи під Донецьк. Наступного разу приїжджай фурою, жартували волонтери.

На вулиці він мало не зіштовхнувся з якимсь зустрічним: мешти дорогі, напуцовані. Глянув угору. Ї-ї-їхали козаки! До нього широко усміхається колишній однокурсник, веселун Іван Карпів.

– Ромку, ти?

– Іване!

Обійнялися.

– Знаю, знаю, мені наші говорили, де ти є. Усе? Ротація?

– Ні. Завтра назад.

– Дивися… Де зараз стоїте? Слухай, пішли, посидимо. Я пригощаю.

«Я пригощаю» дряпнуло. Що він, бідний родич?

– Хіба п’ять хвилин… Ще купу усього зробити треба. Завтра назад.

– П’ять хвилин! Рівно п’ять хвилин – і я тебе підкину куди треба! – Іван вже відчиняв двері кав’ярні, вільною рукою показуючи на припарковане поруч «мазераті» асфальтного кольору. Таке саме сяюче, як черевики господаря.

– Я маю колеса, – Роман кивнув на свою обдерту «газельку» з ланцюгами під бампером. Вона була крутіша за Іванове авто. Завтра вона везтиме на передок тепловізори, броніки, кевларові каски, берці, різні смаколики та дитячі малюнки.

Не п’ять, а п’ятнадцять хвилин посиділи за кавою. Іван встиг розповісти, хто зі знайомих де й чим займається і як він особисто допомагає армії. У його голосі лунали хвалькуваті нотки.

– Я на АТО вже двічі гроші давав… На каремати і ноші. Але то таке… – скромно опустив очі.

Торкнувся губами горнятка з кавою, зробив ковток. Роман мовчав.

– А сам не піду, – повів далі Іван, наче його хтось про це запитував. – Який з мене вояка?… Я ж нічого не вмію. Це по-перше. А по-друге, – він довірливо нахилився, – мені сон наснився… на початку літа… Буцімто мені ноги відірвало. Вибухом. Аж кості вночі заболіли, віриш? Ніколи нічого подібного не снилося… Боюся, відверто кажучи. А ти хіба ні?

– А чого боятися? – Роман посунув убік порожню філіжанку. Йому неприємною стала ця розмова. Боїшся – не боїшся… Про таке хіба в окопі розмовляти, після обстрілів, а не у Львові за кавою. – Якщо доля померти – помреш. Якщо маєш жити, у будь-якому випадку виживеш.